Кіносеанс "Нове українське кіно. Воєнна екшн-драма Ахтема Сеітаблаєва «Мирний – 21». Так починалася війна."

Напередодні річниці повномасштабного вторгнення Росії в Україну, пропонуємо знайомство з українською військовою екшн-драмою "Мирний-21", яка розповідає про події далекого 2014, коли Росія розпочала своє повзуче вторгнення, маскуючи його під дії сепаратистів. Це другий фільм режисера Ахтема Сеітаблаєва, який оповідає героїчні історії українських воїнів. Стрічка була знята до великої війни і прем’єра її мала відбутися ще у кінці лютого – на початку березня 2022 року. Але тоді цьому завадила російська агресія. В український прокат "Мирний-21" вийшов рік тому - 22 лютого 2023 року. Get YouTube Transcripts Стрічку фільмували у Києві та у військовій частині Василькова Київської області (Об'єднаний навчальний центр Повітряних Сил). Факти про кіно. 1. Фільм засновано на реальних подіях, які у вирі самого початку російської агресії залишилися майже невідомими. 2014 року сепаратисти та російські спецслужби безрезультатно намагалися змусити бійців Луганського прикордонного пункту зрадити свою країну. Ті ж чинили відчайдушний опір та не піддалися ані спокусам, ані погрозам, ані прямій атаці. Прототипами героїв фільму стали: командир Луганського прикордонного загону у 2014 році полковник Дейнеко Сергій Васильович — у стрічці він Олександр Авдєєв, його роль виконав Андрій Самінін; перший заступник, начальник штабу Луганського прикордонного загону, полковник Гавель Олексій Вікторович у кіно став полковником Тихоміровим (актор — Андрій Мостренко); заступник начальника штабу Луганського прикордонного загону підполковник Дупляк Сергій Володимирович, у фільмі - Збруч (актор — Роман Ясіновський). Реальний прототип героя актора Олексія Тритенко — під грифом «секретно», а для ролі сепаратиста Молотова (актор — Ігор Димов) прототипом став луганський сепаратист Валерій Болотов. 2. Ґрунтовний підхід. Створюючи фільм за реальною історією, автори мусили не лише зберегти хід подій у сюжеті, але й відтворити їх у схожому візуальному середовищі. Так, під час пошуків локацій для фільмування члени знімальної групи були на полігоні на навчаннях та навіть їздили на справжньому танку. 3. Максимальна реалістичність. Перед художником-постановником Шевкетом Сейдаметовим (Хайтарма, Кіборги, Чужа молитва) була складна задача: відтворити на екрані реалістичність бойових дій, проте максимально безпечно для знімальної групи. Складно-постановочні сцени з каскадерськими трюками й спеціальними ефектами потребували не одного дня додаткової підготовки, тому що багато епізодів знімались з одного дублю. За трюки відповідав відомий український каскадер Павло Авілов ("Сторожова Застава", "Захар Беркут", "Карпатський рейнджер", "Козаки. Абсолютно брехлива історія") та його команда. Свою останню роль у стрічці виконав актор Паша Лі, який загинув 6 березня 2022 року в Ірпені. https://www.youtube.com/watch?v=QzpjZEDDmuM "Бумбокс" та Сергій Жадан презентували кліп на саундтрек військової екшн-драми «Мирний-21» Сьогодні, 22 лютого, о 22:15 на "1+1 Україна" відбудеться телевізійна прем'єра воєнної драми режисера та ведучого нового проєкту "Хоробрі серця" Ахтема Сеітаблаєва "Мирний-21".

 

