Мистецькі здібності проявилися ще у 4-му класі, коли юнак здобув перше місце в районній художній виставці. Але визначальною людиною в житті Івана Гончара став музикант і фольклорист Максим Коросташ. Той завітав у село у 1927 році і, дізнавшись про талановитого хлопця, взяв під свою опіку. Саме він допоміг Гончару вступити до Київської художньо-індустріальної школи, поселивши у своїй квартирі на Гоголівській вулиці. Це знайомство та переїзд до столиці уможливили дружбу Гончара із письменницею Оленою Пчілкою та музикознавцем Климентієм Квіткою.
Іван Гончар брав участь у Другій світовій війни, яку
пройшов до Берліна офіцером-зв’язківцем, командиром взводу. Він згадував цю
війну, але саме через біль і занепад культури:
«Ніколи я так не
відчував гострого болю за долю нашої української культури, як по війні, після
демобілізації з діючої армії...
Тяжкі враження від
спустошливої війни, що ураганом пронеслася по всій радянській землі й забрала з
собою неоціненні скарби нашої мистецької культури, я вже не кажу про всім
відомі людські жертви. Побувавши поза межами нашої Вітчизни – в Німеччині,
Польщі, Чехословаччині, Угорщині, Австрії, я на власні очі побачив, як там
свято бережуть пам’ятки своєї культури національної, і мимоволі пригадувалося,
як по-варварськи знищувались подібні на Україні.»
Саме тому Іван Гончар дав обіцянку — присвятити себе
збереженню української культури, якщо виживе у війні.
З початку травня до середини грудня 1945 року Іван
Макарович Гончар перебував у Німеччині. Будучи художником-фронтовиком йому
випала нагода бути у відрядженнях у різних містах Німеччини, Польщі, Чехії,
Австрії, які він зображував у своїх творах, в основному картинах.
Серед його малюнків є невеличкі етюди Відня та парковий
ландшафт міста. У колекції Відня присутні види церкви Karlskirche (святого
Карла). Європа на малюнках Гончара постає у всій своїй красі, і зображення
міста на картинах маляра — поза часом. Тільки датування робіт 1945 роком
нагадує, що на картинах зафіксована повоєнна Європа, де щойно закінчилася
страшна війна.
Перед Віднем, Іван Гончар був у Празі, яка справила на
нього велике враження, оскільки це перше європейське велике місто, де він
побував, яке, відносно, було незруйнованим і де вирувало життя. Запис у його
щоденнику від 5 липня 1945 року розповідає, що Відень постав перед ним без
особливої зелені та напівзруйнованим:
«Виїхали рано з
посьолка на Відень. Їхали цілий день по чехословацьких і австрійських землях.
Але велика різниця кинулась в очі, коли переїхали з Чехословацької землі на
Австрійську. Тут уже не та культура, не ті дороги, бідніший народ, немає тої
чистоти і т.д. А крім всього немає тої привітливості народа, як в Чехословакії.
Пізно вечером ми доїхали до передмість м. Відня до р. Дунай, і тут у брудному
робітничому посьолку залишились на ніч.»
Опісля Іван Гончар їздив також у приміський Баден. Його
записи в щоденнику розповідають, що в час перебування у Відні та околицях його
тривожили страшні думки про вплив війни на людину та її психологічний стан.
У Відні Іван Гончар мав унікальну можливість реалізуватися як скульптор. Митець працював у майстерні австрійського скульптора Бена у Віденській Академії мистецтв.
В кінці 1945 року Іван Гончар повертається в Україну. Із
собою везе багаж не лише воєнного досвіду, а й вражений і натхненний
європейським мистецтвом із завзяттям творити його ж в Україні.
Іван Гончар створював скульптури. Критики зазначають, що його характерним стилем були динамічні композиції та сміливе зображення форм. Іван Гончар є автором пам’ятників В. Сосюрі (1947), Л. Українці (1959), Т. Шевченкові (Шешори, 1964), У. Кармелюку (1964) та ін.
