Арткалейдоскоп «ЗБИРАЧ СКАРБІВ ГУЦУЛЬСЬКИХ» (до 140-річчя від дня народження Євгена Яковича Сагайдачного (1886–1961), українського художника, педагога, театрального декоратора, скульптора, етнографа, колекціонера) – проєкт «Народжені Україною…»

Сьогодні, у період відродження національної мистецької освіти, перед науковцями-мистецтвознавцями визріває складне та відповідальне завдання — відтворити правдиву картину історії вітчизняного мистецтва, зокрема творчості, а також педагогічних зусиль і здобутків окремих митців-педагогів 20-60рр. ХХ століття. 

До таких особистостей, безперечно, належить Євген Якович Сагайдачний, котрий присвятив творчій і педагогічній діяльності більше, ніж 40 років свого життя. Непересічна постать у ділянці станкового і монументального малярства, графіки, скульптури, збирач і популяризатор народного декоративного мистецтва, він, через певні обставини, жив і працював у різних куточках України. 

Євген Якович Сагайдачний  - принциповий і наполегливий, він умів заохотити своїх учнів до пізнання процесів творчості та спонукати їх до виявлення власної ініціативи. Уболівав за майбутнє українського мистецтва.

Як викладач працював у Межигірському художньому керамічному технікумі, художньо-промисловому технікумі ім. Гоголя в Миргороді, в художніх закладах у Дніпропетровську, Ніжині, Луганську, в Косівському художньому училищі. Викладав скульптуру, рисунок, живопис, історію мистецтва.

Євген Якович Сагайдачний народився в Херсоні, але ще малим із родиною переїхав до Петербурга, де вступив на юридичний факультет університету. Проте невдовзі покинув навчання та влаштувався юнгою на торговий корабель. Подорожуючи, молодий Сагайдачний відвідав музеї Єгипту, Італії, Туреччини та познайомився з візантійським, ренесансним, єгипетським мистецтвом, а також із європейськими течіями кубізму та футуризму.

Повернувшись до Петербурга, Сагайдачний пішов навчатися малярству та скульптурі в приватних студіях.

У період захоплення авангардом митець пробував себе в різних напрямках авангардного малярства. Спільно з ученицею школи Бойчука паризького періоду Софією Бодуен де Куртене та художником Михайлом Ле-Дантю Сагайдачний пропагував «ідею первинності в мистецтві примітиву та народної творчості». 

У 1917 році Сагайдачний переїхав до Києва та влаштувався театральним художником, вступив до Української Академії Мистецтва, де навчався в майстерні Бойчука.

Кожний період позначився на творчості Сагайдачного. Так, в доробку митця: замальовки гуцульського побуту, архітектури, портрети гуцулів, пейзажі краю, лаконічні кольорові роботи в дусі авангарду, картини в стилі бойчуківської школи, а також кубофутуристична скульптура та декоративні твори.

Митець увійшов до складу ініціативної групи АРМУ, організованої в 1925 році, членами якої також були Давид Бурлюк, Анатолій Петрицький, Михайло Бойчук, Василь Седляр, Іван Врона.

Творчі пошуки Сагайдачного проявилися і в скульптурі, яку характеризують як «кубофутуристичний бойчукізм». Але, на жаль, композиції були знищені в період боротьби з «антинародним формалізмом».

Масові репресії проти діячів української культури в 1932 року змусили Сагайдачного переїхати в Луганськ. Твори художника, представлені на виставках у Луганську та Сталіно в 1934-35 рр. попали під графу «формалізм». Але звинуватити митця та одного з засновників «російського авангарду» в «українському буржуазному націоналізмі» не вдалося – це зберегло Сагайдачному життя в трагічному 1937 році.

Сагайдачний був закоханий в гуцульське мистецтво, що спонукало його колекціонувати роботи як визнаних майстрів, класиків, так і своїх талановитих сучасників.

Також на Косівщині у 1950-х подружжя етнографів Євгена та Зої Сагайдачних досліджувало народний одяг, зокрема кептарі, які особливо пишно прикрашали на цій території. Захищаючи від холоду і залишаючи при цьому руки вільними, кептар був незамінною і літом, і взимку одежею українських горян.

Дружина Зоя, у дівоцтві Кондратенко, народилася 1898 року у Чернігові. Познайомилися 1925 року у Києві: Зоя Кондратенко була слухачкою вечірніх підготовчих курсів при Київському художньому інституті, де викладав професор Євген Сагайдачний. Зоя полонила серце Євгена і стала його музою та дружиною. Ще зі студентських років дівчина захоплювалася фотографією. 

