АННА СТЕН
перша українка в Голлівуді
Анна Стен (справжнє ім’я – Анна Фесак) народилася 3 грудня 1908 року в Києві. За офіційною біографією Анни, її батько походив із козацького роду, працював театральним художником-постановником, а матір була балериною Київського театру опери та балету (за однією з версій – шведського походження). Тож світ мистецтва, зокрема, театру був для Анни Фесак добре знайомим з дитинства, та й білява артистична красуня не уявляла себе поза сценою.
Професійну освіту вона здобула у Київському державному театральному технікумі, була репортеркою і грала у київському Малому театрі, відвідувала заняття театру-студії під керівництвом актора-МХАТівця Чужого, де працювали за системою Станіславського.
У 1924 році Анна вступила до кіновідділення Театрального технікуму, після чого 1926 року успішно склала іспити до Першого робітничого театру Пролеткульту в Москві. Це було справжнім успіхом, адже відкривало нові можливості для талановитої киянки. Саме у Москві вона почала свою кінокар’єру, дебютувавши у стрічці «Дівчина з коробкою» (1927), яку показували в срср та Європі й США.
Аби краще запам’ятовуватися і бути цікавішою публіці, Анна Фесак взяла собі за псевдонім сценічне прізвище свого першого чоловіка, відомого київського конферансьє та актора естради Бориса Бернштейна, й навіть після розлучення не змінила його – так і увійшла в історію кінематографа як Анна Стен.
Другою її роботою стала головна роль у соціальній драмі «Земля в полоні» (1927). За режисера Федора Оцепа Анна згодом вийшла заміж. Так у 1927 році Анна Стен стає знаменитою, її портрети друкують на обкладинках радянських журналів, а її саму вважають ідеальним втіленням «радянської жінки». Втім, попереду її чекало значно більше визнання…
Поїхавши в 1930 році у робоче відрядження до Берліна, Анна знялася в кінострічках провідної німецької кінокомпанії UFA й миттєво стала відомою в Німеччині. За це отримала чималу порцію критики та цькування в срср як «зрадниця». Відтак Анна Стен вирішила не повертатися в совєцьку реальність та до цеху вітчизняних кінематографістів. І недарма: її другий німецький фільм «Вбивця Дмитрій Карамазов» (1931) за мотивами твору Достоєвського «Брати Карамазови», де вона зіграла головну роль, мав неймовірний успіх в Європі та Америці.
Вже наступного, 1932 року Анна Стен отримала запрошення до Голлівуду від знаменитого продюсера Семюеля Ґолдвіна, співвласника кіностудії «Метро Голдвін Маєр». Він мав намір зробити з неї «другу Ґрету Ґарбо», про що прямо заявляв у пресі. «Все в моєму серці промовляло, що вона буде найкращою в історії кіно, – розповідав Ґолдвін згодом. – І багато хто так думав… Це щось особливе, це зірка! В неї є все, що потрібно: краса, стиль, сексапільність, клас. Її інтелігентність поєднується з інтуїцією художника, що добре знає життя. В неї величезний досвід і вона може грати, як бестія».
Однак, попри надвеликі очікування, жоден із трьох фільмів компанії «Метро Голдвін Маєр» з яскравою киянкою («Нана», «Ми знов живі» та «Шлюбна ніч») не здобув бажаної уваги публіки, що змусило Ґолдвіна розірвати контракт з нею. І хоча стрічка «Шлюбна ніч» отримала приз на Венеційському кінофестивалі (за режисуру), кар’єра Анни Стен пішла вниз. У Голлівуді за нею закріпилось прізвисько «Ґолдвінова примха (дурничка)» («Goldwyn’s folly»), американська публіка не прийняла нав’язаного їй Ґолдвіном образу «звабливої селянки» і не пробачила відчутного слов’янського акценту.
При цьому в Голлівуді, як і в Європі, всі були у захваті від стилю киянки
Кінопродюсер Деріл Занук казав, що вона одягається краще за всіх, кого він коли-небудь бачив. А Дороті Арзнер, яка зняла Стен в драмі «Нана», ставила її в один ряд з Ґретою Ґарбо, Міріам Хопкінс, Кетрін Хепберн та Рут Чаттертон у списку найстильніших акторок.
