Арткалейдоскоп «ТОЙ, ХТО ВТІЛИВ УКРАЇНУ НА ЕКРАНІ» (до 85-річчя від дня народження ІВАНА ВАСИЛЬОВИЧА МИКОЛАЙЧУКА (1941–1987), українського кіноактора, сценариста, режисера, Героя України (2016) - проєкт «Народжені Україною…»

Цьогоріч 15 червня буковинському актору та режисеру Івану Миколайчуку виповнилося б 85 років. Він помер у 46 років, встиг зіграти 34 ролі, написати дев'ять сценаріїв та зрежисувати два фільми. І це попри постійне стеження радянської влади та звинувачення у націоналізмі.

Його називали «душею українського кіно», генієм сучасності, «народним» артистом через те, що його знали і любили мільйони, хоч від держави він мав звання лише «заслуженого». У 60-ті Миколайчука запрошували до зйомок у Голлівуді, утім Держкіно йому про це не повідомило.

Народився Іван Миколайчук в селі Чортория Кіцманського району Чернівецької області в сім’ї прохідника-залізничника. Іван був четвертим із тринадцяти дітей у родині Василя й Катерини Миколайчуків. До повноліття дожило десятеро. Більшість так і залишилися жити в рідному селі, працюючи хто будівельником, хто метеорологом.

Першу свою роль Іван Миколайчук зіграв у 12 років. І була це роль старого Івана, батька Софії у виставі «Безталанна» за п’єсою Михайла Старицького. У селі існувала своя театральна трупа, яка майже щомісяця ставила спектаклі, але чоловіки навідріз відмовилися грати старого немічного солдата. Вистава витримала 36 показів протягом трьох років.

Іван Миколайчук був не лише актором та режисером, але й сценаристом та автором музичного оформлення багатьох своїх фільмів. А перший кіносценарiй – «Живий хрест у мертвій діброві», в основу якого була покладена достовірна історія про сільських Ромео і Джульєтту, він написав у 17 років.

Крім акторської, в Івана Миколайчука була і музична освіта: у 1957 році закінчив Чернівецьке музичне училище за спеціальністю «хормейстер художньої самодіяльності». Гарно співав, добре грав на інструментах: сопілці, роялі, цимбалах, скрипці, баяні, трубі, арфі.

Зі своєю дружиною, Марією Карп’юк Іван познайомився в 1958 році під час навчався в театрі-студії при Чернівецькому українському музично-драматичному театрі імені Ольги Кобилянської. Це було кохання з першого погляду. Через чотири роки вони побралися.

Після фільму «Тіні забутих предків» Миколайчук називав дружину Марічкою.

Коли Іван вступив до Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого, Марічка подарувала йому дві книжки – «Тіні забутих предків» Коцюбинського та «Художник» Шевченка.
Миколайчук навчався на кіноакторському факультеті Київського інституту театрального мистецтва, де потрапив до творчої майстерні відомого режисера Віктора Івченка.

На другому курсі Івана запросили одразу на дві головні ролі: Івана Палійчука в «Тінях забутих предків» та Тараса Шевченка у фільмі «Сон».

Саме Володимир Івченко запропонував Сергію Параджанову спробувати свого студента на роль Івана Палійчука у фільмі «Тіні забутих предків».

На цю роль уже був затверджений інший актор, але режисеру Параджанову сподобалась гра буковинця. "Злякавшись, що я пішов, Іван побілів. Йому здалося, що він мені не сподобався. Він зачарував нас. Така чистота, така пристрасність, така емоційність вихлюпувалися з нього, що ми були вражені. Забули про все, навіть про те, що вже затверджено іншого актора", — розповідав Параджанов.

«Тіні забутих предків» увійшли до Книги рекордів Гіннеса, здобувши 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них – 24 Гран-прі) у 21 країні, рахуючи Італію, Грецію, Аргентину.
Гарвардський університет вніс стрічку до списку обов'язкових для перегляду студентам, які претендують на вищий ступінь у кінознавстві. У Радянському Союзі ж фільм на довгі роки ліг на поличку.
Згодом Миколайчук з Юрієм Іллєнком написав сценарій до фільму "Білий птах з чорною ознакою", в якому зіграв одну з головних ролей. Він виписав для себе роль одного з братів-дзвонарів – упівця Ореста. Однак худрада заборонила йому зніматися в цій ролі, бо, мовляв, такий привабливий типаж не може грати роль «бандита». В результаті, Ореста зіграв Богдан Ступка, а Миколайчук – іншого брата, Петра.
Фільм знімали на Буковині у селі поруч з річкою Черемош. Актор презентував його у Чернівцях. Стрічка здобула Золотий приз Московського міжнародного кінофестивалю 1971 року.