Року 1947 подружжя перебралося до Чернівців, де Євгену запропонували викладати у Художньо-ремісничому училищі і водночас бути завучем; Зоя влаштувалася науковим працівником у Чернівецькому краєзнавчому музеї. Але різні обставини змусили їх незабаром покинути Чернівці. Наприкінці літа 1947-го Сагайдачні прибули до Косова, де Євген отримав посаду вчителя спеціальних предметів у Художньо-промисловому училищі. Подружжя стало вивчати побут гуцулів, збирати предмети одягу, твори декоративно-прикладного мистецтва, музичні інструменти. 

На основі їхньої колекції у 1970 році створили музей – філію коломийського Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського. 

Одним з улюблених місць Сагайдачних був косівський базар. У фотооб’єктив Зої потрапили не лише мешканці Гуцульщини у традиційному вбранні, а й її чоловік у момент, коли він робив нотатки. Такі фотографії рідкісні, бо, як правило, дослідник-етнограф залишається по іншу сторону камери.

Зоя Сагайдачна фіксувала кептарі не лише за допомогою фотографії, але й малюнку. Малюнки нині зберігають у музеї Коломиї та у Національному музеї українського народного декоративного мистецтва у Києві. На деяких із них можна побачити не лише зображення кептарів, а й детальний опис з поясненнями технологічних особливостей, а також назвами елементів декору: “раки”, “хлопці”, “кучері”.

У середині 1950-х рр. Євген Сагайдачний разом із художниками-бойчукістами – Сергієм Колосом й Охрімом Кравченком – започаткували виїзди на пленери мальовничих краєвидів Яворова, Ясенова, Річки, Брусного, Пістиня. 

Одного серпневого ранку 1961 року Сагайдачний пішов із улюбленим етюдником у гори. Та серце художника не витримало спекотної погоди й далекої дороги. У 1969 році в Львові була організована посмертна виставка творів Євгена Сагайдачного.

Дружина Зоя померла того ж дня на вісім років пізніше. Обоє поховані на цвинтарі у Москалівці (тепер район Косова).

Твори Євгена Сагайдачного зберігаються в Національному музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Йосафата Кобринського, Національному музеї ім. Андрія Шептицького в Львові. У збірці NAMU розміщено п'ять малярських та одна графічна роботи Сагайдачного, що належать до бойчукістського періоду творчості митця.

Деталі за посиланнями:

https://dnabb.kyiv.ua/sahaydachnyy-yevhen-yakovych/

Клоченок Олена. Сагайдачний Євген Якович

https://boychukists.com/artist/sagajdachnyj-yevgen/

Сагайдачний Євген Якович / Онлайн-музей бойчукізму

https://localhistory.org.ua/rubrics/strii/gutsulski-keptari-na-fotografiiakh-i-maliunkakh-zoyi-sagaidachnoyi/

Косміна Оксана. Гуцульські кептарі на фотографіях і малюнках Зої Сагайдачної 

https://huculia.info/kosiv-folk-art-life-museum-guide/

Джуранюк Юрій. Путівник по Косівському музеї народного мистецтва та побуту

https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4757

Федорів Роман. Ноти для тисячолітньої скрипки

https://lib.if.ua/publish2006/saga.html

Бойко А. Збирач скарбів народних (до 120-річчя від дня народження Євгена Сагайдачного) 

Етнорозвідка «ТАЄМНИЦІ УКРАЇНСЬКИХ ЗАЧІСОК» (історія зачісок українок та українців, традиційні та святкові зачіски, волосся у віруваннях українців)

Традиційні зачіски українців — це не просто спосіб укладання волосся, а важливий соціальний маркер, що відображав вік, сімейний стан та регіональні особливості. Довге волосся у дівчат і вуса у чоловіків вважалися ознаками краси, здоров'я та гідності.

Із сивої давнини, із ледь примерклих з часом фресок, із легенд, казок, пісень і наукових досліджень приходять до нас образи та настрої далекого минулого. Український народний одяг, головні убори, зачіски, взуття формувалися під впливом кліматично-географічних, соціально-економічних обставин, складностей політичного й культурного розвитку.

Невичерпним джерелом для сучасного моделювання зачісок є українські традиційні зачіски.

