Саме таким чином Павло Вірський повернув українцям їхню
самобутню танцювальну культуру. І повернув саме тоді, коли українське
автоматично означало націоналістичне, а отже, вороже для соціалістичної
ідеології, що підлягало знищенню.
До Вірського український танець можна було побачити хіба
що у вигляді вставних номерів у виставах «з народного життя». Його сприймали як
архаїку сільського побуту, що має відмерти під натиском соціалістичної
індустріалізації. Завдяки Вірському український танець став високим мистецтвом
і здобув світову славу.
Також Павло Вірський заснував школу, де навчалися
танцюристи. Нині – Національний академічний ансамбль народного танцю України,
який носить його ім’я.
Павло Павлович народився 25 лютого 1905 року в Одесі.
Вірські мали дворянське походження. Одеська сім’я, у якій
злились єврейська і слов’янська кров. Дід займався банківською справою, бабуся
– випускниця інституту шляхетних панянок. Батько тяжів до точних наук і був
інженером. У родині всі сподівалися, що Павло піде батьківською стежкою.
Спочатку хлопця відправили в престижну Рішельєвську
гімназію. Мріяли навіть про освіту для нього за кордоном: Павло мав вивчати
математику й механіку в Німеччині.
Але «точні» науки Павла не приваблювали, натомість він
мав відмінні оцінки з усіх предметів, пов'язаних із музикою.
Щонеділі родина відвідувала оперу, театральне дійство
заворожувало. Тоді хлопець і вирішив присвятити себе мистецтву. Довелося
домашнім зрозуміти і погодитись із захопленням сина.
Події 1917 року зруйнували життя родини Вірських. Щоб не
померти з голоду, батько з дідом ходили до моря, вимочували у воді канати, а
потім сушили, збирали сіль і продавали. На гроші від такого продажу і жили.
Щоб вижити в складні часи, довелося працювати навіть
дванадцятирічному Павлові. Паралельно з навчанням підліток був сторожем, потім
вантажником на будівництві, статистом в одеському оперному театрі. Родина вже
спокійно сприймала намір Павла стати танцівником: балет – це хліб при будь-якій
владі й у будь-якій країні.
Тому після закінчення гімназії, у 1923 році, юнак вступив
до Одеського музично-драматичного училища. Павло прийшов до навчального закладу
вісімнадцятирічним, тоді як балету починають вчитись у п’ять-шість років.
Високий (зростом понад 190 см!), стрункий, напрочуд елегантний і пластичний,
він швидко досяг успіху. Одеський балет тоді вважали одним із найкращих у срср.
Ніхто не вірив в успішну кар’єру хлопця, але він попри
все зміг досягти вершини. Адже з перших своїх кроків у світі хореографії Павло
Вірський був вдумливим і старанним учнем, намагаючись взяти від учителів
якомога більше знань.
Навчання пробудило в молодому танцівникові інтерес до
вивчення хореографічного фольклору, утвердило у ньому віру в безмежні
можливості хореографії. Також певний вплив і захопленість у Павла викликали
різноманітні групи виконавців українських танців, які в 1920-ті роки частенько
виступали на сценах багатьох міст.
Ще в студентські роки Павло мріяв оживити народний
академічний танок театральним дійством.
Для випускної роботи придумав сценку з п'яним матросом.
За лаштунками заліз на двометрову драбину і, коли зазвучала музика, вивалився
прямо до публіки. Зал зайшовся сміхом. Така реакція залу надихнула молодого
танцівника виступати з цим номером у розважальних клубах. За один виступ йому
заплатили 25 рублів. Для нього це були величезні гроші.
Закінчивши в 1927 році училище в Одесі, Павло Вірський продовжив
навчання в московському театральному технікумі.
По закінченню технікуму повернувся до Одеси і став
працювати в оперному театрі як танцівник і балетмейстер.
Разом зі своїм другом і співавтором Миколою Болотовим
Вірський представив глядачам оригінальну постановку балету Глієра «Червоний
мак» (1928).
За рік, у 1929 році, поставили “Есмеральду” Ц. Пуні.
Павло танцював партію Клода Фролло.
Двоє талановитих митців органічно доповнювали один
одного: Болотов схилявся до режисури й оригінальних пантомімічних мізансцен,
Вірський мислив яскравими танцювальними образами, легко створював цікаві танці,
мав тонке відчуття сучасних пластичних інтонацій. Таким чином у балетах
Болотова й Вірського гармонійно поєднувалися танок і пантоміма, воєдино
зливалися елементи класичної і народної хореографії.
У 1931-1933 роках - Павло Вірський та Микола Болотов -
балетмейстери Одеського театру.
У 1933-1934 роках - очолюють трупу Харківського театру
ім.М.Лисенка, де ставлять «Раймонду» й «Есмеральду».
У 1934-1935 роках творчий дует Вірський-Болотов керує
балетною трупою в Дніпропетровську (нині Дніпро), де на сцені Робітничого
оперного театру здійснили поставку чотирьох балетних вистав, які мали шалений
успіх.
Спочатку була «Есмеральда», яка запам’яталася глядачам
пластичною «мовою» головних персонажів і сміливим постановчим рішенням.