Іван Миколайчук став «хрещеним батьком» вокального тріо «Золоті ключі». Саме він запросив Марічку Миколайчук та її подруг Валентину Ковальську та Ніну Матвієнко заспівати разом кілька народних пісень для фільму «Пропала Грамота». Експеримент виявився настільки вдалим, що тріо вийшло на велику сцену і зажило своїм життям.

Проте як і «Пропала грамота» Бориса Івченка, і «Білий плах із чорною ознакою» Юрія Іллєнка та інші українські фільми, визнані «надто націоналістичними».

Як і Параджанов, Миколайчук працював у стилі "українського поетичного кіно", стилістика якого насичена абстрактним символізмом, фольклором, етнографічними елементами: одяг, архітектура, зброя, ремесло, співи, вірування, танці, обряди тощо. І саме за це на пленумі ЦК Компартії України у 1974 році було розкритиковане і заборонене.

На творчому рахунку Івана Миколайчука – 34 кіноролі, дев’ять написаних сценаріїв, дві режисерські роботи. Ще більше лишилося в планах, оскільки довгий час йому просто не давали зніматися чи знімати. У 1979-му, майже у 40 років, йому дивом вдалося отримати дозвіл на зйомку фільму «Вавилон ХХ» за романом Василя Земляка «Лебедина зграя», де Миколайчук став і режисером, і автором сценарію, і музичним оформлювачем, і зіграв одну з головних ролей – філософа Фабіана.

Останній сценарій Миколайчука про авантюрного актора «Небилиці про Івана» замість Івана екранізував його друг. Режисер Борис Івченко знімав стрічку уже по смерті Миколайчука.

Іван Миколайчук був надзвичайно щедрою людиною. Він мріяв накрити стіл від Чернівців до Чорториї і пригостити напоями та стравами всіх. Одного разу Миколайчук на останні гроші полетів до Чернівців, по дорозі купив столітрову бочку пива і привіз до Чорториї пригостити все село.

Іншим разом він запросив до ресторану в Гідропарку на свій день народження усіх, хто зібрався послухати українські пісні, які співали гості свята.

Ще в юності циганка наворожила Івану Миколайчуку, що він проживе лише 25 років. Актор помер від раку шлунка 3 серпня 1987 року – через чотири дні після срібного весілля з Марічкою. Похований на Байковому кладовищі.

Дізнатися більше про Івана Миколайчука за посиланнями:

https://uain.press/blogs/ivan-mykolajchuk-dusha-ukrayinskogo-kina-1265225
Марися Тишкевич. Іван Миколайчук – душа українського кіна

https://suspilne.media/culture/135360-ukrainske-poeticne-kino-abo-comu-vavilon-xx-ivana-mikolajcuka-stav-kultovim/
Юрій Самусенко. Українське поетичне кіно, або Чому "Вавилон XX" Івана Миколайчука став культовим

https://www.istpravda.com.ua/artefacts/2011/06/15/42730/
Іван Миколайчук. Невідомі ФОТО життя і смерті

https://suspilne.media/culture/139430-koli-vsi-hrestatsa-vin-molitsa-do-uvileu-ivana-mikolajcuka/
Наталія Грабченко. "Коли всі хрестяться, він молиться". До ювілею Івана Миколайчука

https://vogue.ua/article/culture/kino/5-filmiv-ivana-mikolaychuka-yaki-maye-pobachiti-kozhen-ukrajinec-48928.html
5 стрічок Івана Миколайчука, які має побачити кожен українець

«Арткалендар. Червень. 2026». Ювіляри у царині світового мистецтва

Поринути у світ прекрасного пропонує відділ мистецтв Чернігівської обласної бібліотеки для дітей – знайомимо своїх читачів із ювілярами-митцями червня.

«Арткалендар. Червень» розповість про Джона Констебла (англійського живописця, одного із найталановитіших пейзажистів Великобританії та Західної Європи), П'єра Луїджі Нерві (італійського інженера і архітектора, «поета залізобетону»), Лео Вітошинського (австрійського та українського музиканта, гітариста, педагога).

https://www.slideshare.net/slideshow/2026-02b2/288013879

Арткалейдоскоп «ТВОРЕЦЬ МАГІЧНОГО ЖИВОПИСУ» (до 90-річчя від дня народження Івана Степановича Марчука (1936), українського художника, засновника техніки пльонтанізму, лауреата Національної премії України ім. Шевченка. Почесний академік Національної академії мистецтв України) - проєкт «Народжені Україною…»

  Мало яку картину я писав головою, розумом. Вони мені нібито виникають. Немов розмотуєш клубочок видінь, і поступово вимальовується картина.

Іван Марчук

Іван Марчук — легендарний художник, його особливий стиль знають у всьому світі, його ім'я шанується серед світових художників, а його твори продаються за сотні тисяч доларів.