Різновиди традиційних зачісок дівчат та жінок України

За часів Київської Русі дівчата носили розпущене волосся, розділене посередині. Ця традиція протягом століть зберігалася в побуті українських дівчат. Проте наприкінці XIX – початку XX ст. це явище стає винятковим і частіше пов’язується з певним обрядом.

Матеріали розкопок курганів, зокрема полянських, дозволяють охарактеризувати жіночі зачіски.

Дівчата не ховали волосся, ходили, як і в праслов’янські часи, з вільно розпущеним волоссям. Проте існувала й інша зачіска: волосся заплітали в одну або дві коси.

Коси починали заплітати дівчаткам приблизно з шести років. Цікавий звичай існував на Гуцульщині. Коли дівчині вперше заплітали косу, до цього обряду запрошували жінку, яка була близькою родичкою. Вона заплітала волосся на голові дівчини хрестиком. Для цього брала пасма волосся спереду, з потилиці та зі скронь. Всі чотири пасма зав’язували на маківці. Такий же звичай існував на Уманщині, тільки тут такі коси плели вже молодим дівчатам.

Під час роботи волосся заплітали в одну чи дві коси.

Дрібненько заплетені косички (дрібниці) були поширені серед дівчат Поділля, Київщини та Полтавщини.

На Волині та Поділлі дівчата заплітали коси учетверо (батіжок).

Буденна зачіска дівчини-українки виглядала так: волосся розчесане на рівний проділ, гладенько зачесане і заплетене у дві коси, які потім, як віночок, укладались навколо голови. У святкові дні волосся заплітали в одну косу, прикрашали стрічками.

Звичай прикрашати голову квітами (квітчатися) був дуже поширений.

Заплітаючи волосся у дві коси, дівчата обвивали їх навколо голови та закріплювали за ними квіти, що створювало ефект одягнутого на голову вінка.

У деяких місцевостях Прикарпаття зберігався стародавній звичай подовжувати природне волосся штучними косами з червоної бавовняної волічки.

На Гуцульщині дівчата вплітали в косу нитку (шворку), на яку нанизували ґудзики. Для закріплення коси на голові, її густо обплітали червоною вовною (попліткою) або прив’язували кінці кіс на тім’ї червоною стрічкою, яка закінчувалася на потилиці. Зачіску оздоблювали живими квітами – закосичували.

На Покутті дівчата розділяли волосся на тімені на дві половини і заплітали над вухами коси (китки), які укладали на зразок вінка.

Для дівчат Лівобережжя у святкові дні було типовим заплітання волосся в одну косу, яка вільно звисала за спину, а в будні – у дві, що складалися вінком.

На Правобережжі і в свято, і в будень дівчата заплітали волосся здебільшого у дві коси, які у свято вільно спадали на спину, а в будень закріплювалися навколо голови.

На Полтавщині дівчата заплітали волосся в одну велику і кілька маленьких кіс.

Відомі й більш складні види зачісок, наприклад "у зв'язку", при якій частину волосся спереду розділяли навпіл та напускали на обидві сторони чола, утворюючи так звані "начоси", кінці яких закладали за вуха під коси.

На Київщині і Черкащині робили зачіски двох видів: “Зв’язки” і “Колоколки”.

На Закарпатті ділили волосся на дві частини, щільно пригладжували, над вухами плели дві коси, вплітаючи в них прикраси з бісеру або різнокольорові стрічки.

Цікава була зачіска “Дрібниці” – волосся заплітали в маленькі кіски: плетіння

починали при самій голові в три пасма, поступово збільшуючи кількість пасом від 6 до 24.

На Херсонщині прикрашали косу гребінцями: по одному гребені викладали на скронях, а три - на потилиці. Спереду волосся піднімали гребенями невисокими валиками, в кінці коси вплітали стрічку і зав’язували її бантом. Найкращою прикрасою зачіски був вінок, який виплітали із маку, волошок, інших квітів.

Чоловічі зачіски українців

матеріал із книги Галини Стельмащук «Українські народні головні убори», - Львів: Апріорі, 2013

Досить чітке уявлення про зачіски скіфів дають срібні, золоті речі із зображеними на них ритуальними сценами. На срібній ваз з кургану Чортомлик (датується IV ст. до н.е.) бачимо скіфів із довгим, зачесаним назад волоссям, що спадає на плечі, або зі стриженим «у скобу», що буде простежуватись пізніше у слов’ян, побутуватиме в часи формування і розквіту Київської Русі, в часи становлення української нації.