Тим часом Анна призвичаїлася до життя в США, значно покращила свою вимову, що продемонструвала радіовистава «Graustark» за її участі, яка отримала велику популярність, але принципово не змінила статус Стен як згасаючої зірки. Втім, у 1938 році вона дебютувала на Бродвеї в популярній п’єсі Бертольда Брехта «Тригрошова опера», а також продовжувала зніматися в головних ролях у голлівудських і британських фільмах до середини 40-х. З 1950-х – викладала в Акторській студії.
Зрештою у 1962 році вона завершила свою акторську кар’єру і серйозно зайнялася живописом. І в цьому мала значний успіх! Її картини зачаровували поціновувачів мистецтва, виставлялися в Бостонському музеї, а Смітсонівський інститут улаштував європейське турне її творів. Померла Анна 12 листопада 1993 року в Нью-Йорку.
На перший погляд, зважаючи на біографію Анни Стен, може здатися, що вона, як і багато акторок того часу, народжених у Києві, вважала себе росіянкою. Але ні. Вона чітко ідентифікувала себе як українку. Так, у 1942 році в інтерв’ю українсько-американському часопису «Ukrainian life» Анна Стен чітко заявила, що є українкою. Ще раніше вона дала кілька коротких інтерв’ю, в яких теж наголошувала, що є українкою. Про це писав і відомий часопис української діаспори у США «Ukrainian Weekly» від 24 грудня 1937 року. На питання, українка чи росіянка Анна Стен, вона відповіла українською: «Поза сумнівом, я українка… Я українка, я народилася в Україні». Пізніше Анна доповнила розповідь про своє українське походження: «Я народилася в Україні, коли мені виповнилося 12 років, я відправилася до Москви, тоді я не розуміла російської, говорила українською…».
ТАМАРА ВИШНЕВСЬКА
українська Ґрета Ґарбо
20 грудня 1919 року у місті Дубно на Волині народилася українка, яка стала однією з найяскравіших зірок польського кіно 1930-х років. Її порівнювали з Ґретою Ґарбо, обожнювали та пророкували голлівудську славу. Згодом вона справді опиниться у США, але до Голівуду не потрапить, і її ім’я залишиться в історії кінематографа як ім’я польської акторки. У Польщі і нині її вважають своєю, а ми тим часом практично нічого не знаємо про неї…
Тамара Вишневська була дочкою Сергія Вишневського, редактора українських газет «Українська громада» і «Волинська неділя» у Луцьку, ув’язненого польською владою до концтабору Береза Картузька. А дідом Тамари був відомий український іконописець Аполлінарій Вишневський, роботи якого зберігаються в Ермітажі у Санкт-Петербурзі.
Тамара здобула освіту у Луцьку та Варшаві у драматичній школі, а також виступала у танцювальному ансамблі Тетяни Висоцької. 16-річну дівчину першим помітив кінорежисер Пауль Вегенер, який 1935 року запросив її до Берліна, де вона стала кіноакторкою.
Вже перша роль принесла їй популярність
Найуспішнішими стали ролі в стрічках «Прокажена», «Дівчина шукає кохання», «Жінки над проваллям», «Троє гульвіс», «Дружина і дружина», «Крізь сльози щастя», «Дівчата з Новолипок», «Білий негр». Усього фільмографія акторки налічує 13 картин, які припадають на 1930-ті роки.
На знімальному майданчику в 1937 році вона зустріла й свого майбутнього чоловіка – продюсера Владислава Мікоша. Вони практично одразу одружилися і у них народилася донька Ірен. Власне, на цьому її блискуча та перспективна кар’єра і завершилася: всі плани перекреслила Друга світова війна. Через бойові дії вона не змогла підписати запропонований їй в Голлівуді контракт. Під час війни її сім’я роз’єдналася: Тамарі з донькою вдалося вижити лише завдяки прикрасам, які вона вимінювала на їжу та потрібні речі. В одному із інтерв’ю вона розповіла, що на останній свій діамант їй вдалося виміняти своїх рідних, які були в полоні.
У 1945 році Тамара з донькою об’єднались з чоловіком у таборі біженців. Згодом їм втрьох вдалося емігрувати до США. З листопада 1950 року Тамара із родиною жила в Рочестері, штат Нью-Йорк. Решту свого життя колишня кінозірка працювала перекладачкою, а її чоловік – клерком.
Тамара Вишневська відійшла у засвіти на 62-му році життя 1 квітня 1981 р. Похована разом зі своїм чоловіком, який помер у 1990-х роках, на цвинтарі Маунт-Хоп в Рочестері.