Левко Миколайович Ревуцький (1889-1877). Штрих до портрету

Левко Ревуцький жив у найбуремніші часи в історії України. Коли події революції 1917 року докотилися до Києва, він був молодим, навчався ремесла творити музику в основоположника української професійної музики Миколи Лисенка. Потім воював на Ризькому фронті (звісно, не на боці червоної армії), за що його ледь не розстріляли у 1919 році. Старшому на вісім років братові Дмитру довелося підняти усі свої зв’язки у столиці, щоб визволити Левка із буцегарні. Після цього партійні керманичі чекали від Левка Миколайовича, так би мовити, литаврових творів, натякали на це. Тому композитор, як здогадувалися його близькі люди, раптом замовк, полишив писати музику і цілковито присвятив себе педагогічній діяльності. Можна упевнено стверджувати, що система згубила його Талант... Недарма кажуть: «Левко Ревуцький: геній, який знищив свій талант, щоб не танцювати під кремлівську дудку». Серед цікавих фактів про Левка Ревуцького - згадка про те, що за абсолютний слух його прозивали Камертоном. Крім того, упродовж 1944-1948 рр. він очолював Спілку композиторів України, неодноразово обирався депутатом Верховної Ради України (1947-1959 рр.), був знайомий і товаришував з Максимом Рильським, академіком Миколою Стражеском, Григорієм Верьовкою, Іваном Козловським... Ревуцький не любив полювання й до всього на світі ставився як до живого. Йому, голові Спілки композиторів Української РСР і народному депутатові, виділили машину. Та додому, на Банкову, він ходив пішки, всерйоз пояснюючи, що машині туди важко підійматися. На Печерську оселився не одразу. 1924 року, коли переїхав з Іржавця до Києва з дружиною та малим сином, привіз із собою дві кози й жив на Лук’янівці, тоді майже селі. Маестро мав багато учнів, серед яких чимало талановитих українських композиторів. Серед них: Георгій та Платон Майбороди, Аркадій Філіпенко, Вадим Гомоляка, Микола Дремлюга, Сергій Жданов, Анатолій Коломієць, Віталій Кирейко та багато інших, і не лише українців. Народний артист України, композитор Віталій Кирейко згадує: "Він якось непомітно цікавився тим, що ми читаємо, як ставимося до тих чи тих напрямків у живописі, скульптурі, архітектурі. Левко Миколайович виховував у нас прагнення до високої художньої майстерності, досконалості і витонченості музичної мови. Найбільше він наголошував на витонченості. Пригадую, як він брав додому мої недозрілі музичні проби і десь за тиждень приносив їх переписані власною рукою. Вони були настільки досконало оброблені, що я вражався. Очевидно, це і стало для мене вищою школою. Ми, учні Левка Миколайовича, вважаємо його за свого духовного батька. Його виняткова доброзичливість, чуйність, увага до них виявлялася навіть у дрібних життєвих деталях. Скажімо, у важкі післявоєнні часи він і фінансово допомагав своїм учням, тобто просто давав гроші без повернення". Композитор Яків Липинський - останній учень Левка Ревуцького - розповідав: "Приходимо ми на лекцію, і кажемо: - "Левку Миколайовичу, ось тут ми не знаємо, як вийти зі становища, не знаємо, як тут повернути думку". Левко Миколайович покрутить вуса, вміхнеться, погляне на свого учня, а потім починає пояснювати. А ви знаєте, що ви потрапили в ту ситуацію, в якій опинився, скажімо, Берліоз у такім-то творі. Так він у подібному випадку зробив. Ось дивіться: у нього було так, а він повернув так. І ось, дивіться, як чудово… А в мене в подібній ситуації такий варіант виходу. Я вам нічого більше не скажу, не дам конкретного рецепту, подумайте, поміркуйте. Левко Миколайович так невимушено підводив нас до основних моментів у творчій лабораторії, до вічних естетичних та етичних категорій, що ми якось непомітно перетворювалися на його однодумців, це входило в душу і ставало твоїм". Левко Ревуцький подбав про те, щоб наша, українська музика, не втрачаючи себе, увійшла як рівна у світову культуру. Щоб підняти її на такий рівень, потрібно було (майже буквально) відірватись від землі, як зазначають музикознавці. Це й зробив Ревуцький. Він створював твори на основі народних мелодій. І це вже був не звичний етнографізм, а те, що в світі звуть екзотикою. Ніби й та сама Україна, але - побачена з неба. Левко Миколайович Ревуцький – музична перлина Чернігівщини. (Прилуцький краєзнавчий музей імені Василя Івановича Маслова) http://surl.li/qrytq Лев Ревуцький | Невідомий Чернігів  https://www.youtube.com/watch?v=9aNW_uLujoU

 Коли країна перебуває у стані війни, пошук розради в літературі може стати вкрай необхідною втечею від хаосу реальності. 

Незалежно від того, чи є ви любителем арт-детективів, чи поціновувачем будь-якого виду мистецтва, чи просто шукаєте натхнення, відділ мистецтв Чернігівської обласної бібліотеки для дітей пропонує нові книги, які можуть перенести вас в інший світ, зцілити, надихнути й заспокоїти! 

Отож, читайте про мистецтво, насолоджуйтесь мистецтвом та діліться незабутніми враженнями про мистецтво!

https://www.youtube.com/watch?v=V9Gkjl9jIuo

Крізь вогонь війни. Як росіяни привласнювали собі українських художників — трансформація та майбутнє нашого мистецтва

Російсько-українська війна не залишила осторонь жодну галузь: політичну, економічну, інформаційну тощо. І сьогодні ми хочемо висвітлити одну з важливих нині тем для українців: мистецтво під час війни. У цьому розборі ти дізнаєшся про таке:

• дерусифікація мистецтва: як культурний світ реагує на війну в Україні;
• що відбувається з мистецтвом в Україні під час війни;
• яким буде українське мистецтво після війни.

Дерусифікація мистецтва: як культурний світ реагує на війну в Україні

Стеделек-музей

Навесні 2023 року суспільний резонанс викликала новина про те, що Казимира Малевича тепер позначатимуть як українського художника у Стеделек-музеї, що знаходиться в Амстердамі. Цей музей налічує найбільшу кількість робіт Малевича за межами РФ.

Що відбувається з мистецтвом в Україні під час війни

Росіяни століттями знищували та привласнювали собі українську культуру. Вони робили усе, аби у світі не залишилось нічого українського: українською мовою забороняли друкувати книги та викладати; книги, надруковані українською, спалювали; забороняли перекладати книги українською та ще чимало всього.