Повернувшись в Україну, за власними ж словами, Іван
Гончар «перевдягнув гімнастерку на
вишивану сорочку.»
«Іван Гончар не мислив собі без вишитої
сорочки (всього їх було в нього близько 20-ти). І саме у цій Іван Макарович
відзначав свій 80-річний ювілей. У години хатнього Музею українських
старожитностей, незалежно від того, скільки приходило відвідувачів –
поціновувачів автентики – чи п'ять-десять, чи ціла група, чи одна людина – він
обов'язково надягав вишиту сорочку як символ української ідентичності,
підкреслюючи цим вірність української традиції та обраному ним шляху
утвердження науковому».
У 50-х роках, уже фактично на все життя, скульптор пішов
на культурний “фронт”.
Все почалося з імпровізованих експедицій Україною, де
Гончар збирав експонати для музею — так само імпровізованого. Його він
влаштував у власному будинку. Митець жив неподалік Києво-Печерської лаври.
Спілка художників УРСР виділила йому землю, де й було збудовано будинок, що
став на той час першим приватним музеєм.
У його оселі у 1960-х роках часто збиралася молодь, яка хотіла більше дізнатися про народну творчість та українську культуру, за що Гончар зазнавав звинувачень у націоналізмі та переслідувань.
Найбільше всього Іван Гончар мріяв про те, щоб всі його
матеріали та зібрання осіли в одному музею і слугували для майбутніх поколінь
для вивчення власної історії та культури. Він вважав свою збірку цільною і дуже
не хотів, щоб вона була розпорошена по різних музеях. Фактично так і сталося,
хоча й не одразу.
У своїй просвітницькій діяльності відвідувачам музею і
слухачам своїх лекцій художник прагнув донести, що втрата національних рис у
мистецтві – тяжка втрата для загальнолюдської культури, руйнування традицій і
звичаїв народу дасть жахливі наслідки для майбутніх поколінь. Домашній осередок
неформальної роботи Івана Гончара з відвідувачами, а особливо із студентською
молоддю, не залишався поза увагою ревнителів офіційного курсу в культурі.
Довго так тривати не могло. На початку 1970-х рр. до
Гончара зачастили перевірки, комісії, почалися «партійні розбори». Його попереджали,
вмовляли віддати усі експонати у фонд держави, бо можуть спалити, а його вбити.
«Це ж він духовний батько дисидентів -
найзапекліших антирадянських елементів, це в його хаті відбуваються
конспіративні зустрічі ворогів антирадянської влади на Україні…»
Партійний прес стає дедалі тяжчий. Від нього вимагають
здати колекції музею, з чим він не погоджується. «Вимагати здати свій музей – це насильство над художником. Що значить
забрати в мене останнє».
Він боляче переживав виключення з партії (1972 р.) «за
антипартійну діяльність», більш ніж десятилітнє «відлучення» від офіційної
праці. Він писав: «…мої творчі доробки
ось уже 4-й рік не сприймаються, замовлень не дається. Навіть ті твори, що
стояли в музеях, знімаються з експозиції. По суті я, як митець, ізольований від
народу».
І.М.Гончар захищався, пишучи заяви-пояснення в партійні
органи, але натикався на нерозуміння. Він ставив питання не про відновлення
членства в партії, а про торжество справедливості над беззаконням.
В добу горбачовської перебудови вирішили переглянути
справу Івана Макаровича і чи був націоналізм в його діяльності. За допомогою
звернулись в Інститут історії. В результаті було визначено, що ніякої
антипартійної пропаганди він не вів.
«У таких умовах
дискримінації, – скаржився він, – тяжко не лише творити, а й взагалі жити…
Але я знайшов у собі сили і вперто працював… і за цей період (15 років), як
митець створив більше, ніж за весь творчий час… Нещодавно мені повернули
партквиток. Справедливість восторжествувала».
