Арт-розвідка «Феномен сім’ї Гварнері» (до 370-річчя від дня народження П’єтро Джованні Гварнері (1655–1720) та 330-річчя від дня народження П’єтро Гварнері (1695–1762), італійських скрипкових майстрів)

Скрипка - один із найвідоміших та найпопулярніших музичних інструментів, який протягом століть зачаровує своїм звучанням і красою. Вона є невід'ємною частиною оркестрів, камерних ансамблів і сольних виступів, залишаючись головним інструментом як у класичній, так і в сучасній музиці.

Пройшло чимало часу, перш ніж скрипка почала сприйматися серйозно як самостійний музичний інструмент. Спочатку її використовували лише як акомпанемент для співаків. Таким чином, скрипалі просто грали і відтворювали ті твори, які були написані для голосу. Але її популярність і престиж зростали, тому до кінця XVI століття для скрипки почали писати окремі мелодії.

Історія скрипки є складною та багатогранною, охоплюючи кілька століть розвитку і вдосконалення. Точна дата її виникнення та ім'я першого майстра залишаються невідомими. Проте відомо, що скрипка еволюціонувала з більш ранніх струнних інструментів, таких як фідель і ребек.

Обидва були першими смичковими струнними інструментами середньовіччя та раннього Відродження у Європі, які вплинули на конструкцію та дизайн скрипки, але вона перевершила їх за своїм звучанням і можливостями.

Дизайн скрипки робить її особливим інструментом, здатним імітувати звуки подібні до людського голосу. Форма скрипки також імітує частини тіла людини. Наприклад, основна частина скрипки подібна до тулуба, гриф імітує шию, а верхня частина скрипки схожа на голову людини.

Смичок – це дуже важлива деталь інструменту, від якого багато в чому залежить характер звучання. Складається смичок з тростини, на нижньому кінці якого прикріплена колодочка. Вона служить для натягування волосіні (з кінського хвоста), яка з іншого боку прикріплена до тростини нерухомо. Смичок можна вести по струні безперервно протягом довгого часу, і звук буде тягтися також безперервно. Тому скрипка дуже співуча. На ній можна виконувати довгі плавні мелодії «на одному диханні», тобто не перериваючи їх паузами чи цезурами. Говорять, що скрипка співає: її звучання схоже на трепетний людський голос.

Скрипка змінювалась протягом століть. Найдавніші зразки мали лише три струни – четверта струна була додана в середині XVI століття. Спочатку струни виготовлялися з кишок (найчастіше із овечих), поки близько 1700 року до однієї струни не додали срібний дріт, щоб змінити звук.

Сучасні струни виготовляють з нейлону та сталі, що надає їм різноманітні звукові характеристики та довговічність. У XVIІІ столітті інструмент зазнав найзначнішої фізичної еволюції. Зміна висоти підставки та подовження шийки й грифа збільшили яскравість і гучність звуку, що було дуже потрібно для виступів у концертних залах. Ці зміни дозволили покращити звучання інструменту і зробили його більш придатним для виконання в великих концертних залах.

Сам інструмент залишався в основному без змін протягом кількох століть. Однак техніки для отримання найкращого звуку з нього сильно відрізняються. І навіть вивчення творчості деяких із найвидатніших скрипалів в історії доводить наскільки широкий діапазон виконання та стилів гри на цьому інструменті.

Для скрипки створені різноманітні твори – від віртуозних каприсів Ніколо Паганіні до ліричних п'єс композиторів ХХ ст. Існує велика кількість концертів для скрипки з оркестром. Це, зокрема, концерти Вівальді, Бетховена, Мендельсона, Брамса та ін. Історія музики знає імена прославлених скрипалів – О.Кореллі, О.Вівальді, Дж.Тартіні, П.Локателлі, Дж.Віотті, Н.Паганіні, Р.Крейцер, Л.Шпор, Г.Венявський, О.В'єтан. Легендами оповите ім'я геніального Ніколо Паганіні. Його звинувачували у чаклунстві, бо в ті часи, коли він жив (перша половина ХІХ століття) не вірилося, що звичайна людина без допомоги чарівної сили може так дивовижно грати на скрипці.

Найвідомішим з давніх  майстрів скрипок був італієць Андреа Аматі, нащадки якого продовжували робити скрипки до ХVІІ століття. Аматі вважається засновником сучасної скрипки. Його інструменти мали витончену конструкцію і надзвичайно гарний звук, що зробило їх популярними серед музикантів та аристократів того часу. Аматі передав свої знання та майстерність своїм нащадкам, і його онук Нікола Аматі продовжив розвивати мистецтво створення скрипок.

Одним із учнів Нікола Аматі був Антоніо Страдіварі, який став найвідомішим майстром скрипок усіх часів. Страдіварі створив понад 1000 інструментів протягом свого життя, багато з яких збереглися до наших днів і вважаються шедеврами.

Окрім Аматі і Страдіварі, іншими видатними італійськими майстрами струнних інструментів були сімейство Гварнері та Франческо Руджері.