КСЕНІЯ ДЕСНІ
зірка німецького німого кіно
Відома акторка німецького німого кіно, українка Ксенія Десні (Дада) народилася 19 січня 1894 року в місті Остер на Чернігівщині. Ксенія Десницька (справжнє ім’я акторки) змалку виявляла артистизм, танцювала. Тож і після еміграції до Німеччини, оселившись у Берліні на початку 1920-х років, реалізувала себе саме в цій сфері.
Спершу вона танцювала у різноманітних вар’єте, а невдовзі її запросили зніматися у кіно. Вже у 1921 року її ім’я – Ксенія Десні – з’явилося у титрах до стрічки «Поклик долі» відомого режисера Йоганеса Гютера, який згодом зняв її у своїх найкращих стрічках.
Цікаво, що наступним її фільмом стала «Чорна пантера», знята за п’єсою Володимира Винниченка «Чорна Пантера і Білий Медвідь».
У 1921 році Ксенія Десні (відома на той час також як Дада) підписала контракт з найбільшою німецькою кінокомпанією UFA
Це обіцяло подальший розвиток кар’єри та нові найкращі ролі. Так, в 1924 році Десні знялася в головній ролі у стрічці Йоганна Гютера «Der Sprung ins Leben». В цьому фільмі одну зі своїх перших ролей виконала й тоді ще невідома Марлен Дітріх – у масовці. Ксенія ж в цей час була якраз на піку слави.
Однак вже за кілька років її популярність пішла на спад. Розпочалася ера звукового кіно, й зірками вже стали інші… У 1929 році Ксенія залишила кінематограф, і за два роки разом з донькою Тамарою оселилася у Лондоні. Пізніше Тамара також стала знаменитою акторкою.
А от про подальшу біографію Ксенії інформації обмаль. Відомо, що з 1950 року вона жила у Франції, де її донька Тамара з чоловіком відкрили готель-ресторан «L’Auberge Chez Tamara» на Лазуровому узбережжі. Саме там, в містечку Рокфор-Ле-Пен у 1954 році (за іншими даними – у 1962-му) Ксенія Десні й померла.
ГЕДІ ЛАМАР
акторка й винахідниця
Красуня на фото – акторка Геді Ламар, яка в часи Другої світової війни запатентувала систему управління торпедами, секретні системи зв’язку, що зараз використовуються всюди: від мобільних телефонів до Wi-Fi і GPS.
Геді (Хеді) Ламар (справжнє ім’я – Гедвіга Єва Марія Кіслер) народилася 9 листопада 1914 року у Відні. Її батько був банкіром зі Львова, а мати – піаністкою із Будапешта. З дитинства батьки розвивали її інтелект (дівчинка була дуже допитливою, особливо щодо техніки) та акторський талант, віддали її до театральної школи. Прагнення стати акторкою переважило: Геді покинула навчання і взялася завзято шукати роботу в кіно. Так вже у 16 років відбувся її дебют у фільмі «Дівчина в нічному клубі». Відомий тоді театральний режисер Макс Райнхардт назвав юну Геді найкрасивішою жінкою Європи, і, напевно, він не помилився.
У 1933-му до 18-річної Геді прийшла світова слава завдяки ролі у романтично-драматичному фільмі з еротичними сценами «Екстаз». До речі, вважається, що вона першою знялася оголеною й показала на екрані оргазм. Того ж року їй запропонував руку і серце австрійський мільйонер, один з найбагатших людей Австрії, виробник зброї Фріц Мандль.
Проте шлюб, на якому особливо наполягали батьки Геді, виявився невдалим і тривав близько чотирьох років. Однієї ночі вона втекла від чоловіка, батьків, зобов’язань та осуду і на пароплаві «Нормандія» вирушила до США з надією почати нове життя.
За океаном її чекав успішний контракт з Metro-Goldwyn-Mayer на 30 млн доларів. Найвідоміші її фільми – «Алжир» (починаючи з нього, Геді використовувала псевдонім Ламар), «Леді в тропіках», «Тортилья-Флет», «Небезпечний експеримент». Вона стала однією з «найдорожчих» акторок того часу.