Народний художник України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, кавалер ордена Свободи, володар відзнаки Президента України «Національна легенда України-2021». У 2007 році – включений до британського рейтингу газети The Daily Telegraph «Сто геніїв сучасності».

Народився Іван Марчук 1936 року у Тернопільській області у родині відомого на всю округу ткача, що згодом відіграє важливу роль у його житті. Крім Івана у сім'ї було ще троє сестер.

Малювати почав ще в дитинстві. Як і більшість сільських дітей, він не мав можливості розвивати свої творчі здібності, малював підручними матеріалами, а замість фарб використовував природний пігмент квітів, трав, фруктів. Незважаючи на це, у підлітковому віці йому вдалося в малюванні розгледіти своє покликання та обрати його як професію.

Після закінчення школи вступив до Львівської школи прикладного мистецтва імені Івана Труша на відділ декоративного розпису, де навчався з 1951 по 1956 рік.

Вчили Івана Марчука, як і всіх радянських художників, без власного стилю та індивідуальності, щоб усе було за канонами радянського соціалістичного мистецтва та не йшло у розріз із ідеологією партії.

Саме під час такого нудного навчання з'являється підпільна академія викладача Карла Звірінського, який почав таємно викладати та знайомити студентів зі світовим мистецтвом. Саме це стало першим кроком для Марчука у пошуку індивідуальності, і саме так у художника Івана Марчука з'явилися дві творчі спадщини: офіційна радянська та підпільна — вільна.

У підпіллі митець намагався експериментувати та шукати свій, саме той особливий стиль. Ці пошуки привели його до дитинства, де батько переплітаючи нитки, ткав на своєму верстаті. Саме ці дитячі спогади стали основою стилю, який Марчук вигадав та назвав “пльонтанізм”, де мазки фарб переплітаються як нитки на верстаті, утворюючи малюнок. Саме цими нитками-мазками Марчук проплітає кожну деталь у своїх картинах.

Після служби в радянській армії Іван Марчук продовжив навчання на кафедрі кераміки Львівського інституту прикладного мистецтва, який закінчив у 1965 р.

Щоб заробити, також працював в організації, яка виготовляла афіші та плакати для заводів, клубів і театрів.

Згодом Іван Марчук переїхав до Києва, де працював в офіційних структурах для художників, але від КДБ не вдалося приховати справжньої діяльності, справжніх творів. Його стиль зовсім не вписувався у соціалістичні канони, тож Іван Марчук був під забороною в СРСР. Він знав, що постійно на мушці спецслужби, і це дуже напружувало. Адже коли ти навіть у такий спосіб ідеш проти радянської системи, будь готовий, що якось до тебе в двері постукають. А про виставки, визнання чи про Спілку художників і взагалі не може йтися.

У радянській владі викликали особливе занепокоєння темні кольори, використані Марчуком, які, на їх думку, не відповідали характерним яскравим зображенням соціалістичного реалізму. Крім звинувачень у відступах від соціалістичного реалізму, КДБ підозрювало Марчука в українських націоналістичних симпатіях, бо походив зі Львова, розмовляв українською, зображував українських діячів. Через відмову Союзу художників СРСР прийняли його до своєї лави, він не міг брати участь у виставках і продавати свої роботи.

Наприкінці 80-х Іван Марчук здійснює свою давню мрію — їде із Радянського Союзу. Він емігрував до Австралії в 1988 році, згодом жив рік у Канаді, а потім у США з 1990 по 2001 рік , продовжуючи створювати картини.

За кордоном, на волі, де сприйняли його стиль та індивідуальність, художник повністю занурюється в роботу та творить свої шедеври, не озираючись.

Головними мотивами його картин залишалося те, що близьке до серця — українські пейзажі. За кордоном він підкорює серця художнього світу та стає відомим художником, але на батьківщині його згадають лише через роки, коли радянський дух остаточно розвіється над Україною.

У 90-ті роки Івану Марчуку організовують першу виставку в Україні та навіть дають звання Заслуженого художника України.

Сьогодні у спадщині Івана Марчука понад 5000 картин, за його плечима – незліченна кількість виставок.

Іван Марчук систематизував свою творчість у п’ятдесяти циклах «Голос моєї душі», «Пейзаж», «Цвітіння», «Шевченкіана», «Кольорові прелюдії», «Портрет», «Натюрморт», «Нові», «Біла Планета І», «Біла Планета Експресія ІІ», «Виходять мрії з берегів», «Погляд у безмежність», «Біле і Чорне. Діалог», «Віденські Рапсодії».

За понад як 60 років творчої діяльності художника на континенті проведено близько 200 монографічних та колективних виставок у 5 країнах світу, «виткано» тисячу кольорових і монохромних кілометрів незбагненного пльонтанізму, втілених у тисячах полотен-шедеврів, що є виявом надможливостей людини в мистецтві, у творчості.