Отже, перша скрипка з'явилася у майстерні Андреа Аматі в Кремоні на півночі Італії. Після цього інструмент набув популярності.

Цей та інші видатні майстри скрипок, такі як добре відомий Гварнері, допомогли зробити Кремону батьківщиною скрипкового виробництва.

Пізніше Генріх IV вирішив офіційно визнати цю професію, започаткувавши навчання для виробників струнних інструментів.

Кремонська школа з часом стала найвідомішою та найуспішнішою скрипковою школою. Таким чином Італія стала провідною країною у світі в контексті виготовлення скрипок. Існували й інші міста, такі як Брешія та Венеція. Але саме Кремона вважається місцем народження скрипки. Італія залишалася столицею скрипкового виробництва до кінця ХVІІІ століття, згодом Франція перейняла цю естафету.

 Гварнері (лат. Guarnerius, італ. Guarneri) — одна із трьох (поруч зі Страдіварі та Аматі) найвідоміших родин італійських майстрів струнних інструментів XVII—XVIII ст. із міста Кремони. Прізвище Гварнері представляють десять різних майстрів.

Витвори трьох поколінь представників родини Гварнері на сучасних антикварних аукціонах є одними з найдорожчих і купуються за мільйони доларів. Ці скрипки навіть є об'єктами контрабанди та фальсифікації.

Найзнаменитішим вважається Джузеппе Гварнері (1698 – 1744 рр.), прозваний Гварнері Дель Джезу. У світі збереглося приблизно 140 скрипок виготовлених ним.

Гварнері Дель Джезу прожив лише 46 років. Він підписував скрипки монограмою “IHS”, що є одним із священних знаків Христа – “Ісус Христос Спаситель”. Саме тому Джузеппе Гварнері називають Guarneri del Jesu, що означає “Гварнері Ісуса”. Є думка, що він працював і жив у монастирі та належав до релігійного ордена.

Джузеппе Гварнері Дель Джезу прославився своїми скрипками вже після смерті переважно завдяки своєму не менш знаменитому землякові Ніколо Паганіні. Одного разу якийсь торговець цукром після концерту запропонував Паганіні купити скрипку мало відомого на той час майстра Джузеппе Гварнері, на нижній деці якої був знак "IH S".

Великий музикант закохався у скрипку Гварнері, назвав її "Гарматою" ("Cannone") за вбивчу міць звуку і заповідав рідному місту Генуя. Після такої реклами інструменти Гварнері дель Джезу стали цінуватися не менше, ніж творіння Страдіварі.

У наші дні скрипка на ім'я “Гармата”, як і раніше, зберігається в одному з музеїв Генуї у спеціальній вітрині, в якій витримуються певні умови – за температури 20 градусів та вологості до 50%.

Скрипка застрахована на 3 мільйони євро. Скрипка оточена різними чутками та містичними історіями не менше, ніж особистість її власника.

Але й сьогодні вона продовжує звучати. Щоправда, грати на ній судилося не кожному, а лише видатним музикантам, переможцям міжнародних музичних конкурсів.

Один раз на місяць спеціально призначений куратор виймає скрипку з вітрини та грає твори Нікколо Паганіні.

Іноді скрипку у броньованому автомобілі з посиленою охороною привозять для виступів до інших міст і навіть країн.

У травні 1999 року «Гармату» привезли до Києва. Знаменитий український скрипаль Богодар Которович відіграв концерт на легендарній скрипці в Оперному Театрі.

Ось як він відгукнувся про скрипку Паганіні: «…Знаєте, коли я взяв скрипку Паганіні в руки, перше, що відчув, - це розчарування: адже зазвичай я граю на точній її копії майстра Вільома. На репетиції «Гармата» не справила особливого враження, але пізніше, на концерті, вона просто перетворилася. Це було незрозуміло і не обійшлося без містики. Коли я грав, то раптом відчув - наче за мною хтось розігрується. Чув тільки звуки, може, це ілюзія, фантазія, але мені здалося, що за мною стоїть двійник. Пам'ятайте, коли Паганіні зображували зі скрипкою, то за ним малювали граючого диявола ...»

За скрипку було сплачено безпрецендентну страхову суму застави - 4 мільйони доларів, але справжню вартість цього інструменту встановити неможливо, ця скрипка безцінна!

П'єтро Джованні Гварнері, відомий ще як П'єтро да Мантова (1655-1720) - італійський скрипник, старший син Андреа Гварнері, можливо, також учень Ніколо Аматі, представник другого покоління майстрів. Працював в майстерні батька від 1670 року до свого одруження в 1677 році. В 1679 році переїхав до Мантуї, (через що й відомий як П'єтро з Мантуї (італ. Pietro da Mantova), де працював скрипковим майстром та скрипалем в придворному оркестрі герцога Мантуї Фердінандо Карло Гонзага.

З 1685 року починає виготовляти скрипки, підписані своїм ім'ям.