Але українці гідно встояли тоді й продовжують це робити донині. А тому пропонуємо тобі познайомитися з сучасними митцями, що навіть попри війну просувають культуру нашої країни. Детальніше про них розповіли журналісти видання Zaxid.net.

Нині неможливо малювати щось інше

Художник Дмитро Вовк родом з Маріуполя. Там він протягом восьми років розписував муралами школи, садочки, лікарні, кав’ярні. Але після 24 лютого чоловік вимушений був покинути рідне місто і переїхати до Львова, де він намалював 30-метровий мурал, що знаходиться біля центру підтримки переселенців Я — Маріуполь.

Ф

ото: Суспільне Львів

Таким чином Дмитро хотів привернути увагу до переселенців та полонених, а також до історії оборони Маріуполя та Азовсталі. Художник розповідає, що нині неможливо малювати щось інше, і хочеш ти того чи ні, ти малюєш те, що відчуваєш.

Дизайн — це інструмент збереження нашої культури

Ще однією течією, яка з початком війни почала розвиватися з новою силою — ілюстрація і графічний дизайн. Як розповідає проректор Львівської академії мистецтв та графічний дизайнер Петро Нагірний, дизайн — це інструмент збереження нашої культури, проте не спадщини, а сьогодення.  

Петро Нагірний каже, що культура візуальної комунікації, протесту, самоствердження, та інформаційного поля є важливим аспектом сучасного життя. Ця культура виявляється у різноманітних формах, від дизайну пакування до плакатів, мемів, ілюстрацій, вуличного мистецтва та графіті.

Всі ці прояви сучасної активної культури відіграють значну роль. Вони відображають основу, на якій формується наша сучасна ідентичність,  наголошує Нагірний.

Іконопис — ще один відважний крок у мистецтві під час війни

Війна впливає навіть на найтрадиційніші форми живопису, такі як іконопис, де образи українок перетворюються на релігійні сюжети з воєнними атрибутами, що додатково зображуються біля святих персонажів.

Цей новаторський підхід до класичного жанру викликає дискусії щодо доречності військових елементів у священному контексті. Однак професор Львівської академії мистецтв Роман Яців вважає, що такі відважні кроки у мистецтві є виправданими.

Яців стверджує, що настав час знаходити свої способи відображення цієї драматичної теми, і навіть у випадках, коли це може здаватися нетактовно — це є виправданим у контексті мистецьких практик.

Та додає, що можна говорити про міру дієвості певної концепції (не завжди доречно, іноді надто нарочито). Але поняття канону вже давно має різні виміри для трактування.

Змінюються й народні традиції та фольклор

Трансформації зачіпають навіть народні традиції, які передаються впродовж століть через фольклор. У різдвяних шопках та вертепах з’являються нові персонажі — військові, волонтери, мешканці окупованих територій, які доповнюють традиційні біблійні сюжети. Змінюються колядки й пишуться нові сценарії для вертепів.

Наприклад, аматорський арт-вертеп АвантюрА вже четвертий рік адаптує різдвяні сюжети, роблячи зміни в сценарії, що відповідають духу часу та актуальним подіям. В цьому році вони залучили до виступів військових, які перебувають у відпустці або реабілітації. Вертеп також гастролює до військових частин ЗСУ та шпиталів.

Яким буде українське мистецтво після війни

Дерусифікація та радикалізація стануть ключовими мотивами подальшого розвитку української культури. Це тенденція, яка набула початку під час подій 2013-2014 років. Війна відірвала Україну від Росії та виступила каталізатором відходу від російської культурної спадщини, що була в нашому просторі протягом багатьох років.

Упродовж трьох десятиліть незалежності України спостерігалося зіткнення двох культур. Однак зі здобуттям перемоги процес дерусифікації буде відбуватися природно.

Фахівець з історії В’ячеслав Чорний розповів у коментарі виданню Elle, що дерусифікація — це не просто процес відмови від російської культури. Це завершення етапу постколоніального синдрому і перетворення народу на націю.

Культура у поствоєнний період представлятиме яскраве різноманіття жанрів та напрямів, і вже зараз є всі передумови для цього.

Повністю відмовитися від впливу російської культури ми не зможемо, але цього і не варто намагатися зробити. Натомість важливо зменшити її негативний вплив, який сприяв формуванню комплексу меншовартості, виховував нас як малоросів і використовував наш спільний історичний досвід для подальшого здійснення імперської політики.