Більшість чоловіків стриглись в Україні «в скобу» аж до початку ХХ ст. Начільною пов’язкою пов’язували волосся тільки кінні скіфські воїни і царські особи.

Чоловічі зачіски періоду Київської Русі тісно пов’язані із головними уборами. Чоловіки носили напівдовге волосся, що спадало на потилицю. Підстригали його півколом під традиційну «скобу» чи «кружок». Візантійський історик Лев Диякон свідчить, що в князя Святослава Ігоревича пасмо волосся з маківки звисало набік. Подібна зачіска була поширена і в дніпровських козаків у XVI-XVIII ст., а в ХІХ ст. – у частини сільського українського населення на Лівобережжі. 

Найбільш поширеною чоловічою зачіскою XV-XVIII ст. (крім населення Карпат), яка побутувала в усіх чоловіків (але переважала у селянства), була зачіска «під макітру», коли волосся підстригали довкола голови, надаючи йому однакової довжини. Побутувала зачіска, коли стригли не всю голову, а лише потилицю, залишаючи над лобом чуб. Городяни, козацька старшина і дворянство підголювали волосся, залишали невеликий кружок лише на маківці голови і частково ззаду на потилиці.

Характерними у XVІ-XVII ст. були зачіски козацтва. Найпоширенішою зачіскою був згаданий ще у ІХ ст. візантійським істориком Львом Дияконом «оселедець». Усю голову голили, за винятком маківки, де залишали жмут волосся, яке ретельно відрощували у довге пасмо. Така зачіска зафіксована на українських народних картинах «козаків Мамаїв». Іноді від основного «оселедця» відділяли невелике пасмо (не більше двох пальців завширшки) і напускали його на чоло. Гоління більшої частини голови призвело до появи у запорізьких козаків подекуди й цілковитого гоління голови.

Зазначимо, що зачіска у козаків була пов’язана із віковими відмінностями. У сім років хлопчикам підстригали волосся, залишаючи чуб спереду, в чотирнадцять стригли волосся «під макітру», лишаючи пасмо, яке в майбутньому мало стати «оселедцем». У 21 рік, коли хлопця посвячували у лицарський стан, волосся голили, залишаючи «оселедець».

Іншу групу становлять зачіски із довгим волоссям, яке спадало на плечі і спину, характерні для Західної України. в центральній та східній частині українських земель довге волосся мали лише писарі і взагалі особи розумової праці.

У ХІХ – на початку ХХ ст. в зачісках селян зберігалося багато традиційних рис. Серед чоловічих зачісок виділяли три основні групи.

Перша, поширена майже у всій Україні (за винятком гірських районів Карпат), називалась «під макітру». Для неї волосся розчісували від маківки «шапкою» і підстригали колом. При цьому лінія підрізування волосся йшла переважно посередині чола і вух, лишаючи нижню частину потилиці відкритою. Таку зачіску носила основна маса селянства, хоч вона побутувала серед усіх соціальних верств.

В іншому варіанті зачіски волосся закривало тільки верх чола, залишаючи вуха відкритими. Низ волосся – «шапки», навколо голови стригли, утворюючи плавну лінію. Опущене на чоло волосся – «чубок» підстригали здебільшого рівно, рідше воно спадало вільними пасмами.

Менш поширеним різновидом зачіски «під макітру» була зачіска «під ворота», коли волосся спереду над чолом високо вистригали на боках.

Другу групу становили зачіски «з підголюванням чуприни.» В таких зачісках «шапку» волосся перетворювали на невеликий кружечок, розташований на маківці. П. П. Чубинський відзначав, що згадана зачіска в ХІХ ст. була поширена на правій стороні Дніпра. З інших джерел відомо, що зачіски «під чуб», «кружечком» побутували також серед селян Полтавщини та Чернігівщини. На Полтавщині, підстригаючись «під чуб» стригли волосся вище лоба і на потилиці, на Чернігівщині ж селяни залишали волосся довгим ззаду голови, а над лобом коротшим. На початку ХХ ст. вказана зачіска ще побутувала серед горян та «ходачкової шляхти» на Поділлі та Волині.

Для третьої групи чоловічих зачісок характерне довге волосся, яке спадало на потилицю і навіть на плечі і спину. Таку зачіску носили майже всі карпатські горяни. Волосся випускали спереду або рівно підрізали – «гривкою», або (до середини ХІХ століття) безладно опускали на чоло пасмами, заплітаючи в одну або дві кіски з кожного боку.