При виготовленні музичних інструментів відійшов від форм батька. Його інструменти характеризуються багатством обертонів, характерним завитком, якістю лаку, різноманітністю кольорів, красою деревини та звуку.

Можливо те, що П'єтро Джованні Гварнері працював як скрипковим майстром, так і музикантом, пояснює відносно невелику кількість виготовлених скрипок. На даний час залишилось близько 50 скрипок і 1 віолончель.

П'єтро Гварнері (відомий ще як Pietro da Venezia, 1695-1762) - італійський скрипковий майстер, син Джузеппе Джованні Баттіста Гварнері.

Останній представник династії скрипкових майстрів Гварнері, що жив у Кремоні. Працював у майстерні батька з 1707 року. Покинув батьківський дім у 1718 році, і врешті-решт оселився у Венеції.

5 квітня 1728 року одружився з Аньолою Марією Феррарі, з якою мав десятьох дітей.

При виготовленні музичних інструментів поєднував кремонську та венеційську техніки. Перші власні роботи датуються 1730 роком. Разом з Доменіко Монтанья і Санто Серафіном був одним з найвидатніших скрипкових майстрів Венеції в середині XVIII століття. Його інструментів залишилось небагато, і вони цінуються більше, ніж інструменти його батька та дядька.

Найвідоміші інструменти:

·       1723, скрипка "Thibaud"

·       1726, віолончель "Esterhazy"

·       1739, віолончель "Beatrice Harrison"

·       1747, скрипка "Joachim"

     
Еталонними вважаються скрипки, виготовлені сімейством Гванері. Вони набули світової слави та популярності завдяки майстерності їх творців, а тому і сьогодні зачаровують знавців та слухачів технічними можливостями виконання музичних творів та своїм звучанням. Ці інструменти є одними з найкращих та найдорожчих скрипок навіть у сучасному світі. Грати на інструментах великих кремонських майстрів не тільки честь, але й відповідальність, адже крім художньої цінності, вона безперечно мають і велике історичне значення, а зважаючи на їх поважний вік за ними необхідно бережно доглядати. Саме тому, концертувати на них удостоюються тільки виконавці найвищого професійного рівня. Італійська музична традиція прихильності до вокальної музики дала значний поштовх для розвитку скрипки як ансамблевого та сольного інструменту, збагатила його виразні можливості. Саме завдяки праці італійських композиторів та виконавців скрипка набула популярності у всій Європі та набула слави наймелодійнішого музичного інструменту.

«Серж із Києва. Українець до кінця» (до 120-річчя від дня народження Сергія (Сержа) Лифаря (1905-1986), українського артиста балету, хореографа, педагога, теоретика балетного мистецтва) – проєкт «Народжені Україною…»

 

 Сергій Лифар (1905-1986) – геній танцю, хореограф, реформатор балету, людина з дуже непростою долею, киянин.

Лифар – постать унікальна і легендарна. Його описували як танцівника неймовірної фізичної краси, наділеного дивовижною властивістю «сяючої присутності». Він був не тільки видатним артистом балету, а й реформатором танцю, танцювальної техніки.

Саме завдяки Лифарю балетна трупа французької національної Опери, яку він очолив у 1929-му – 24-річним, стала одним із провідних танцювальних колективів світу. І все було б добре, якби не війна. Лише уявіть собі – у клоаці Другої світової сяяв діамант Паризької опери, де заправляв Лифар. Співпраця з нацистами кинула на репутацію Лифаря дуже важку тінь. Згодом його за це судили. Він дивом уник смертного вироку. Його вистави бойкотували; йому в обличчя кричали: «Зрадник!».

Але є ще один, фактично невидимий, аспект з життя «бога танцю». Родина Лифаря зазнала чималих випробувань: діда ледве не розстріляли більшовики; молодший брат, ризикуючи життям, утік з Радянського Союзу на Захід у 1932 році. Батьки, які залишилися в Києві, весь час перебували під пильним наглядом ОДПУ-НКВС і були приречені на довічну розлуку з чотирма своїми дітьми.

 

Багато сторінок біографії Сергія Лифаря навіть сьогодні залишаються доволі темними.

Серж Лифар ніколи не вказував свого справжнього соціального статусу – син чиновника селянського походження. Навпаки, натякав, що по лінії матері належить до дворян. У своїх спогадах навіть згадує про театр з кріпаків, який начебто був у його прадіда. Близькість до російської емігрантської, а також французької мистецької еліти певно спонукала його якщо й не до відвертого вигадування відповідної біографії, то до суттєвого її коригування. Краєзнавець Дмитро Малаков зауважив, що «…Мабуть в еміграції йому хотілося виглядати родовитіше, багатше, і цим можна пояснити несумісність спогадів з упертими фактами...»

Батьки Сержа Лифаря, як по батьковій, так і по материній лінії, були українцями, належали до селянського прошарку.