В Україні ім'я генія сучасного мистецтва дуже відоме у мистецьких колах, в той же час, про нього слід знати кожному українцю. Адже він живий феномен, який прославляє Україну на весь світ.

Найцікавіше про Івана Марчука за посиланнями:

https://ivan-marchuk.com/uk

Медіацентр Івана Марчука

https://marbeks.com/ivan-marchuk-rejtyng-najdorozhchyh-aukczionnyh-prodazhiv/

Кирейто Михайло. Іван Марчук: рейтинг 25 найдорожчих аукціонних продажів

https://tobm.org.ua/ivan-marchuk/

Іван Марчук / Тернопільська обласна бібліотека для молоді

https://glavcom.ua/publications/afera-stolittja-chomu-lehendarnij-khudozhnik-ivan-marchuk-v-svoji-90-pishov-do-sudu-1091575.html

Тараненко Віталій. Афера століття. Чому легендарний художник Іван Марчук в свої 90 пішов до суду?

https://www.bbc.com/ukrainian/articles/cr5ze0lqq18o

Куришко Діана. Картини Марчука на мільйони доларів: всі деталі судового спору художника і колишніх друзів

https://www.youtube.com/watch?v=vi6Z9gzKj3o

ЕКСКЛЮЗИВ! Іван МАРЧУК поділився ПОДРОБИЦЯМИ свого життя! | OBOZ.LIFE

https://www.youtube.com/watch?v=_r7RPZ8N0UM

Іван Марчук – художник сучасності. Чи справді він справжній майстер? / ПанноРама

https://www.youtube.com/watch?v=NCkCYOor-Kc&t=13s

СРСР його зневажав, а він ПІДКОРИВ СВІТ! Іван Марчук: драма ЖИТТЯ ГЕНІЯ / Факти ICTV

https://www.youtube.com/watch?v=HNSW-Ai6FrQ

Іван Марчук – геній сучасності / MusicArt

https://www.youtube.com/watch?v=_2sIK3MAkmY

ІВАН МАРЧУК: мій шлях. Секрети - БІОГРАФІЯ - Творчість - картини: ОДКРОВЕННЯ художника. / Дивіться, митець! Look, that is the artist!

https://www.youtube.com/watch?v=RPV1hFAGsjg

Хто такий Іван Марчук? / Ukraїner

https://www.youtube.com/watch?v=9UlKE7GMdc4

Найбільшу виставку Івана Марчука відкрили у Відні / Суспільне Тернопіль

https://www.youtube.com/watch?v=e-WiDZJ6UIM

Геній сучасності - Іван Марчук та його магічний реалізм. Українські художники. / Українське Слово

До вашої уваги «Арткалендар. Травень - 2026»

Відділ мистецтв запрошує своїх читачів до дивовижного і прекрасного світу мистецтва! 

Цього разу ми обрали трьох всесвітньовідомих митців-ювілярів травня, які здійснили неоціненний вклад у розвиток світового кіномистецтва та живопису (зокрема, графіки): Сатьяджит Рай, Роберто Роселіні, Альбрехт Дюрер. Саме про них пропонуємо вам, наші любі читачі, дізнатися деякі факти життя та творчості в черговому матеріалі відділу.

https://www.slideshare.net/slideshow/ss-a087/287334123 

 

Арткалейдоскоп «ЗБИРАЧ СКАРБІВ ГУЦУЛЬСЬКИХ» (до 140-річчя від дня народження Євгена Яковича Сагайдачного (1886–1961), українського художника, педагога, театрального декоратора, скульптора, етнографа, колекціонера) – проєкт «Народжені Україною…»

Сьогодні, у період відродження національної мистецької освіти, перед науковцями-мистецтвознавцями визріває складне та відповідальне завдання — відтворити правдиву картину історії вітчизняного мистецтва, зокрема творчості, а також педагогічних зусиль і здобутків окремих митців-педагогів 20-60рр. ХХ століття. 

До таких особистостей, безперечно, належить Євген Якович Сагайдачний, котрий присвятив творчій і педагогічній діяльності більше, ніж 40 років свого життя. Непересічна постать у ділянці станкового і монументального малярства, графіки, скульптури, збирач і популяризатор народного декоративного мистецтва, він, через певні обставини, жив і працював у різних куточках України. 

Євген Якович Сагайдачний  - принциповий і наполегливий, він умів заохотити своїх учнів до пізнання процесів творчості та спонукати їх до виявлення власної ініціативи. Уболівав за майбутнє українського мистецтва.

Як викладач працював у Межигірському художньому керамічному технікумі, художньо-промисловому технікумі ім. Гоголя в Миргороді, в художніх закладах у Дніпропетровську, Ніжині, Луганську, в Косівському художньому училищі. Викладав скульптуру, рисунок, живопис, історію мистецтва.