Варіант коротшим волоссям такої зачіски був ніби перехідним між зачіскою «під макітру» і відрощуванням довгого волосся. Їх єднала спільна манера розчісувати волосся «шапкою» від маківки, наявність проділу. Довговолосі зачіски чоловіків з Карпатського регіону, а також Закарпаття характерні й для угорців та словаків. У центральній та східній частинах українських земель такі зачіски мали писарі і взагалі особи розумової праці; можна допустити, що такі зачіски походять із церковних шкіл і семінарій, де традиційним стало прийняте духовенством зачесане назад довге волосся.

Дізнатися більше про традиційні зачіски українок та українців за посиланнями:

https://ethnography.org.ua/content/volossya-u-viruvannyah-ukrayinciv

Бондаренко Галина. Волосся у віруваннях українців

https://cbs.poltava.ua/index.php/bibliotechnomu-fakhivtsiu/4795-rozkrivaemo-taemnitsi-ukrajinskoji-zachiski

Опришко Л. Розкриваємо таємниці української зачіски

https://vogue.ua/article/beauty/volosy/portret-naciji-tradiciyni-zachiski-ukrajinok-na-istorichnih-foto-48593.html

Портрет нації: традиційні зачіски українок на історичних фото

https://vogue.ua/article/beauty/volosy/chomu-ukrajinki-pleli-kosi-48472.html

Коса – дівоча сила: чому українки плели коси?

https://www.rbc.ua/rus/styler/tilki-kosi-ki-zachiski-nosili-ukrayinki-davninu-1714076524.html

Копитко Василина. Не тільки коси. Які зачіски робили українки в давнину і як доглядали за волоссям

https://medium.com/@UIFH.official/%D1%87%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%87%D1%96-%D0%B7%D0%B0%D1%87%D1%96%D1%81%D0%BA%D0%B8-%D0%B2-%D1%82%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B8%D1%86%D1%96%D0%B9%D0%BD%D1%96%D0%B9-%D0%BA%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%82%D1%83%D1%80%D1%96-%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%86%D1%96%D0%B2-%D0%BA%D1%96%D0%BD%D1%86%D1%8F-%D1%85%D1%96%D1%85-%D0%BF%D0%BE%D1%87%D0%B0%D1%82%D0%BA%D1%83-%D1%85%D1%85-%D1%81%D1%82-aa8af2a6cc04

Ігор Турейський. Чоловічі зачіски в традиційній культурі українців кінця ХІХ — початку ХХ ст.

Арткалендар. Ювіляри у царині світового мистецтв. Квітень. 2026

Відділ мистецтв Чернігівської обласної бібліотеки для дітей продовжує знайомити своїх читачів та всіх поціновувачів світового мистецтва із знаменними датами – ювілеями видатних митців.

До вашої уваги – «Арткалендар. Квітень.», адже іноді зрозуміти мистецтво легше через історії людей, які його створюють.

https://www.slideshare.net/slideshow/2026-a3f1/286801549

«Арткалендар. Березень» із проєкту «Галерея геніїв»

 Відділ мистецтв Чернігівської обласної бібліотеки для дітей знайомить всіх поціновувачів мистецтва з ювілярами-митцями березня - до уваги читачів - «Арткалендар. Березень» із проєкту «Галерея геніїв».

Також вчергове запрошуємо відвідати бібліотеку, де є можливість за допомогою книжок насолодитися реальним і водночас фантастичним простором світового живопису.

https://www.slideshare.net/slideshow/ss-0395/286473396

Арткалейдоскоп «Я народився разом із весною, щоб все живе будить від сну…» (до 95-річчя від дня народження ОЛЕКСАНДРА ІВАНОВИЧА БІЛАША (1931–2003), українського композитора, громадського діяча, Героя України (2001) - проєкт «НАРОДЖЕНІ УКРАЇНОЮ…»

 Олександр Білаш – український композитор жанрів класичної та популярної музики. У його доробку близько 400 композицій (серед них знамениті «Впали роси на покоси», «Два кольори», «Ясени», «Цвітуть осінні тихі небеса», «Прилетіла ластівка», «Сніг на зеленому листі»), музика до кінофільмів, спектаклів, фортепіанні концерти, оперети, дві опери та моноопери, симфонічні твори. Автор 9 поетичних збірок.