Родина батька, Михайла Яковича Лифаря походила з села Велика Мотовилівка Васильківського повіту Київської губернії. Документальних свідчень того, що Лифарі належали до козаків, поки що не знайдено, але, цілком можливо, що пращури Сержа Лифаря колись воювали у Війську Запорозькому.

Мати Сергія Лифаря, Софія Василівна Лифар (уроджена Марченко) походила з селянської родини з с. Македони Канівського повіту Київської губернії. Її батько, Василь Дмитрович Марченко, попри те, що належав до селян, спромігся стати заможним землевласником. Мав чимало землі, займався розведенням племінних коней та великої рогатої худоби. Згодом це дозволило йому стати власником п’ятиповерхового будинку в Києві по вулиці Ірининській, 3-а. В тому будинку на другому поверсі в квартирі №7 і розмістилася родина Лифарів. В сім’ї росло четверо дітей – дівчинка і троє хлопчиків. Сергій був третьою дитиною.

Потім прийшла революція, роки національно-визвольних змагань – діда ледве не розстріляли більшовики, а бабусю – Марію Василівну – жорстоко вбили грабіжники. Будинок реквізували і передали у власність житлового кооперативу. Однак квартиру Лифарям все ж залишили. Разом з ними мешкали декілька родичів з Великої Мотовилівки, яких вони прихистили під час страшної доби розкуркулення і колективізації.

Мати Сергія Лифаря померла в травні 1933 року від висипного тифу. Їй навіть не виповнилося і 60-ти років. Батько (лісничий за фахом) під час німецько-радянської війни залишався в Києві. Після війни працював у Ботанічному саду АН УРСР.

 

21 жовтня 1932 року молодший брат Сергія Лифаря Леонід, військовий льотчик, здійснив успішну втечу з Радянського Союзу в Мешхед – перське (іранське) місто, а звідти у Францію.

За родину Лифарів одразу ж взявся особливий відділ ОДПУ. Одразу ж були «приняты меры к их агентурному обслуживанию», тобто, підключені донощики, які були в кожному будинку міста. Вже 25 листопада 1932 року була заведена справа. Щоправда, ускладнював працю чекістів той факт, що Лифарі мало з ким спілкувалися. «Несмотря на принятые нами меры о разработке проживающих в Киеве родных Лифарей, до сих пор не удается найти агентурного подхода, объясняется это тем, что родные Лифаря ни с кем не общаются, ведут замкнутый образ жизни», – бідкалися в ОДПУ.

Чекісти перевірили абсолютно всіх сусідів і родичів Лифарів.

Мало того, представники каральних органів з’їздили у Велику Мотовилівку, перевірили й там усіх родичів Лифарів – підозрювали, що французькі шпигуни можуть встановити зв’язки з мотовилівцями. І це, зауважте, під час голодоморних років.

У Галузевому архіві СБУ, серед тисяч інших справ, і сьогодні зберігається агентурна справа 1934 року з назвою «Артисти». Підзаголовок – «французский шпионаж». У ній – про те, як київські чекісти безуспішно ловили в Києві та Мотовилівці шпигунів. Єдина втіха, що в результаті цих ловів ніхто не був розстріляний.

 

Лифар був паризькою зіркою. Газети сповіщали про кожен його крок, кожне слово і кожен рух. Він був однією з центральних постатей світського життя Парижа. Так було до війни, так залишилося і після гітлерівської окупації французької столиці.

Артист цілком свідомо зробив ставку на співробітництво з окупаційною владою. Навряд чи він замислювався про людиноненависницьку політику нацистів. Та й хіба він бачив її? Йому потрібні були декілька речей, без яких він не уявляв свого життя: сцена – танець – і слава – оплески, визнання. Він просто фізично не міг бути «скромним», а ще, так само як і Жан Кокто (приятель і співавтор), не міг ретельно обирати собі друзів.

Під час гітлерівської окупації Париж продовжував бути культурною «вітриною Європи» – саме тим, чим його хотів бачити Гітлер. У місті мешкало і творило чимало митців – письменників, акторів, художників, філософів. Там жив не тільки фанатично відданий нацизму Селін. Там писали музику Олів’є Мессіан і Франсіс Пуленк. Творив Майоль. Малювали свої шедеври Пікассо і Матісс. Утім, праця на сцені все ж має свою специфіку.

Важливо розуміти, що для нацистів Серж Лифар був у балеті приблизно тим самим, ким Вагнер у музиці, або Ніцше у філософії. У нього був абсолютно міфічний статус. Німці захоплювалися і його танцем, і його постановками. Створений Лифарем французький неокласичний балет – витончене поєднання академізму і помірного модернізму – був для них еталоном танцю.

Поки Лифар насолоджувався славою, всі його, як тепер сказали би, «зашквари» ретельно збиралися і підраховувалися. До пори до часу. Наприклад, Лифар привітав Німеччину після захоплення Києва – це була телеграма від 25 вересня 1941 року. Листувався з Геббельсом, з яким уперше зустрівся в окупованому Парижі. 23 червня 1940 року показував Оперу Гітлеру.