Митець самозречено відстоював право людини доторкнутися
до традиційної культури свого народу, і музей продовжував діяти.
Музей Івана Гончара став одним із найзначніших осередків "руху шестидесятників".
На початку 1990-х років, коли Україна здобула
незалежність, а Іван Гончар – заслужене визнання своєї творчості та
просвітницької діяльності, було підняте питання про створення державного музею
на засадах, запропонованих митцем.
Проте митець
так і не дочекався від влади конкретних дій з виділення приміщення для музею.
18 червня 1993 р. Івана Макаровича не стало.
По смерті Івана Макаровича Гончара у 1993 році його
зібрання та творча спадщина стали основою Державного музею І.М. Гончара, а з
1999 року – Українського Центру народної культури " Музей Івана
Гончара". Директором музею став прийомний син Івана Макаровича Гончара –
Петро Гончар, єдиний спадкоємець унікальної колекції, відомий художник та
продовжувач справи.
У 2009 році УЦНК "Музей Івана Гончара" було надано статус національного і його перейменовано в Національний центр народної культури "Музей Івана Гончара".
Національний центр народної культури "Музей Івана
Гончара" має унікальну колекцію народного мистецтва, започатковану митцем
у польових експедиціях наприкінці 1950-х років.
Колекція музею налічує понад 15 тисяч етнографічних та
мистецьких одиниць, серед яких 2,7 тисячі зразків з тканини (рушники, сорочки,
верхній одяг, килими, взірці вишивок), близько 700 предметів кераміки
(гончарний посуд, дитяча іграшка, кахлі), колекція писанок, дерев'яні різьблені
речі, вироби з металу та скла, колекція народних музичних інструментів (кобзи,
бандури, цимбали, сопілки, колісна ліра, цитра, коза, трембіти, флояра та
інші).
Пріоритетною у колекції Музею є збірка українських
народних картин, зокрема, славнозвісних «Козаків Мамаїв», а також ікон
народного письма (500 одиниць). Окремими полотнами представлено професійне
малярство. Також в Центрі зберігається особиста бібліотека I. М. Гончара, що
нараховує 2 750 книг.
У музеї
зберігається багато фотографій Івана Гончара.
Доповненням до колекції є 18 томів рукописного
історико-етнографічного мистецького альбому "Україна й українці".
Зібрані в них кілька тисяч світлин, разом із замальовками краєзнавчого
характеру, відображають українські традиції в одязі, архітектурі, орнаменті і є
чудовим ілюстрованим матеріалом.
Матеріали для альбому Іван Гончар збирав протягом
чотирьох десятиліть – від кінця 1950-х до 1993 року. Унікальні історико-документальні
світлини кінця XIX – початку XX століття з багатьох сіл і міст України
упорядковані ним на великих аркушах й оформлені авторськими малюнками. 18 томів
альбому містять тисячі світлин, які представляють етнічну самобутність різних
регіонів України. Поступово проводиться видання альбомів.
Детальна інформація за посиланнями:
Музей Івана Гончара
«Прометей українського духу» (До 100 річчя Івана Гончара – скульптора, художника, етнографа) / Міська спеціалізована молодіжна бібліотека (МСМБ)
Мирослава Барчук. "КДБ підпалив його хату, але він стояв на своєму до останнього": Іван Гончар – рятівник української культури.
https://www.youtube.com/watch?v=g-DaOVkJQM0
Іван ГОНЧАР: УКРАЇНА СПОКОНВІЧНА / Студія "МИ"
https://www.youtube.com/watch?v=KuIIFCSISdY
"Іван Гончар.100 років" - (документальний фільм) / АртВелес
https://www.youtube.com/watch?v=oLumaa3ARGI
Наш Іван Гончар: топ-митець, креативник, колекціонер |
огляд артбуку "УКРАЇНА Й УКРАЇНЦІ" / Severynivna
Немає коментарів:
Дописати коментар