Євген Якович Сагайдачний народився в Херсоні, але ще малим із родиною переїхав до Петербурга, де вступив на юридичний факультет університету. Проте невдовзі покинув навчання та влаштувався юнгою на торговий корабель. Подорожуючи, молодий Сагайдачний відвідав музеї Єгипту, Італії, Туреччини та познайомився з візантійським, ренесансним, єгипетським мистецтвом, а також із європейськими течіями кубізму та футуризму.

Повернувшись до Петербурга, Сагайдачний пішов навчатися малярству та скульптурі в приватних студіях.

У період захоплення авангардом митець пробував себе в різних напрямках авангардного малярства. Спільно з ученицею школи Бойчука паризького періоду Софією Бодуен де Куртене та художником Михайлом Ле-Дантю Сагайдачний пропагував «ідею первинності в мистецтві примітиву та народної творчості». 

У 1917 році Сагайдачний переїхав до Києва та влаштувався театральним художником, вступив до Української Академії Мистецтва, де навчався в майстерні Бойчука.

Кожний період позначився на творчості Сагайдачного. Так, в доробку митця: замальовки гуцульського побуту, архітектури, портрети гуцулів, пейзажі краю, лаконічні кольорові роботи в дусі авангарду, картини в стилі бойчуківської школи, а також кубофутуристична скульптура та декоративні твори.

Митець увійшов до складу ініціативної групи АРМУ, організованої в 1925 році, членами якої також були Давид Бурлюк, Анатолій Петрицький, Михайло Бойчук, Василь Седляр, Іван Врона.

Творчі пошуки Сагайдачного проявилися і в скульптурі, яку характеризують як «кубофутуристичний бойчукізм». Але, на жаль, композиції були знищені в період боротьби з «антинародним формалізмом».

Масові репресії проти діячів української культури в 1932 року змусили Сагайдачного переїхати в Луганськ. Твори художника, представлені на виставках у Луганську та Сталіно в 1934-35 рр. попали під графу «формалізм». Але звинуватити митця та одного з засновників «російського авангарду» в «українському буржуазному націоналізмі» не вдалося – це зберегло Сагайдачному життя в трагічному 1937 році.

Сагайдачний був закоханий в гуцульське мистецтво, що спонукало його колекціонувати роботи як визнаних майстрів, класиків, так і своїх талановитих сучасників.

Також на Косівщині у 1950-х подружжя етнографів Євгена та Зої Сагайдачних досліджувало народний одяг, зокрема кептарі, які особливо пишно прикрашали на цій території. Захищаючи від холоду і залишаючи при цьому руки вільними, кептар був незамінною і літом, і взимку одежею українських горян.

Дружина Зоя, у дівоцтві Кондратенко, народилася 1898 року у Чернігові. Познайомилися 1925 року у Києві: Зоя Кондратенко була слухачкою вечірніх підготовчих курсів при Київському художньому інституті, де викладав професор Євген Сагайдачний. Зоя полонила серце Євгена і стала його музою та дружиною. Ще зі студентських років дівчина захоплювалася фотографією. 

Року 1947 подружжя перебралося до Чернівців, де Євгену запропонували викладати у Художньо-ремісничому училищі і водночас бути завучем; Зоя влаштувалася науковим працівником у Чернівецькому краєзнавчому музеї. Але різні обставини змусили їх незабаром покинути Чернівці. Наприкінці літа 1947-го Сагайдачні прибули до Косова, де Євген отримав посаду вчителя спеціальних предметів у Художньо-промисловому училищі. Подружжя стало вивчати побут гуцулів, збирати предмети одягу, твори декоративно-прикладного мистецтва, музичні інструменти. 

На основі їхньої колекції у 1970 році створили музей – філію коломийського Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського. 

Одним з улюблених місць Сагайдачних був косівський базар. У фотооб’єктив Зої потрапили не лише мешканці Гуцульщини у традиційному вбранні, а й її чоловік у момент, коли він робив нотатки. Такі фотографії рідкісні, бо, як правило, дослідник-етнограф залишається по іншу сторону камери.

Зоя Сагайдачна фіксувала кептарі не лише за допомогою фотографії, але й малюнку. Малюнки нині зберігають у музеї Коломиї та у Національному музеї українського народного декоративного мистецтва у Києві. На деяких із них можна побачити не лише зображення кептарів, а й детальний опис з поясненнями технологічних особливостей, а також назвами елементів декору: “раки”, “хлопці”, “кучері”.

У середині 1950-х рр. Євген Сагайдачний разом із художниками-бойчукістами – Сергієм Колосом й Охрімом Кравченком – започаткували виїзди на пленери мальовничих краєвидів Яворова, Ясенова, Річки, Брусного, Пістиня. 