Попри те, що гітлерівці визнавали беззаперечний талант Лифаря, вони ретельно перевіряли, чи не має він єврейських коренів.

Зарплата у Лифаря була однією з найвищих у Парижі – 39 000 франків. І він, вважаючи, що заслуговує на ще більшу, просив підвищити її до 59 000… Працівники сцени, яких десятками нещадно викидали з роботи, ненавиділи Лифаря. Можливо, його б і вбили, але німці видали йому не тільки нічну перепустку, а й дозвіл на зброю, і він носив з собою браунінг, хоча й невідомо, чи вмів він ним так само вправно користуватися, як власними ногами.

Лифар неодноразово виступав у німецькому посольстві, товаришував з послом Німеччини Отто Абецем, який відповідав за перші антисемітські заходи в окупованій зоні.

У березні 1944 року він здійснив гастрольний тур по Швейцарії та Італії, організований посольством Німеччини, що було чимось екстраординарним – воно цим ніколи не займалося. Все це мало на меті підкреслити – французька культура за німецької окупації процвітає, а не нидіє – тобто, лило воду на млин німецької пропаганди. Всюди був тріумфальний успіх і Лифар з того неабияк тішився.

 

23 липня 1943 року відбулась прем’єра «Сюїти в білому». Безсюжетна «Сюїта» і по сьогодні залишається одним із кращих балетів Сержа Лифаря й є чи не вершиною усієї його творчості. Була ще маса інших, начебто дрібних фактів, які, тим не менш, ретельно збиралися і згодом були пред’явлені Лифарю під час суду над ним.

Після визволення Парижа Лифаря одразу ж звільнили з Опери – він став вигнанцем, парією, але завдяки численним шанувальникам таланту, а також впливовим знайомим, йому вдалося уникнути смертного вироку, а згодом повернутися на сцену Гранд-Опера.

Ліва преса малювала на Лифаря злі карикатури, до того ж, доволі гомофобні. Спочатку він знайшов притулок у Монте-Карло, де очолив місцевий балет. Але про колишній успіх можна було забути. Його освистали в Королівському балеті Лондона, де він виступав 24 червня 1946 року.

Під час гастролей у 1948 році по США теж зіштовхнувся з протестами. З ним відмовлялися працювати працівники сцени. Вони не могли пробачити Лифарю те, що один із них, Жан Юг, комуніст, профспілковий активіст, загинув у квітні 1942 року в Біркенау. І Лифар начебто досить байдуже до цього поставився. Але молоді танцівники, для яких він був учителем, наставником, його підтримували. Вони відмовлялися без нього танцювати, ставали на його захист. І це було для нього втіхою.

У 1956 році Серж Лифар остаточно попрощався зі сценою. Втім, танцювати продовжував до 1969 року. Потім натхненно займався хореографічним інститутом Опери і Університетом танцю.

Попри успіх і славу, йому завжди не вистачало овацій. Їх завжди було замало. Він мріяв станцювати на сцені Київської опери. Мріяв про овації в рідному місті. Але втілити мрію в життя йому не вдалося. В Києві він побував у 1961 році під чужим прізвищем. Провідав могили батьків. Місто його дитинства і юності, яке він обожнював до останніх своїх днів, змінилося… Незмінним залишався хіба що Дніпро.

 

https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3369412-serz-lifar-nejmovirna-tazkist-butta-za-gracijnou-legkistu-ruhiv.html

Серж Лифар. Неймовірна тяжкість буття за граційною легкістю рухів

 

https://novapolshcha.pl/article/serzh-lifar-polski-prigodi-zirki-baletu/

Наталя Білоус. Серж Лифар. Польські пригоди зірки балету

 

https://tykyiv.com/ce-kyiv/kiianin-iakii-zminiv-svit-baletu-istoriia-serzha-lifaria/

Ольга Соломаха. Киянин, який змінив світ балету: історія Сержа Лифаря

 

https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3689031-serz-lifar-1-korol-i-solominka.html

Серж Лифар. 1. Король і соломинка

 

https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3689093-serz-lifar-2-vignanij-prometej.html

Серж Лифар. 2. Вигнаний Прометей

Кулінарний квест «Читай. Готуй. Смакуй.». Проєкт «Смачна Україна»

 Продовжуються весняні канікули у бібліотеці - пізнавальні змагання, розумні ігри та море веселощів! У відділі мистецтв Чернігівської обласної бібліотеки для дітей відбувся захід "зі смаком" української кухні - кулінарний квест «Читай. Готуй. Смакуй.». П'ятикласники з 27-ї школи дізналися про надзвичайно багату кулінарну спадщину України, різноманітні та цікаві українські традиції харчування.

На імпровізованих зупинках діти мали креативні і веселі конкурси. Наприклад, на зупинці «КУЛІНАРНИЙ ЕРУДИТ» було завдання «Прибери зайву страву» (потрібно обрати страву, яка не входить до складу української кухні). А на зупинці «КУЛІШ ТА КАША – ЇЖА НАША» - із літер скласти за 10 хвилин якомога більше назв українських страв.