Діана Просяник, редакторка сайту

https://vikna.tv/styl-zhyttya/podorozhi/mystecztvo-pid-chas-vijny-yak-kulturnyj-svit-reaguye-na-vijnu-v-ukrayini

Про знищений музей Марії Примаченко в Іванкові

 

25 лютого 2022 рок, на другий день повномасштабного вторгнення російська ракета знищила Іванківський історико-краєзнавчий музей, де, зокрема, зберігалися шедеври Марії Примаченко. Чому музейні експонати не були евакуйовані, як жителі Іванкова чинили опір окупантам і врешті зберегли свою культурну спадщину, — про все це дізнаєтеся у першому випуску спецсезону програми "Ідемо в музей. Неокуповані. Іванків". Get YouTube Transcripts Музей в Іванкові став першою жертвою війни і тому такою приголомшливою. Попри трагедію, в цій історії був символ надії: одні з найцінніших експонатів — 14 картин Марії Примаченко — іванківці врятували. Коли у вересні 2022 року в "Українському Домі" в Києві відкрили триденну виставку врятованих творів Примаченко, на сходах стояли довжелезні черги шанувальників художниці. Завдяки Маріїному мистецтву краєзнавчий музей Іванківської громади прославився на весь світ. Кураторка головної виставки 59-ї Венеційської бієнале Чечилія Алемані вперше побачила роботи Примаченко в повідомленнях іноземних медіа та долучила її картину до кураторської виставки бієнале "Молоко снів". Навесні на аукціоні у Венеції на підтримку України роботу Марії продали за 110 000 євро, а Сергій Притула в Україні на аукціоні на користь ЗСУ продав ще одну картину за 500 000 доларів. Куплені за ці кошти 125 бусів із зображенням картини "Квітки виросли коло четвертого блока" тепер їздять на фронті. Як вдалося врятувати шедеври Марії Примаченко з музею в Іванкові  https://vogue.ua/article/culture/art/yak-vdalosya-vryatuvati-shedevri-mariji-primachenko-z-muzeyu-v-ivankovi-52033.html З’явився 3D-тур зруйнованим музеєм Марії Примаченко в Іванкові. Про це повідомляє Міністерство культури та інформаційної політики, яке підготувало 3D-тур музеєм. Тут можна подивитися на понівечену будівлю з усіх боків: роздивитися вікна, через які рятували вцілілі експонати, побачити загальну панораму музею, а також руйнування навколо іванківського музею. Посилання на 3D-тур музеєм - https://vt-ivankiv.vercel.app/

Забуті імена: українки за походженням, які стали світовими кінозірками 1920-40-х років

Українки легко здобували славу та визнання не лише на рідних теренах, а й у Європі й США. Анна Стен, Тамара Вишневська, Ксенія Десні, Геді Ламар, Віра Корен, Софі Такер… Ці імена багатьом невідомі, і дарма – своїх знати варто! Тож разом з авторкою матеріалу - Ольгою Сухобоковою і освітньо-культурним проєктом Diaspora.ua знайомимо з цими яскравими зірками світового кінематографу українського походження – красунями з талантами й амбіціями. Словом, справжніми українками! 

АННА СТЕН
перша українка в Голлівуді

Анна Стен (справжнє ім’я – Анна Фесак) народилася 3 грудня 1908 року в Києві. За офіційною біографією Анни, її батько походив із козацького роду, працював театральним художником-постановником, а матір була балериною Київського театру опери та балету (за однією з версій – шведського походження). Тож світ мистецтва, зокрема, театру був для Анни Фесак добре знайомим з дитинства, та й білява артистична красуня не уявляла себе поза сценою.

Професійну освіту вона здобула у Київському державному театральному технікумі, була репортеркою і грала у київському Малому театрі, відвідувала заняття театру-студії під керівництвом актора-МХАТівця Чужого, де працювали за системою Станіславського.

У 1924 році Анна вступила до кіновідділення Театрального технікуму, після чого 1926 року успішно склала іспити до Першого робітничого театру Пролеткульту в Москві. Це було справжнім успіхом, адже відкривало нові можливості для талановитої киянки. Саме у Москві вона почала свою кінокар’єру, дебютувавши у стрічці «Дівчина з коробкою» (1927), яку показували в срср та Європі й США.

Аби краще запам’ятовуватися і бути цікавішою публіці, Анна Фесак взяла собі за псевдонім сценічне прізвище свого першого чоловіка, відомого київського конферансьє та актора естради Бориса Бернштейна, й навіть після розлучення не змінила його – так і увійшла в історію кінематографа як Анна Стен.

Другою її роботою стала головна роль у соціальній драмі «Земля в полоні» (1927). За режисера Федора Оцепа Анна згодом вийшла заміж. Так у 1927 році Анна Стен стає знаменитою, її портрети друкують на обкладинках радянських журналів, а її саму вважають ідеальним втіленням «радянської жінки». Втім, попереду її чекало значно більше визнання…

Поїхавши в 1930 році у робоче відрядження до Берліна, Анна знялася в кінострічках провідної німецької кінокомпанії UFA й миттєво стала відомою в Німеччині. За це отримала чималу порцію критики та цькування в срср як «зрадниця». Відтак Анна Стен вирішила не повертатися в совєцьку реальність та до цеху вітчизняних кінематографістів. І недарма: її другий німецький фільм «Вбивця Дмитрій Карамазов» (1931) за мотивами твору Достоєвського «Брати Карамазови», де вона зіграла головну роль, мав неймовірний успіх в Європі та Америці.