Одного серпневого ранку 1961 року Сагайдачний пішов із улюбленим етюдником у гори. Та серце художника не витримало спекотної погоди й далекої дороги. У 1969 році в Львові була організована посмертна виставка творів Євгена Сагайдачного.

Дружина Зоя померла того ж дня на вісім років пізніше. Обоє поховані на цвинтарі у Москалівці (тепер район Косова).

Твори Євгена Сагайдачного зберігаються в Національному музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Йосафата Кобринського, Національному музеї ім. Андрія Шептицького в Львові. У збірці NAMU розміщено п'ять малярських та одна графічна роботи Сагайдачного, що належать до бойчукістського періоду творчості митця.

Деталі за посиланнями:

https://dnabb.kyiv.ua/sahaydachnyy-yevhen-yakovych/

Клоченок Олена. Сагайдачний Євген Якович

https://boychukists.com/artist/sagajdachnyj-yevgen/

Сагайдачний Євген Якович / Онлайн-музей бойчукізму

https://localhistory.org.ua/rubrics/strii/gutsulski-keptari-na-fotografiiakh-i-maliunkakh-zoyi-sagaidachnoyi/

Косміна Оксана. Гуцульські кептарі на фотографіях і малюнках Зої Сагайдачної 

https://huculia.info/kosiv-folk-art-life-museum-guide/

Джуранюк Юрій. Путівник по Косівському музеї народного мистецтва та побуту

https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4757

Федорів Роман. Ноти для тисячолітньої скрипки

https://lib.if.ua/publish2006/saga.html

Бойко А. Збирач скарбів народних (до 120-річчя від дня народження Євгена Сагайдачного) 

Етнорозвідка «ТАЄМНИЦІ УКРАЇНСЬКИХ ЗАЧІСОК» (історія зачісок українок та українців, традиційні та святкові зачіски, волосся у віруваннях українців)

Традиційні зачіски українців — це не просто спосіб укладання волосся, а важливий соціальний маркер, що відображав вік, сімейний стан та регіональні особливості. Довге волосся у дівчат і вуса у чоловіків вважалися ознаками краси, здоров'я та гідності.

Із сивої давнини, із ледь примерклих з часом фресок, із легенд, казок, пісень і наукових досліджень приходять до нас образи та настрої далекого минулого. Український народний одяг, головні убори, зачіски, взуття формувалися під впливом кліматично-географічних, соціально-економічних обставин, складностей політичного й культурного розвитку.

Невичерпним джерелом для сучасного моделювання зачісок є українські традиційні зачіски.

Різновиди традиційних зачісок дівчат та жінок України

За часів Київської Русі дівчата носили розпущене волосся, розділене посередині. Ця традиція протягом століть зберігалася в побуті українських дівчат. Проте наприкінці XIX – початку XX ст. це явище стає винятковим і частіше пов’язується з певним обрядом.

Матеріали розкопок курганів, зокрема полянських, дозволяють охарактеризувати жіночі зачіски.

Дівчата не ховали волосся, ходили, як і в праслов’янські часи, з вільно розпущеним волоссям. Проте існувала й інша зачіска: волосся заплітали в одну або дві коси.

Коси починали заплітати дівчаткам приблизно з шести років. Цікавий звичай існував на Гуцульщині. Коли дівчині вперше заплітали косу, до цього обряду запрошували жінку, яка була близькою родичкою. Вона заплітала волосся на голові дівчини хрестиком. Для цього брала пасма волосся спереду, з потилиці та зі скронь. Всі чотири пасма зав’язували на маківці. Такий же звичай існував на Уманщині, тільки тут такі коси плели вже молодим дівчатам.

Під час роботи волосся заплітали в одну чи дві коси.

Дрібненько заплетені косички (дрібниці) були поширені серед дівчат Поділля, Київщини та Полтавщини.

На Волині та Поділлі дівчата заплітали коси учетверо (батіжок).

Буденна зачіска дівчини-українки виглядала так: волосся розчесане на рівний проділ, гладенько зачесане і заплетене у дві коси, які потім, як віночок, укладались навколо голови. У святкові дні волосся заплітали в одну косу, прикрашали стрічками.

Звичай прикрашати голову квітами (квітчатися) був дуже поширений.

Заплітаючи волосся у дві коси, дівчата обвивали їх навколо голови та закріплювали за ними квіти, що створювало ефект одягнутого на голову вінка.

У деяких місцевостях Прикарпаття зберігався стародавній звичай подовжувати природне волосся штучними косами з червоної бавовняної волічки.

На Гуцульщині дівчата вплітали в косу нитку (шворку), на яку нанизували ґудзики. Для закріплення коси на голові, її густо обплітали червоною вовною (попліткою) або прив’язували кінці кіс на тім’ї червоною стрічкою, яка закінчувалася на потилиці. Зачіску оздоблювали живими квітами – закосичували.