У фіналі - підрахунок балів і смачні нагородження учасників і переможців!

Інформаційно-пізнавальна виставка «Фуд-гід Україною» (регіональні особливості страв українців)

 Про багатство української кухні, про смачні візитівки регіонів та чим пригощають у різних куточках нашої країни розповідає інформаційно-пізнавальна виставка «Фуд-гід Україною» (регіональні особливості страв українців) із проєкту «Смачна Україна», яка знаходиться у відділі мистецтв Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.

Кожен регіон має власні особливі та улюблені традиційні рецепти, які обов'язково варто спробувати.

Наприклад, у ПІВНІЧНИХ ОБЛАСТЯХ УКРАЇНИ готують ситно, смачно і ґрунтовно. Ці краї славляться урожаєм картоплі, і це позначилося на особливостях місцевої кухні.

На Поліссі одна з улюблених страв – це оладки з тертої картоплі – деруни, або драники. У Коростені Житомирської області з цієї страви зробили бренд: тут щорічно проводять Міжнародний фестиваль дерунів, куди з'їжджаються проявити своє мистецтво кухарі зі всієї України і не тільки. А в парку, де він проходить, навіть встановили пам'ятник деруну.

Деруни з начинкою: традиційно їх робили із сиром і тушкували в печі. Зараз популярні деруни з грибами, м'ясом, тертим сиром.

У Чернігівській області із задоволенням пригощають печенею – це страва в горщиках, до її складу входять картопля, квашена капуста і м'ясо. У Городнянській громаді Чернігівщини є власний рецепт приготування картоплі — булани. Це проста повсякденна страва, яка дещо нагадує кльоцки. Подавали їх як окрему страву, разом із м’ясом чи супами, щедро приправляли шкварками, смаженою цибулею, сметаною чи капустою. А на солодке – пиріжки з калиною, адже Чернігівщина багата на ягоди.

Ще один рецепт печені в горщиках, яку готують на Сумщині, оригінальний тим, що з картоплею закладається і м'ясо, і печінка. Усе це готується з болгарським перцем, сметаною і сиром. Ще одна варіація: м'ясо, квасоля, гриби і сметана. А борщ тут готують зі свининою і на буряковому квасі. Є ще шпундра — традиційна страва зі свинини та буряків. Зараз про неї почуєш не часто, а проте в деяких селах Сумщини шпундру готують і донині.

Київщина багата на різноманітні страви. Тут можна спробувати меню багатьох країн світу. Але найсмачнішим є рецепт котлет по-київськи: всередину смаженого у фритюрі курячого філе кладуть шматочок вершкового масла, сир, зелень, обмазують яйцем і панірують у сухарях. Вона виходить соковитою та смачною.

Якщо перерахувати головні особливості київського борщу, то вони будуть такими. По-перше, київський борщ завжди готували щонайменше з двох видів м’яса, віддаючи перевагу яловичині, а не свинині. Головними приправами були лаврове листя, чорний перець, в’ялені груші та чорнослив.

На солодке до столу подавали сухе варення або ж київські цукати: чорнослив зі сливи-угорки, абрикоси, персики в цукрі, волоські горіхи в цукрі, тощо.

У різних областях країни ви знайдете унікальні страви, що відображають місцеві традиції, уподобання та доступні інгредієнти. Завітайте до бібліотеки та пориньте у світ автентичних українських страв по регіонах!

Майстерклас "Весняна краса". Створюємо квіти з крепованого паперу.

Відділ мистецтв Чернігівської обласної бібліотеки для дітей запрошує на майстерклас по виготовленню ніжних і тендітних польових квітів з крепового паперу. Від вас - зовсім трішки старання і фантазії, а також:

• крепований папір різних кольорів
• дерев’яна шпажка
• ножиці
• двосторонній скотч
• клей
• нитки

Вшанування Т.Г Шевченка. Могила у Каневі - 1925, пам’ятник у Харкові – 1935 р.

 Щорічно, 9 та 10 березня, відповідно до дня народження і смерті, Україна та увесь світ вшановує світлу пам’ять Великого Кобзаря - Тараса Григоровича Шевченка (1814-1861) – видатного українського поета, прозаїка, драматурга, художника, політичного і громадського діяча.

Ім'я Тараса Шевченка відоме в усьому світі: у багатьох країнах йому встановлені пам'ятники, його твори перекладені майже на всі мови світу, його ім'ям в Україні названі навчальні заклади, театри, площі, вулиці, міста.

Одним із найкращих зразків монументальної Шевченкіани у світі та найкращим пам’ятником Шевченку в Україні вважається монумент, встановлений у Харкові у 1935 році.