Вже наступного, 1932 року Анна Стен отримала запрошення до Голлівуду від знаменитого продюсера Семюеля Ґолдвіна, співвласника кіностудії «Метро Голдвін Маєр». Він мав намір зробити з неї «другу Ґрету Ґарбо», про що прямо заявляв у пресі. «Все в моєму серці промовляло, що вона буде найкращою в історії кіно, – розповідав Ґолдвін згодом. – І багато хто так думав… Це щось особливе, це зірка! В неї є все, що потрібно: краса, стиль, сексапільність, клас. Її інтелігентність поєднується з інтуїцією художника, що добре знає життя. В неї величезний досвід і вона може грати, як бестія».

Однак, попри надвеликі очікування, жоден із трьох фільмів компанії «Метро Голдвін Маєр» з яскравою киянкою («Нана», «Ми знов живі» та «Шлюбна ніч») не здобув бажаної уваги публіки, що змусило Ґолдвіна розірвати контракт з нею. І хоча стрічка «Шлюбна ніч» отримала приз на Венеційському кінофестивалі (за режисуру), кар’єра Анни Стен пішла вниз. У Голлівуді за нею закріпилось прізвисько «Ґолдвінова примха (дурничка)» («Goldwyn’s folly»), американська публіка не прийняла нав’язаного їй Ґолдвіном образу «звабливої селянки» і не пробачила відчутного слов’янського акценту.

При цьому в Голлівуді, як і в Європі, всі були у захваті від стилю киянки

Кінопродюсер Деріл Занук казав, що вона одягається краще за всіх, кого він коли-небудь бачив. А Дороті Арзнер, яка зняла Стен в драмі «Нана», ставила її в один ряд з Ґретою Ґарбо, Міріам Хопкінс, Кетрін Хепберн та Рут Чаттертон у списку найстильніших акторок.

Тим часом Анна призвичаїлася до життя в США, значно покращила свою вимову, що продемонструвала радіовистава «Graustark» за її участі, яка отримала велику популярність, але принципово не змінила статус Стен як згасаючої зірки. Втім, у 1938 році вона дебютувала на Бродвеї в популярній п’єсі Бертольда Брехта «Тригрошова опера», а також продовжувала зніматися в головних ролях у голлівудських і британських фільмах до середини 40-х. З 1950-х – викладала в Акторській студії.

Зрештою у 1962 році вона завершила свою акторську кар’єру і серйозно зайнялася живописом. І в цьому мала значний успіх! Її картини зачаровували поціновувачів мистецтва, виставлялися в Бостонському музеї, а Смітсонівський інститут улаштував європейське турне її творів. Померла Анна 12 листопада 1993 року в Нью-Йорку.

На перший погляд, зважаючи на біографію Анни Стен, може здатися, що вона, як і багато акторок того часу, народжених у Києві, вважала себе росіянкою. Але ні. Вона чітко ідентифікувала себе як українку. Так, у 1942 році в інтерв’ю українсько-американському часопису «Ukrainian life» Анна Стен чітко заявила, що є українкою. Ще раніше вона дала кілька коротких інтерв’ю, в яких теж наголошувала, що є українкою. Про це писав і відомий часопис української діаспори у США «Ukrainian Weekly» від 24 грудня 1937 року. На питання, українка чи росіянка Анна Стен, вона відповіла українською: «Поза сумнівом, я українка… Я українка, я народилася в Україні». Пізніше Анна доповнила розповідь про своє українське походження: «Я народилася в Україні, коли мені виповнилося 12 років, я відправилася до Москви, тоді я не розуміла російської, говорила українською…».

---

ТАМАРА ВИШНЕВСЬКА
українська Ґрета Ґарбо

20 грудня 1919 року у місті Дубно на Волині народилася українка, яка стала однією з найяскравіших зірок польського кіно 1930-х років. Її порівнювали з Ґретою Ґарбо, обожнювали та пророкували голлівудську славу. Згодом вона справді опиниться у США, але до Голівуду не потрапить, і її ім’я залишиться в історії кінематографа як ім’я польської акторки. У Польщі і нині її вважають своєю, а ми тим часом практично нічого не знаємо про неї…

Тамара Вишневська була дочкою Сергія Вишневського, редактора українських газет «Українська громада» і «Волинська неділя» у Луцьку, ув’язненого польською владою до концтабору Береза Картузька. А дідом Тамари був відомий український іконописець Аполлінарій Вишневський, роботи якого зберігаються в Ермітажі у Санкт-Петербурзі.

Тамара здобула освіту у Луцьку та Варшаві у драматичній школі, а також виступала у танцювальному ансамблі Тетяни Висоцької. 16-річну дівчину першим помітив кінорежисер Пауль Вегенер, який 1935 року запросив її до Берліна, де вона стала кіноакторкою.

Вже перша роль принесла їй популярність

Найуспішнішими стали ролі в стрічках «Прокажена», «Дівчина шукає кохання», «Жінки над проваллям», «Троє гульвіс», «Дружина і дружина», «Крізь сльози щастя», «Дівчата з Новолипок», «Білий негр». Усього фільмографія акторки налічує 13 картин, які припадають на 1930-ті роки.