Народився Олександр Білаш 6 березня 1931 року в селищі Градизьк на Полтавщині у співучій селянській сім’ї. Його маму, Євдокію Андріївну, вважали першою співачкою на всіх сільських і родинних заходах, а батько, Іван Опанасович, грав на різних музичних інструментах.

Після закінчення школи Олександр Білаш спробував вступити до Полтавського музичного училища. Батьки продали корову, аби купити сину акордеон «Hohner». Та вчитися у Полтаві йому не судилось. Попри те, що юнак всі свої твори грав на слух, оскільки нот зовсім не знав, причину не зарахування до навчального закладу пояснили так: «У Вас немає слуху».

Тож Олександр Білаш поїхав до столиці, де вступив у Київську музичну школу. Згодом навчався у Житомирському музичному училищі, а після його закінчення – у Київській консерваторії (нині Національна музична академія України).

Одразу після консерваторії Олександр Білаш із головою поринув у творчий процес, хоча перші три роки поєднував його з роботою в Київському педагогічному інституті, де викладав гармонію та теорію музики. Писати доводилося у вільний від лекцій час - іноді навіть ночами.

У тогочасній пресі та репертуарних збірниках для художньої самодіяльності все частіше почали з'являтися пісні молодого композитора, автори слів були різними, та й тексти відрізнялися стилем, характером та смаком, але завжди неперевершеною була музика.

Блискучий дебют О.Білаша у фільмі "Роман і Франческа" відкрив композиторові дорогу до кінематографа.

Загалом він написав музику приблизно до тридцяти художніх та більше десяти телевізійних та хронікально-документальних кінострічок.

Композитор співпрацював із багатьма авторами, прискіпливо розшукуючи поетів, чиї б рядки надихали його на створення нового пісенного шедевру. З роками виокремилося кілька осіб, союз із якими видався найпліднішим, а творчі стосунки поступово перетворилися на міцну дружбу, це - Д.Павличко, Б.Олійник, М.Ткач, В.Юхимович. Але саме Дмитро Павличко був тим поетом, із яким О.Білаш досяг найбільших успіхів у жанрі пісні - понад два десятки співів, більшість із яких набули шаленої популярності:

"Поет і композитор. Як багато значить, коли ці двоє однаково бачать життя, коли їх хвилюють одні й ті ж проблеми, коли ніжне і палке слово одного гармонійно вливається в музику іншого. Вони знайшли одне одного - поет і композитор. Павличкові "Два кольори", покладені на музику О.Білаша, облетіли весь світ..." (з газети "Молодь України")

Звичайно, пісні та солоспіви писалися й на тексти класиків: Лесі Українки (романс "Горить моє серце"), Олександра Олеся ("Не жди докорів"), а також сучасників митця: А.Малишка, О.Підсухи, М.Сома, Л.Забашти, Л.Татаренка та багато інших.

У 1975 році Олександр Білаш став лауреатом Державної премії імені Т.Г.Шевченка, у 1977 р. - народним артистом України, був нагороджений медалями та орденами. В 1976 році Олександра Білаша обрали головою правління Київської міської організації Спілки композиторів України.

 

Доля подарувала композиторові й сімейного щастя. Подругою життя, музою, порадницею була для нього дружина Лариса, з якою вони познайомилися під час навчання в консерваторії, одружилися, народили двох прекрасних доньок, які згодом пішли по стопах батька, присвятивши життя музиці.

Оксамитове сопрано дружини, народної артистки України Лариси Остапенко, давало життя багатьом творам композитора.

До останніх днів життя Олександр Білаш продовжував писати вірші й музику. Він пишався тим, що його твори виконували такі майстри співу, як Д.Гнатюк, А.Мокренко, М.Кондратюк, Р.Кириченко.

У творчому доробку Олександра Білаша знаходимо також чудові зразки музики для дітей. Це присвячений онучці фортепіанний цикл з дев’яти п’єс «Тетянчин альбом» (2000), а також два пісенних цикли «Алфавітні усмішки» (1993) та «Пшениченька» (1997).

Видатний композитор помер 6 травня 2003 року, похований на Байковому кладовищі в Києві.