Постанову про спорудження першого в радянській Україні монумента Кобзареві Харківська міськрада затвердила 2 червня 1929 року. Через рік було оголошено Всеєвропейський конкурс на кращий проєкт. При консульствах п’яти держав відкрили приймальні, куди свої роботи могли відправити іноземці. Зрештою відгукнулося більше сотні митців, роботи яких оцінювали і відсіювали впродовж трьох років.

В листопаді 1933 року на додатковому огляді, де розглядалися допрацьовані проєкти, переможцями визнали дует скульптора Матвія Манізера й архітектора Йосипа Лангбарда.

Образ Кобзаря створювався непросто. Працюючи над проєктом, Матвій Манізер багато подорожував шевченківськими місцями, скрупульозно вивчав зовнішність Шевченка, твори, листи, ознайомився з посмертною маскою поета.

Над образами шістнадцяти фігур, розміщених біля підніжжя Тараса, скульптор працював з ретельністю. Власне, кожен із цих персонажів є самодостатньою скульптурою і досконалим витвором мистецтва. Можливо, досягти такого результату Манізеру вдалося завдяки старанню акторів курбасівського «Березоля», що впродовж місяця годинами щодня позували йому. Скажімо, образ шевченківської Катерини майстер ліпив iз Наталії Ужвій, яка до всього ще й тримала на руках свого двомісячного сина. Із молодих Сусанни Коваль і Леся Сердюка ліпилися юна селянка, парубок iз косою, а заодно й дужий кріпак із зв’язаними руками. Амвросій Бучма став прототипом повстанця часів Коліївщини і селянина з жорнами на плечах. Найбільше ж дісталося вже немолодому Івану Мар’яненку, який «грав», лежачи на підлозі, «закутого» в мотуззя, але непідкореного ворогом старого запорожця.

Сам пам’ятник будували цілий рік дві сотні робітників. Металічні конструкції, вагою 30 тонн, відливали у ленінграді. Цікаво, що монумент було виготовлено не з граніту, як може здатися на перший погляд, а з рідкісного каменя лабрадориту.

«Це, без сумніву, коштовна порода, що дуже рідко зустрічається в природі, — каже харківський скульптор Сергій Ястребов. — На земній кулі є лише п’ять його родовищ — в Америці, Африці й в Україні. У 1927 році в Нью–Йорку проходила міжнародна виставка природних будівельних матеріалів, де наш лабрадорит завоював гран–прі. Зараз ці запаси вже повністю вичерпані. Тому пам’ятник Тарасовi Шевченку в Харкові можна, без сумніву, назвати коштовною перлиною у діамантовій оправі».

Причому не лише через рідкісність використаної породи, а й через її чималеньку кількість — на будівництво пам’ятника пішло 75 вагонів різних будматеріалів, iз яких третина — саме лабрадорит. Останній, до речі, мав яскраво–чорний колір, проте з часом трохи посвітлішав.

Лабрадорит, до речі, ще й дуже міцний камінь. Старожили кажуть, що у роки Другої світової війни окупанти нерідко розважалися, стріляючи по скульптурах пам’ятника, але ті все витримали. У результаті саме біля підніжжя Кобзаря у 1943 році відбувся перший мітинг, присвячений визволенню Харкова від німецьких загарбників.

Відкрили ж монумент 24 березня 1935 року, через сім місяців після того, як Харків перестав бути столицею. Ця подія стала справжнім святом, на яке приїхали земляки Шевченка з Моринців і яке зібрало таку кількість бажаючих узяти в ньому участь, що довелося перекрити рух центральною вулицею міста.

Найбільш зворушливим моментом торжества стала мить, коли заграли перші акорди «Заповіту» і його враз підхопили хор iз семисот чоловік та всі, хто знав слова культового вірша Кобзаря. Кажуть, важко було повірити, що в зрусифікованому місті так багато людей знає творчість українського генія.

Сьогодні пам’ятник Тарасовi Шевченку — найвідоміший архітектурний символ Харкова.

Вірять харків’яни в магічну силу лабрадорового монумента. Скульптор між його шістнадцятьма фігурами спеціально заховав колесо від трактора часів колективізації, тож існує повір’я, що кожен, хто знайде його без підказки, зустріне незабаром у місті своє кохання або залишиться у Харкові назавжди.

Шматочок магії дістався і пальцю ноги лежачого гайдамаки. Кажуть, якщо його потерти, загадавши бажання, мрія неодмінно збудеться. Бідолашний палець вже затерли до мідного блиску.

У березні 2023 року комунальники, працівники «Зеленбуду», та волонтери укріпили пам’ятник Тарасу Шевченку — обклали монумент мішками із піском, щоб вберегти від руйнації в разі обстрілів.

Шевченківський національний заповідник – сакральне місце для кожного українця.

Бо саме тут похований видатний український поет, художник, громадський діяч та справжній символ нації Тарас Григорович Шевченко. Заповідник розташовується на Тарасовій горі (раніше Чернеча гора), на околиці Канева. На території комплексу знаходиться могила Тараса Шевченка, музей Тарасова світлиця, Музей Т. Г. Шевченка, різні пам’ятні знаки та паркова частина.