На знімальному майданчику в 1937 році вона зустріла й свого майбутнього чоловіка – продюсера Владислава Мікоша. Вони практично одразу одружилися і у них народилася донька Ірен. Власне, на цьому її блискуча та перспективна кар’єра і завершилася: всі плани перекреслила Друга світова війна. Через бойові дії вона не змогла підписати запропонований їй в Голлівуді контракт. Під час війни її сім’я роз’єдналася: Тамарі з донькою вдалося вижити лише завдяки прикрасам, які вона вимінювала на їжу та потрібні речі. В одному із інтерв’ю вона розповіла, що на останній свій діамант їй вдалося виміняти своїх рідних, які були в полоні.

У 1945 році Тамара з донькою об’єднались з чоловіком у таборі біженців. Згодом їм втрьох вдалося емігрувати до США. З листопада 1950 року Тамара із родиною жила в Рочестері, штат Нью-Йорк. Решту свого життя колишня кінозірка працювала перекладачкою, а її чоловік – клерком.

Тамара Вишневська відійшла у засвіти на 62-му році життя 1 квітня 1981 р. Похована разом зі своїм чоловіком, який помер у 1990-х роках, на цвинтарі Маунт-Хоп в Рочестері.

---

КСЕНІЯ ДЕСНІ
зірка німецького німого кіно

Відома акторка німецького німого кіно, українка Ксенія Десні (Дада) народилася 19 січня 1894 року в місті Остер на Чернігівщині. Ксенія Десницька (справжнє ім’я акторки) змалку виявляла артистизм, танцювала. Тож і після еміграції до Німеччини, оселившись у Берліні на початку 1920-х років, реалізувала себе саме в цій сфері.

Спершу вона танцювала у різноманітних вар’єте, а невдовзі її запросили зніматися у кіно. Вже у 1921 року її ім’я – Ксенія Десні – з’явилося у титрах до стрічки «Поклик долі» відомого режисера Йоганеса Гютера, який згодом зняв її у своїх найкращих стрічках.

Цікаво, що наступним її фільмом стала «Чорна пантера», знята за п’єсою Володимира Винниченка «Чорна Пантера і Білий Медвідь».

У 1921 році Ксенія Десні (відома на той час також як Дада) підписала контракт з найбільшою німецькою кінокомпанією UFA

Це обіцяло подальший розвиток кар’єри та нові найкращі ролі. Так, в 1924 році Десні знялася в головній ролі у стрічці Йоганна Гютера «Der Sprung ins Leben». В цьому фільмі одну зі своїх перших ролей виконала й тоді ще невідома Марлен Дітріх – у масовці. Ксенія ж в цей час була якраз на піку слави.

Однак вже за кілька років її популярність пішла на спад. Розпочалася ера звукового кіно, й зірками вже стали інші… У 1929 році Ксенія залишила кінематограф, і за два роки разом з донькою Тамарою оселилася у Лондоні. Пізніше Тамара також стала знаменитою акторкою.

А от про подальшу біографію Ксенії інформації обмаль. Відомо, що з 1950 року вона жила у Франції, де її донька Тамара з чоловіком відкрили готель-ресторан «L’Auberge Chez Tamara» на Лазуровому узбережжі. Саме там, в містечку Рокфор-Ле-Пен у 1954 році (за іншими даними – у 1962-му) Ксенія Десні й померла.

---

ГЕДІ ЛАМАР
акторка й винахідниця

Красуня на фото – акторка  Геді Ламар, яка в часи Другої світової війни запатентувала систему управління торпедами, секретні системи зв’язку, що зараз використовуються всюди: від мобільних телефонів до Wi-Fi і GPS.

Геді (Хеді) Ламар (справжнє ім’я – Гедвіга Єва Марія Кіслер) народилася 9 листопада 1914 року у Відні. Її батько був банкіром зі Львова, а мати – піаністкою із Будапешта. З дитинства батьки розвивали її інтелект (дівчинка була дуже допитливою, особливо щодо техніки) та акторський талант, віддали її до театральної школи. Прагнення стати акторкою переважило: Геді покинула навчання і взялася завзято шукати роботу в кіно. Так вже у 16 років відбувся її дебют у фільмі «Дівчина в нічному клубі». Відомий тоді театральний режисер Макс Райнхардт назвав юну Геді найкрасивішою жінкою Європи, і, напевно, він не помилився.

У 1933-му до 18-річної Геді прийшла світова слава завдяки ролі у романтично-драматичному фільмі з еротичними сценами «Екстаз». До речі, вважається, що вона першою знялася оголеною й показала на екрані оргазм. Того ж року їй запропонував руку і серце австрійський мільйонер, один з найбагатших людей Австрії, виробник зброї Фріц Мандль.

Проте шлюб, на якому особливо наполягали батьки Геді, виявився невдалим і тривав близько чотирьох років. Однієї ночі вона втекла від чоловіка, батьків, зобов’язань та осуду і на пароплаві «Нормандія» вирушила до США з надією почати нове життя.