Детальніше про видатного українського поета та композитора читайте за посиланнями:

Осипчук Наталя. Казали, що немає слуху: неймовірна історія композитора Олександра Білаша

https://umoloda.kyiv.ua/number/3701/164/154954/

У композитора Олександра Білаша для Полтавського музучилища «забракло слуху» / За матеріалами інтернет-видань підготувала Юлія Обелець

https://kolo.news/category/suspilstvo/2671

Ануфрієва Ольга. Олександр Білаш: "Я з пісні народної виріс"

https://zn.ua/ukr/personalities/oleksandr-bilash-ya-z-pisni-narodnoyi-viris-_.html

Олександр Білаш. Творець ментальності / Відділ мистецтв. Херсонська обласна універсальна наукова бібліотека імені Олеся Гончара

https://art.lib.kherson.ua/oleksandr-bilash-tvorets-mentalnosti-.htm

БІЛАШ Олеся. Олександр Білаш і Лариса Остапенко – два кольори…

https://mus.art.co.ua/oleksandr-bilash-i-larysa-ostapenko-dva-kolory/

Співець двох муз. Олександр Білаш / Блог бібліотекаря Людмили Понкратової

https://bibliotekacoledg.blogspot.com/2016/03/blog-post_3.html

Творчі кольори Олександра Білаша: до 90-річчя видатного композитора з Полтавщини / Північно-східний міжрегіональний відділ Українського інституту національної пам’яті (за матеріалами офіційних сайтів Національної спілки композиторів України та фонду ім. Олександра Білаша)

https://poltava.to/project/6716/

Арткалейдоскоп «КУБАНЕЦЬ ПОЛТАВСЬКОГО РОДУ» (до 165-річчя від дня народження Якова Васильовича Жарка (1861–1933), актора, письменника, репресованого) – проєкт «Народжені Україною…»

Яків Васильович Жарко - видатний український письменник, актор, діяч революційного руху, уродженець Полтави.

Він народився в багатодітній родині колезького асесора. Батько, за свідченням Якова, був козацького роду, а мати – донька дрібного поміщика. У родині захоплювалися літературою, музикою і театром. Від старших братів і сестер (одна з них стала професійною актрисою) Яків змалку перейняв інтерес не лише до театрального мистецтва, а й до ідей повалення російського самодержавства, народництва (старший брат належав до народницького таємного товариства «Унія», яке діяло в Полтаві 1874-75 роках).

Навчався Яків Жарко в Полтавській гімназії, але за участь у революційному русі у 1880 році був виключений. Відтоді перебував під гласним наглядом поліції російської імперії і мав зобов’язання раз на тиждень відмічатися підпискою «про невиїзд». В гімназійні роки потоваришував із письменником й активістом «Братства Тарасівців» Володимиром Самійленком та відомим письменником Панасом Мирним, почав писати вірші українською.

Під час проходження військової служби, на яку зголосився добровільно, закінчив навчальний курс та земську фельдшерську школу.

Після смерті від сухот братів і сестер полишає батьківську оселю і з 1886 до 1896 року стає актором мандрівних театральних труп Михайла Старицького, Марка Кропивницького та Панаса Саксаганського. Зіграв низку характерних ролей, зокрема Омелька і Старотуза у п’єсах «Мартин Боруля» і «Безталанна» Івана Карпенка-Карого. Залишивши сцену, жив на Катеринославщині (нині — Дніпропетровська обл.), у Маріуполі.

Влітку 1904 року разом із сім'єю (на той час у нього вже було троє синів) переїхав у Єкатеринодар (нині Краснодар, рф), що був на той час значним осередком української культури зі школами, де викладалась українська мова, кількома театрами, де ставилися й українські п’єси, і друкарнями.

Працював діловодом у Комітеті піклування про народну тверезість, згодом став одним з організаторів і керівників місцевих товариства «Просвіта» та відділення Революційної Української партії (РУП). Більшовицький переворот не сприйняв. 

У 1920-х роках працював на різних посадах у Кубанському художньому музеї, що став потужним науковим центром та осередком культури в краї.

У ніч на 15 грудня 1929 р. у зв’язку з публікацією віршів "З єгипетського циклу" Якова Жарка було заарештовано за вигаданими звинуваченнями — його підозрювали... «в шпигунстві на користь Великобританії». Хоча перебування у в’язниці тривало лише трохи більше місяця, цькування письменника не припинялося - арешти, обшуки і допити тривали до його смерті. Під час неодноразових обшуків зникли майже всі рукописи.

У березні 1931 року арештовують його сина, Василя Жарка, інженера-фізика та будівельника за фахом. Підставою для цього, вірогідно, став початок будівництва Біломорського каналу імені йосипа сталіна, де необхідні були інженери.