Поряд з армією шанувальників її таланту і вроди, популярність мала й інший бік – заздрість та спроби дискредитації в різний спосіб: від звинувачення у крадіжці взуття у дорогому магазині до публікації вигаданої автобіографії акторки, що паплюжила її. Попри те, що судова тяганина зрештою завершилася на користь Геді Ламар, це добряче попсувало їй нерви та репутацію.
В особистому житті Геді теж була незвичайною – вона була заміжня шість разів та мала трьох дітей. А коли вона померла в 2000 році в Флориді у 86 років, згідно заповіту, її прах розвіяли у Віденському лісі.
Та ще цікавіше, що крім акторства Геді Ламар відома і як винахідниця
Хоча й чимало дослідників вважають, що насправді не вона є авторкою розробок, які запантентувала. У серпні 1942 року вона отримала патент «Секретна система зв’язку» (Secret Communication System), який став основою для систем зв’язку з розширеним спектром, що сьогодні використовується всюди, від мобільних телефонів до Wi-Fi і GPS. Вважається, що цю розробку вона здійснила зі своїм другом, композитором Джорджем Антейлом. У той час патент на цей винахід так і не був реалізований: військово-морський флот США, який розглядав можливість його використання для управління торпедами, відкинув проєкт через складність в реалізації. Але через пів століття саме на системі «стрибаючих частот» або «псевдовипадкової перебудови робочої частоти» постали такі види передачі даних, як мобільний зв’язок GSM і Bluetooth.
У 1997 році Геді Ламар офіційно нагородили за відкриття. На її честь 9 листопада стало Днем винахідника у багатьох німецькомовних країнах. На початку 2014 року Геді Ламар було включено до Зали Слави Винахідників. Також вона зображена на заставці при завантаженні програми Corel Draw 8-ї і 9-ї версій.
ВІРА КОРЕН
з Бахмута до Парижа
Французька акторка театру і кіно, режисерка Віра Корен народилася в українському місті Бахмуті 17 червня 1901 року в родині шевця єврейського походження. Її повне ім’я – Віра Ребекка Корецька.
Про українські сторінки біографії французької акторки мало відомо. Хіба те, що після поразки Української революції вона емігрувала до Франції. Там навчалася у консерваторії та на театральних курсах у Парижі. А вже з 1922 року почала зніматися в кіно під псевдонімом Vera Korène. З 1931-го – грала на сцені «Комеді Францез» («Comédie Française»), стала провідною акторкою театру.
Друга світова війна перервала її кар’єру і ледь не зруйнувала життя. Франція була окупована нацистами, колаборантський уряд Віші позбавив її громадянства, тож їй довелося тікати в червні 1940 року. У листопаді вона опинилася і Канаді, безуспішно намагалася влаштуватися в Голлівуді, деякий час жила в Бразилії.
Тим часом у Франції ситуація змінилася, керівництво «Комеді Францез» почало розшукувати свою найкращу акторку, аби повернути назад
Це була майже детективна історія: до пошуків було залучено навіть журналістів, а потім керівник театру ще два роки вмовляв її повернутися до Парижа. І вона повернулася у 1945 році. З тріумфом. Її одразу взяли в «Комеді Францез», дали найкращі ролі. Загалом Віра Корен грала в нових постановках до 19560го, коли залишила театр, поступившись місцем молоді.
Натомість вона взялася керувати «Театром епохи Відродження» («Théâtre de la Renaissance»), який очолювала до 1978 року. Вона сама ставила п’єси як режисерка (зокрема, успіх мала вистава «Секверсти д’Альтони» за твором Жана Поля Сартра), дбала про адміністративні й господарські справи театру.
Окремою цікавою віхою її життя є співпраця з іншим видатним уродженцем України – хореографом та артистом балету, керівником Паризької Опери Сержем Лифарем. Так, у 1962 році в парку Со під Парижем вони разом поставили спектакль за п’єсою Габріеле Д’Аннунціо «Муки Св.Себастьяна».
Життєвий шлях Віри Корецької завершився 20 листопада 1996 року у місті Лувесьен, Франція.
СОФІ ТАКЕР
перша леді американського шоу-бізнесу 1930-х
Софі Такер – американська співачка та акторка єврейського походження родом з Вінничини, володарка неофіційного титулу «перша леді шоу-бізнесу» у США в 1930-ті роки, президентка Американської федерації акторських профспілок (1938).