Найбільший в Україні пам’ятник Тарасу Шевченку встановлений саме на Тарасовій горі в Каневі. Тут, на високому дніпровському кручі, згідно з його заповітом, і похований видатний поет-пророк Тарас Шевченко. Спочатку на місці поховання місцевими жителями був насипаний курган і встановлений хрест, і лише в 1939 встановлено пам’ятник, який можна бачити сьогодні. Його автором також є скульптор Матвій Манізер.

Великий поет помер 10 березня 1861 року у Санкт-Петербурзі, де й був похований. Але друзі Шевченка пам’ятали, що він мріяв повернутися в Україну, пам’ятали його «Заповіт», тому вирішили перепоховати. Завдяки клопотанню Михайла Лазаревського, 8 травня домовину з тілом викопали й залізницею доправили у Москву. А далі труну повезли возом: Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, Бобровиця, Бровари. У Києві Шевченка зустріли студенти університету Святого Володимира, який нині має ім’я Шевченка. У церкві Різдва Христового на Подолі відбулося прощання киян із видатним поетом. Студенти мали намір поховати Тараса на горі Щекавиця, над Дніпром, що нібито й відповідало заповіту. Але Григорій Честахівський, приятель Шевченка, запевняв, що поет хотів бути похований біля Канева, тому 20 травня труну з останками Кобзаря пароплавом «Кременчук» по Дніпру доставили у Канів. Після двох діб панахиди в стародавньому Успенському соборі Тараса поховали за 8 кілометрів від Канева, на Чернечій горі, яка нині називається Тарасовою.

У 1884 році на пожертви ентузіастів за ініціативи Варфоломія Шевченка (Тарасового родича) було зведено перший музей Кобзаря – народний. Це була хата під соломою, яка складалася з двох частин. В одній частині оселився просвітник і педагог Василь Гнилосиров. Як відданий прихильник Тараса Шевченка, він зобов’язався доглядати за могилою і створив «Книгу для відвідувачів», яку ведуть і нині. Першим у книзі розписався видатний композитор Микола Лисенко.

Другу половину хати займав сторож і доглядач могили Шевченка Іван Ядловський. Йому заплатили за п’ять років роботи, але працював він півстоліття (1884–1933 роки). Хата-музей існує й нині. Вона називається «Тарасова світлиця».

У тому-таки 1884 році на могилі Тараса Шевченка за проєктом Віктора Сичугова було встановлено чавунний хрест. Протягом 1935–1937 років звели будинок музею. Його автор – видатний український архітектор, творець українського архітектурного модерну Василь Кричевський.

Сучасний пам’ятник на могилі Кобзаря поставили у 1939 році. Творцями були скульптор Матвій Манізер та архітектор Євген Левінсон. Бронзового Тараса видно дуже здалеку, а особливо велично він виглядає з Дніпра, який котить води під Тарасовою горою.

До вершини гори ведуть 344 сходинки. Монументальний сходовий комплекс, із фонтаном та майданчиками для відпочинку, збудували у 1977 році. На вершині, просто під могильним курганом, є чудовий оглядовий майданчик, звідки відкриваються неймовірні, еталонні краєвиди долини Дніпра. Широке русло, острови, лівобережна заплава, яка тягнеться аж до обрію. На лівому боці Дніпра, навпроти гори, створено ландшафтний заказник «Тарасів обрій», а сама гора, разом з усіма об’єктами, розташованими на ній, утворює Шевченківський національний заповідник.

Впритул до Тарасової гори підходить територія Канівського природного заповідника. Це один із найстаріших та найменших природних заповідників України.

У Попередній список ЮНЕСКО Могилу Тараса Шевченка та Національний історичний та природний музей-заповідник внесли у 1989 році. Він виділений за змішаним критерієм.

Тарас Шевченко - видатний український поет, прозаїк, драматург, художник, політичний і громадський діяч. Він був людиною універсальних обдарувань та інтересів. Все його життя і творчість були присвячені українському народу. Поет мріяв про ті часи, коли його країна буде незалежною суверенною державою, коли в Україні шануватимуться мова, культура та історія народу, а люди будуть щасливими.

Тарас Шевченко став одним з головних символів не тільки української культури, а й української національної ідеї, а його творчість здобула любов і повагу багатьох поколінь.

«Мистецькі НЛО: нові літературні об’єкти».

 Книжковий фонд відділу мистецтв Чернігівської обласної бібліотеки для дітей поповнився новими виданнями. Кожна нова книга – це завжди подія і нове знайомство.

Відтепер на наших книжкових полицях можна знайти нові підручники з музики та нотні видання, книги з методології викладання історії мистецтва; для всіх зацікавлених мистецтвом України – історії із життя видатних митців країни та багато інших цікавезних новинок.

Запрошуємо всіх завітати до відділу мистецтв та ознайомитися із виставкою-презентацією «Мистецькі НЛО: нові літературні об’єкти».