На Покутті дівчата розділяли волосся на тімені на дві половини і заплітали над вухами коси (китки), які укладали на зразок вінка.

Для дівчат Лівобережжя у святкові дні було типовим заплітання волосся в одну косу, яка вільно звисала за спину, а в будні – у дві, що складалися вінком.

На Правобережжі і в свято, і в будень дівчата заплітали волосся здебільшого у дві коси, які у свято вільно спадали на спину, а в будень закріплювалися навколо голови.

На Полтавщині дівчата заплітали волосся в одну велику і кілька маленьких кіс.

Відомі й більш складні види зачісок, наприклад "у зв'язку", при якій частину волосся спереду розділяли навпіл та напускали на обидві сторони чола, утворюючи так звані "начоси", кінці яких закладали за вуха під коси.

На Київщині і Черкащині робили зачіски двох видів: “Зв’язки” і “Колоколки”.

На Закарпатті ділили волосся на дві частини, щільно пригладжували, над вухами плели дві коси, вплітаючи в них прикраси з бісеру або різнокольорові стрічки.

Цікава була зачіска “Дрібниці” – волосся заплітали в маленькі кіски: плетіння

починали при самій голові в три пасма, поступово збільшуючи кількість пасом від 6 до 24.

На Херсонщині прикрашали косу гребінцями: по одному гребені викладали на скронях, а три - на потилиці. Спереду волосся піднімали гребенями невисокими валиками, в кінці коси вплітали стрічку і зав’язували її бантом. Найкращою прикрасою зачіски був вінок, який виплітали із маку, волошок, інших квітів.

Чоловічі зачіски українців

матеріал із книги Галини Стельмащук «Українські народні головні убори», - Львів: Апріорі, 2013

Досить чітке уявлення про зачіски скіфів дають срібні, золоті речі із зображеними на них ритуальними сценами. На срібній ваз з кургану Чортомлик (датується IV ст. до н.е.) бачимо скіфів із довгим, зачесаним назад волоссям, що спадає на плечі, або зі стриженим «у скобу», що буде простежуватись пізніше у слов’ян, побутуватиме в часи формування і розквіту Київської Русі, в часи становлення української нації.

Більшість чоловіків стриглись в Україні «в скобу» аж до початку ХХ ст. Начільною пов’язкою пов’язували волосся тільки кінні скіфські воїни і царські особи.

Чоловічі зачіски періоду Київської Русі тісно пов’язані із головними уборами. Чоловіки носили напівдовге волосся, що спадало на потилицю. Підстригали його півколом під традиційну «скобу» чи «кружок». Візантійський історик Лев Диякон свідчить, що в князя Святослава Ігоревича пасмо волосся з маківки звисало набік. Подібна зачіска була поширена і в дніпровських козаків у XVI-XVIII ст., а в ХІХ ст. – у частини сільського українського населення на Лівобережжі. 

Найбільш поширеною чоловічою зачіскою XV-XVIII ст. (крім населення Карпат), яка побутувала в усіх чоловіків (але переважала у селянства), була зачіска «під макітру», коли волосся підстригали довкола голови, надаючи йому однакової довжини. Побутувала зачіска, коли стригли не всю голову, а лише потилицю, залишаючи над лобом чуб. Городяни, козацька старшина і дворянство підголювали волосся, залишали невеликий кружок лише на маківці голови і частково ззаду на потилиці.

Характерними у XVІ-XVII ст. були зачіски козацтва. Найпоширенішою зачіскою був згаданий ще у ІХ ст. візантійським істориком Львом Дияконом «оселедець». Усю голову голили, за винятком маківки, де залишали жмут волосся, яке ретельно відрощували у довге пасмо. Така зачіска зафіксована на українських народних картинах «козаків Мамаїв». Іноді від основного «оселедця» відділяли невелике пасмо (не більше двох пальців завширшки) і напускали його на чоло. Гоління більшої частини голови призвело до появи у запорізьких козаків подекуди й цілковитого гоління голови.

Зазначимо, що зачіска у козаків була пов’язана із віковими відмінностями. У сім років хлопчикам підстригали волосся, залишаючи чуб спереду, в чотирнадцять стригли волосся «під макітру», лишаючи пасмо, яке в майбутньому мало стати «оселедцем». У 21 рік, коли хлопця посвячували у лицарський стан, волосся голили, залишаючи «оселедець».

Іншу групу становлять зачіски із довгим волоссям, яке спадало на плечі і спину, характерні для Західної України. в центральній та східній частині українських земель довге волосся мали лише писарі і взагалі особи розумової праці.

У ХІХ – на початку ХХ ст. в зачісках селян зберігалося багато традиційних рис. Серед чоловічих зачісок виділяли три основні групи.