Соня Калиш (таке справжнє ім’я Софі Такер) народилася 13 січня 1887 року у Тульчині, в єврейській родині, й була 13-ю дитиною. Її сім’я емігрувала до США, коли вона була ще маленькою, й оселилася в Гартфорді, Коннектикут. Тож зростання і все свідоме життя Софі минуло в Америці.
Вперше талановита й голосиста дівчина заспівала перед відвідувачами ресторану своїх батьків. Це був невеликий, але популярний сімейний ресторан, гості якого із задоволенням замовляли кошерні страви, якими він славився, а також слухали гру Соні на піаніно та її веселі пісні. Гарний настрій, посмішки та аплодисменти відвідувачів ресторану вказали їй шлях до значно більшого успіху – гумор і сатира стали головною прикметною рисою акторки і співачки. А її нестандартна зовнішність – Соня з дитинства була повненькою – додавали впевненості, що акцентувати увагу потрібно саме на гуморі й іронічно обігравати свої та чужі недоліки. За легендою, коли Софі Такер, будучи вже знаменитою акторкою, потрапила на чаювання до Її Величності Єлизавети ІІ, замість звичних для такого випадку розмов про погоду, вона жартувала про свою фігуру і захоплювалася стрункістю королеви.
Власне, перерісши амплуа провінційної ресторанної співачки і прагнучи до великої сцени, Софі Такер розлучилася зі своїм першим чоловіком-невдахою Луїсом Таком, взявши за основу сценічного псевдоніму його прізвище, та вирушила до Нью-Йорка. Змінивши кілька робіт, не пов’язаних з творчістю, вона таки розпочала професійну кар’єру як комедійна акторка водевілів і бурлесків. Спершу їй доводилося працювати в низькопробних шоу, куди її брали не завдяки таланту, а як «товстуху», ще й на ролі афро-американок. Втім, вона не здавалася і бралася за будь-яку роботу, аби на сцені.
Водночас вона розвивалася і як музикантка, співала і грала на роялі, переважно в стилі блюз і регтайм. Вже її перша пісня, записана в 1911 році, «Цими днями» («Some of These Days») стала досить популярною. Після того була ще низка хітів, особливе місце серед яких посідає вперше виконана нею в 1925 році «Моя єврейська мама» – після Софі її співатимуть такі видатні співаки, як Шарль Азнавур і Том Джонс.
Невдовзі Софі й сама стала досить відомою. В 30-х роках вона була на піку популярності як співачка та акторка, яка знялася в парі десятків повнометражних фільмів та короткометражок. Зокрема, на її рахунку «Бродвейські мелодії», «Чортиці не плачуть», «Йдучи за хлопцями» тощо. Її популярність та авторитет серед іншого засвідчує й обрання очільницею Американської федерації акторських профспілок (1938).
Та все ж вона була «неформатом» для голлівудського кіно. Натомість на естраді їй не було рівних.
За екстравагантну поведінку на сцені Софі отримала прізвисько «The Last of the Red Hot Mamas» («остання з гарячих матусь»)
Так називали типаж повних, гострих на язик «матусь», які не соромилися говорити зі сцени про секс та використовувати ненормативну лексику. Цей образ був центральним в жіночій чорній комедії США того часу і залишається популярним досі. Саме його наша героїня й використовувала, та й сама стала його взірцем.
Окрім виступів, що незмінно мали шалений успіх, наприкінці 1930-х років Софі також вела власне радіошоу кілька разів на тиждень. З 1950-х і майже до самої смерті активно виступала на телебаченні. Померла Софі від раку 9 лютого 1966 року.
Тікаючи від нудного й небагатого провінційного життя, Софі здобула не лише славу, любов мільйонів шанувальників, знайомства з найвідомішими акторами й політиками того часу, навіть президентами США, але й багато грошей. Їй одній стільки не було потрібно: чоловіки, з якими вона намагалася пов’язати своє життя, не виправдали надій, син від першого шлюбу віддалився. Тож, ймовірно, щоб реалізувати себе не лише як шалену матусю, а й щедру та турботливу, Софі Такер активно займалася благочинністю. У неї був фонд її імені, через який вона підтримувала талановиту молодь та тих, хто не міг сам про себе подбати, – будинки для літніх людей, лікарні тощо. Тож, коли вона померла, на її похорон прийшло дуже багато людей, які віддавали їй шану не лише як улюбленій акторці, але й людині з щедрим серцем.
Детальніше про Софі можна прочитати у її автобіографічній книзі «Sophie Tucker: First Lady of Show Business».