Важким було матеріальне становище хворого 71-річного письменника. «Зараз, — гірко сповідувався він, закінчуючи автобіографію, — живу я з жінкою, якій 70 років, у кухні, на пенсію 21 р. 66 к. на місяць. Продав за малим не все (зосталися книги, які ніхто не купує), бідую, голодаю... і нікому немає до цього діла. Хворію... Хоч би на поезіях що заробить, біля яких длубався більш як 50 років!..».

25 травня 1933 року, після численних арештів, обшуків, допитів, Яків Васильович Жарко помер у Краснодарі на 73-му році життя. Його поховали на міському Всіхсвятському кладовищі.

Творчий спадок Якова Жарка – чотири книги ліричної і сатиричної поезії, дві збірки байок, книга «Оповідання», про яку схвально відгукнувся Іван Франко, численні публікацій в альманахах, збірниках, періодиці, серія науково-популярних видань. Багато творів були підписані псевдонімами — Жарченко, пан Шпилька, Льова Колючка та ін.

Перша збірка віршів, просякнута любов’ю до України, з’явилася у Полтаві  ("Перші ліричні твори", 1884).

Друга збірка віршів ("Молодим. Пісні і думи", 1891) недопущена до друку цензурою.

Публікувався в "Літературно-науковому віснику", редагованому Іваном Франком.

1891 року у львівському двотижневику «Зоря» Яків Жарко опублікував вірш «Тарасові Шевченку. В тридцяті роковини його смерті», в якому висловив оцінку значення творів поета для майбутніх поколінь, одним із перших визначивши їх світове значення («І думи — промінням сяють народам землі»). Вплив Шевченка позначився на багатьох поезіях Жарка («Бандурист» та ін.).

Катеринодарський період – найплідніший у творчому відношенні: збірник "Пісні" (1905), "Байки" (1912), "Катеринодарцям" (1912), історичний нарис "На Кубані" (1912), "Балади і легенди" (1913), а також підбірки до антології "Українська муза" (1908) і до "Збірника українських байок" (1915).

Не отримала дозволу на друк ще одна збірка віршів Жарка — «Зарік» (1915).

Він друкувався в журналах «Зоря», «Дніпрові хвилі», «Літературно-науковий вісник», «Кубань», альманахах «Складка» (Х., 1887), «Акорди» (Л., 1903), «Розвага» (К., 1905), «Українська муза» (К., 1908), «Осінь — зима: Третій — четвертий збірник «Хлібороба» (Х., 1915), кубанській періодиці.

В останні роки життя він написав спогади про Пантелеймона Куліша, Панаса Мирного та про минуле українського театру (1929).

Письменник листувався з Іваном Франком, Панасом Мирним, Михайлом Коцюбинським, Іваном Карпенком-Карим, Іваном Стешенком та іншими діячами.

Детальніше за посиланнями:

http://zorya.poltava.ua/jakiv-zharko-kubanec-poltavskogo-rodu/

Ципнятова Ірина. Яків Жарко – кубанець полтавського роду

https://mala.storinka.org/by_name/ua/tag/564.html

Публікації за тегом: Яків Жарко

У відділі мистецтв представлено книжково-інформаційну виставку «Масниця: традиції святкування»

 

Масляна, або як її ще називають в українських традиціях Масниця чи Колодій, Запусти, Пущення, Заговини, Сирний тиждень або сиропусний тиждень — це яскраве свято прощання з зимою, що відзначається протягом тижня перед Великим постом. В побуті вживаються ще інші назви «Заговини», «Ніжкові заговини».

Масниця це те ж, що Масний, він же Тлустий, Жирний тиждень у багатьох культурах. Західні регіони України називають цей тиждень Запусти/Запуст (бо ще можна сир та інший набіл). Цей тиждень також називали Бабським тижнем або просто Бабським святом.

Це останній тиждень напередодні Великого посту, коли можна було справляти весілля.

У 2026 році в Україні Масляну святкують з 16 по 22 лютого, оскільки дата залежить від дати Великодня, який цього року припадає на 12 квітня.

У відділі мистецтв представлено книжково-інформаційну виставку «Масниця: традиції святкування», яка знайомить читачів із деякими деталями цього дивовижного свята, наповненого маловідомими звичаями та обрядами, що надають глибини та колориту українській Масниці.