Перша, поширена майже у всій Україні (за винятком гірських районів Карпат), називалась «під макітру». Для неї волосся розчісували від маківки «шапкою» і підстригали колом. При цьому лінія підрізування волосся йшла переважно посередині чола і вух, лишаючи нижню частину потилиці відкритою. Таку зачіску носила основна маса селянства, хоч вона побутувала серед усіх соціальних верств.

В іншому варіанті зачіски волосся закривало тільки верх чола, залишаючи вуха відкритими. Низ волосся – «шапки», навколо голови стригли, утворюючи плавну лінію. Опущене на чоло волосся – «чубок» підстригали здебільшого рівно, рідше воно спадало вільними пасмами.

Менш поширеним різновидом зачіски «під макітру» була зачіска «під ворота», коли волосся спереду над чолом високо вистригали на боках.

Другу групу становили зачіски «з підголюванням чуприни.» В таких зачісках «шапку» волосся перетворювали на невеликий кружечок, розташований на маківці. П. П. Чубинський відзначав, що згадана зачіска в ХІХ ст. була поширена на правій стороні Дніпра. З інших джерел відомо, що зачіски «під чуб», «кружечком» побутували також серед селян Полтавщини та Чернігівщини. На Полтавщині, підстригаючись «під чуб» стригли волосся вище лоба і на потилиці, на Чернігівщині ж селяни залишали волосся довгим ззаду голови, а над лобом коротшим. На початку ХХ ст. вказана зачіска ще побутувала серед горян та «ходачкової шляхти» на Поділлі та Волині.

Для третьої групи чоловічих зачісок характерне довге волосся, яке спадало на потилицю і навіть на плечі і спину. Таку зачіску носили майже всі карпатські горяни. Волосся випускали спереду або рівно підрізали – «гривкою», або (до середини ХІХ століття) безладно опускали на чоло пасмами, заплітаючи в одну або дві кіски з кожного боку.

Варіант коротшим волоссям такої зачіски був ніби перехідним між зачіскою «під макітру» і відрощуванням довгого волосся. Їх єднала спільна манера розчісувати волосся «шапкою» від маківки, наявність проділу. Довговолосі зачіски чоловіків з Карпатського регіону, а також Закарпаття характерні й для угорців та словаків. У центральній та східній частинах українських земель такі зачіски мали писарі і взагалі особи розумової праці; можна допустити, що такі зачіски походять із церковних шкіл і семінарій, де традиційним стало прийняте духовенством зачесане назад довге волосся.

Дізнатися більше про традиційні зачіски українок та українців за посиланнями:

https://ethnography.org.ua/content/volossya-u-viruvannyah-ukrayinciv

Бондаренко Галина. Волосся у віруваннях українців

https://cbs.poltava.ua/index.php/bibliotechnomu-fakhivtsiu/4795-rozkrivaemo-taemnitsi-ukrajinskoji-zachiski

Опришко Л. Розкриваємо таємниці української зачіски

https://vogue.ua/article/beauty/volosy/portret-naciji-tradiciyni-zachiski-ukrajinok-na-istorichnih-foto-48593.html

Портрет нації: традиційні зачіски українок на історичних фото

https://vogue.ua/article/beauty/volosy/chomu-ukrajinki-pleli-kosi-48472.html

Коса – дівоча сила: чому українки плели коси?

https://www.rbc.ua/rus/styler/tilki-kosi-ki-zachiski-nosili-ukrayinki-davninu-1714076524.html

Копитко Василина. Не тільки коси. Які зачіски робили українки в давнину і як доглядали за волоссям

https://medium.com/@UIFH.official/%D1%87%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%87%D1%96-%D0%B7%D0%B0%D1%87%D1%96%D1%81%D0%BA%D0%B8-%D0%B2-%D1%82%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B8%D1%86%D1%96%D0%B9%D0%BD%D1%96%D0%B9-%D0%BA%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%82%D1%83%D1%80%D1%96-%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%86%D1%96%D0%B2-%D0%BA%D1%96%D0%BD%D1%86%D1%8F-%D1%85%D1%96%D1%85-%D0%BF%D0%BE%D1%87%D0%B0%D1%82%D0%BA%D1%83-%D1%85%D1%85-%D1%81%D1%82-aa8af2a6cc04

Ігор Турейський. Чоловічі зачіски в традиційній культурі українців кінця ХІХ — початку ХХ ст.

Арткалендар. Ювіляри у царині світового мистецтв. Квітень. 2026

Відділ мистецтв Чернігівської обласної бібліотеки для дітей продовжує знайомити своїх читачів та всіх поціновувачів світового мистецтва із знаменними датами – ювілеями видатних митців.

До вашої уваги – «Арткалендар. Квітень.», адже іноді зрозуміти мистецтво легше через історії людей, які його створюють.

https://www.slideshare.net/slideshow/2026-a3f1/286801549