За океаном її чекав успішний контракт з Metro-Goldwyn-Mayer на 30 млн доларів. Найвідоміші її фільми – «Алжир» (починаючи з нього, Геді використовувала псевдонім Ламар), «Леді в тропіках», «Тортилья-Флет», «Небезпечний експеримент». Вона стала однією з «найдорожчих» акторок того часу.

Поряд з армією шанувальників її таланту і вроди, популярність мала й інший бік – заздрість та спроби дискредитації в різний спосіб: від звинувачення у крадіжці взуття у дорогому магазині до публікації вигаданої автобіографії акторки, що паплюжила її. Попри те, що судова тяганина зрештою завершилася на користь Геді Ламар, це добряче попсувало їй нерви та репутацію.

В особистому житті Геді теж була незвичайною – вона була заміжня шість разів та мала трьох дітей. А коли вона померла в 2000 році в Флориді у 86 років, згідно заповіту, її прах розвіяли у Віденському лісі.

Та ще цікавіше, що крім акторства Геді Ламар відома і як винахідниця

Хоча й чимало дослідників вважають, що насправді не вона є авторкою розробок, які запантентувала. У серпні 1942 року вона отримала патент «Секретна система зв’язку» (Secret Communication System), який став основою для систем зв’язку з розширеним спектром, що сьогодні використовується всюди, від мобільних телефонів до Wi-Fi і GPS. Вважається, що цю розробку вона здійснила зі своїм другом, композитором Джорджем Антейлом. У той час патент на цей винахід так і не був реалізований: військово-морський флот США, який розглядав можливість його використання для управління торпедами, відкинув проєкт через складність в реалізації. Але через пів століття саме на системі «стрибаючих частот» або «псевдовипадкової перебудови робочої частоти» постали такі види передачі даних, як мобільний зв’язок GSM і Bluetooth.

У 1997 році Геді Ламар офіційно нагородили за відкриття. На її честь 9 листопада стало Днем винахідника у багатьох німецькомовних країнах. На початку 2014 року Геді Ламар було включено до Зали Слави Винахідників. Також вона зображена на заставці при завантаженні програми Corel Draw 8-ї і 9-ї версій.

---

ВІРА КОРЕН
з Бахмута до Парижа

Французька акторка театру і кіно, режисерка Віра Корен народилася в українському місті Бахмуті 17 червня 1901 року в родині шевця єврейського походження. Її повне ім’я – Віра Ребекка Корецька.

Про українські сторінки біографії французької акторки мало відомо. Хіба те, що після поразки Української революції вона емігрувала до Франції. Там навчалася у консерваторії та на театральних курсах у Парижі. А вже з 1922 року почала зніматися в кіно під псевдонімом Vera Korène. З 1931-го – грала на сцені «Комеді Францез» («Comédie Française»), стала провідною акторкою театру.

Друга світова війна перервала її кар’єру і ледь не зруйнувала життя. Франція була окупована нацистами, колаборантський уряд Віші позбавив її громадянства, тож їй довелося тікати в червні 1940 року. У листопаді вона опинилася і Канаді, безуспішно намагалася влаштуватися в Голлівуді, деякий час жила в Бразилії.

Тим часом у Франції ситуація змінилася, керівництво «Комеді Францез» почало розшукувати свою найкращу акторку, аби повернути назад

Це була майже детективна історія: до пошуків було залучено навіть журналістів, а потім керівник театру ще два роки вмовляв її повернутися до Парижа. І вона повернулася у 1945 році. З тріумфом. Її одразу взяли в «Комеді Францез», дали найкращі ролі. Загалом Віра Корен грала в нових постановках до 19560го, коли залишила театр, поступившись місцем молоді.

Натомість вона взялася керувати «Театром епохи Відродження» («Théâtre de la Renaissance»), який очолювала до 1978 року. Вона сама ставила п’єси як режисерка (зокрема, успіх мала вистава «Секверсти д’Альтони» за твором Жана Поля Сартра), дбала про адміністративні й господарські справи театру.

Окремою цікавою віхою її життя є співпраця з іншим видатним уродженцем України – хореографом та артистом балету, керівником Паризької Опери Сержем Лифарем. Так, у 1962 році в парку Со під Парижем вони разом поставили спектакль за п’єсою Габріеле Д’Аннунціо «Муки Св.Себастьяна».

Життєвий шлях Віри Корецької завершився 20 листопада 1996 року у місті Лувесьен, Франція.

---

СОФІ ТАКЕР
перша леді американського шоу-бізнесу 1930-х

Софі Такер – американська співачка та акторка єврейського походження родом з Вінничини, володарка неофіційного титулу «перша леді шоу-бізнесу» у США в 1930-ті роки, президентка Американської федерації акторських профспілок (1938).

Соня Калиш (таке справжнє ім’я Софі Такер) народилася 13 січня 1887 року у Тульчині, в єврейській родині, й була 13-ю дитиною. Її сім’я емігрувала до США, коли вона була ще маленькою, й оселилася в Гартфорді, Коннектикут. Тож зростання і все свідоме життя Софі минуло в Америці.

Вперше талановита й голосиста дівчина заспівала перед відвідувачами ресторану своїх батьків. Це був невеликий, але популярний сімейний ресторан, гості якого із задоволенням замовляли кошерні страви, якими він славився, а також слухали гру Соні на піаніно та її веселі пісні. Гарний настрій, посмішки та аплодисменти відвідувачів ресторану вказали їй шлях до значно більшого успіху – гумор і сатира стали головною прикметною рисою акторки і співачки. А її нестандартна зовнішність – Соня з дитинства була повненькою – додавали впевненості, що акцентувати увагу потрібно саме на гуморі й іронічно обігравати свої та чужі недоліки. За легендою, коли Софі Такер, будучи вже знаменитою акторкою, потрапила на чаювання до Її Величності Єлизавети ІІ, замість звичних для такого випадку розмов про погоду, вона жартувала про свою фігуру і захоплювалася стрункістю королеви.

Власне, перерісши амплуа провінційної ресторанної співачки і прагнучи до великої сцени, Софі Такер  розлучилася зі своїм першим чоловіком-невдахою Луїсом Таком, взявши за основу сценічного псевдоніму його прізвище, та вирушила до Нью-Йорка. Змінивши кілька робіт, не пов’язаних з творчістю, вона таки розпочала професійну кар’єру як комедійна акторка водевілів і бурлесків. Спершу їй доводилося працювати в низькопробних шоу, куди її брали не завдяки таланту, а як «товстуху», ще й на ролі афро-американок. Втім, вона не здавалася і бралася за будь-яку роботу, аби на сцені.

Водночас вона розвивалася і як музикантка, співала і грала на роялі, переважно в стилі блюз і регтайм. Вже її перша пісня, записана в 1911 році, «Цими днями» («Some of These Days») стала досить популярною. Після того була ще низка хітів, особливе місце серед яких посідає вперше виконана нею в 1925 році «Моя єврейська мама» – після Софі її співатимуть такі видатні співаки, як Шарль Азнавур і Том Джонс.

Невдовзі Софі й сама стала досить відомою. В 30-х роках вона була на піку популярності як співачка та акторка, яка знялася в парі десятків повнометражних фільмів та короткометражок. Зокрема, на її рахунку «Бродвейські мелодії», «Чортиці не плачуть», «Йдучи за хлопцями» тощо. Її популярність та авторитет серед іншого засвідчує й обрання очільницею Американської федерації акторських профспілок (1938).

Та все ж вона була «неформатом» для голлівудського кіно. Натомість на естраді їй не було рівних.

За екстравагантну поведінку на сцені Софі отримала прізвисько «The Last of the Red Hot Mamas» («остання з гарячих матусь»)

Так називали типаж повних, гострих на язик «матусь», які не соромилися говорити зі сцени про секс та використовувати ненормативну лексику. Цей образ був центральним в жіночій чорній комедії США того часу і залишається популярним досі. Саме його наша героїня й використовувала, та й сама стала його взірцем.

Окрім виступів, що незмінно мали шалений успіх, наприкінці 1930-х років Софі також вела власне радіошоу кілька разів на тиждень. З 1950-х і майже до самої смерті активно виступала на телебаченні. Померла Софі від раку 9 лютого 1966 року.

Тікаючи від нудного й небагатого провінційного життя, Софі здобула не лише славу, любов мільйонів шанувальників, знайомства з найвідомішими акторами й політиками того часу, навіть президентами США, але й багато грошей. Їй одній стільки не було потрібно: чоловіки, з якими вона намагалася пов’язати своє життя, не виправдали надій, син від першого шлюбу віддалився. Тож, ймовірно, щоб реалізувати себе не лише як шалену матусю, а й щедру та турботливу, Софі Такер активно займалася благочинністю. У неї був фонд її імені, через який вона підтримувала талановиту молодь та тих, хто не міг сам про себе подбати, – будинки для літніх людей, лікарні тощо. Тож, коли вона померла, на її похорон прийшло дуже багато людей, які віддавали їй шану не лише як улюбленій акторці, але й людині з щедрим серцем.

Детальніше про Софі можна прочитати у її автобіографічній книзі «Sophie Tucker: First Lady of Show Business».

Орігамі ДРАКОН - робимо паперовий символ 2024 року. Відео майстер-клас.

Багато хто з дітей і дорослих захоплюється конструюванням фігурок з паперу, особливо орігамі. Існує безліч різноманітних виробів зроблених у подібному стилі. 

Наприклад, ефектно виглядатимуть вироби у вигляді дракона. Ці потужні, небезпечні, але водночас гарні створіння подобаються всім. Тим більше, що символ 2024 року за східним календарем - саме дракон. Тож спробуємо свої сили! Для творчості вам знадобиться тільки кольоровий або білий папір формату А4.

До речі, у відділі мистецтв Чернігівської обласної бібліотеки для дітей є книжки, які допоможуть вам опанувати мистецтво орігамі!

Орігамі ДРАКОН - робимо паперовий символ 2024 року. Майстер-клас.