Також там вперше ставлять блискучий комедійний балет на
сюжет «Декамерона» «Міщанин із Тоскани» - найцікавіший балетний спектакль
1930-1940-х років в Україні, який прославив театр на всю країну. Вірський
виконав у ньому партію розпусного абата Чапелетто.
«В його інтерпретації це був зовсім не трафаретний чернець-схимник із
величезним животом і червоним носом п'яниці. Навпаки, митець трактував його
життєрадісною молодою людиною, яка прагне розваг, любовних пригод, але дуже
уміло маскує свої почуття. Відштовхуючись від музики, в якій хоральні звучання
поєднуються з фривольною мелодією, що нагадує польку, П. Вірський переконливо
розкривав двоєдушність служителя церкви, хиткість релігійних поглядів
персонажа, лицемірство духовного отця,» - Андрій Тулянцев, дніпровський мистецтвознавець, доцент, завідувач
кафедри вокально-хорового мистецтва Дніпропетровської академії музики,
дослідник творчості видатного балетмейстера.
Проте все це творче розмаїття – лише преамбула до
діяльності, що змінить творче обличчя Павла Вірського й визначить його місце в
українській культурі.
Поступово балетна трупа Дніпра оволодівала класичною
танцювальною формою, підвищувалася майстерність кордебалету. Це дало можливість
здійснити постановку романтичних балетів «Корсар» А. Адана та «Раймонда» А.
Глазунова.
У 1936 році на Декаді української літератури й мистецтва
в москві йшла опера «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського.
Вірський ставив у ній танці. Газета «Правда» написала: «Танці – найкраще, що
було показано у виставі». А все тому, що Вірський сміливо об’єднав в одному
дійстві бойове мистецтво українських козаків, витонченість класичної
хореографії і палку емоцію народного танцю. Цей виступ помітила бюрократична
москва.
Всесоюзний фестиваль народного танцю в москві 1936 pоку,
фестивалі й конкурси народних ансамблів та значні успіхи української
народно-сценічної хореографії викликали інтерес до народного танцю і глядачів,
і спеціалістів. Дедалі частіше порушувалося питання про створення професійного
колективу.
Створений навесні 1937 року Державний ансамбль народного
танцю України очолюють Вірський з Болотовим. Уже в першій програмі вони
пропонують яскраву театралізацію фольклорних танців, сміливо збагачують
традиційну лексику українського танцю елементами класичної хореографії.
Звертаючись до історії народу та його сучасності, створюють колоритні сюжетні
картини – своєрідні балети-мініатюри, такі як «Українська сюїта», «Запорожці»
та ін. Водночас ансамбль стає фольклорно-етнографічною лабораторією, що займається
пошуком, фіксуванням і переосмисленням скарбів народного танцю і народної
танцювальної музики.
Величезний успіх колективу викликав аж ніяк не однозначну
реакцію радянських ідеологічних органів. У час повсюдного нищення всього, що
хоч віддалено можна було запідозрити в націоналізмі, ансамбль було створено як
своєрідну офіційну противагу репресіям. Реальний результат виявився прямо
протилежним: безсмертна міць героїчного народу вирвалася на найбільші сцени
держави.
На Київській міській хореографічній конференції в лютому
1937 р. Вірський робить доповідь про український народний танець і перспективи
його розвитку від першоджерела – побутового танцю-примітива, фольклорного
обряду, народних ігрищ – до створення професійної народної хореографічної
школи.
Напередодні війни Павла Павловича запросили
балетмейстером Київської опери. Спочатку пообіцяли квартиру, але коли хореограф
прийшов, ніякої квартири не було. Оселився в готелі. Утім він не переймався.
Міг розміститися прямо в коридорі, чи сидячи на підлозі.
Для того, щоб переманити Вірського, Київський військовий
округ запропонував йому житло, в обмін на те, що він стане балетмейстером
їхнього Ансамблю пісні і танцю. Відтепер він повинен був ставити солдатські
танці з елементами народних танців усього багатонаціонального складу тодішньої
армії.
Павло погодився, разом із новою трупою їздив по фронтах,
діставшись аж до Сталінграда. Робить він це так успішно, що з 1943 по 1955 рр.
йому «надана честь» працювати в Державному ансамблі пісні і танцю радянської
армії ім. О. Александрова в москві.
Та довго перебувати далеко від України Вірський не зміг.
І зрештою повертається до Києва після смерті Сталіна. Відтоді починається зоряний шлях
українського танцю.
Із 1955 року Павло Вірський став художнім керівником
Державного ансамблю танцю УРСР, який до цього витримав кілька реорганізацій.
У роботі балетмейстер був дуже вимогливим. Своєрідним
його девізом було: «Дисципліна і майстерність!». На репетиціях учасникам
ансамблю (чисельність колективу сягала близько 100 чоловік) доводилось окремі
елементи повторювати безліч разів, відточуючи їх до автоматизму. Майстер не
шкодував ні себе, ні танцівників. Якщо у них не виходило – показував сам,
виконуючи складні піруети. Про дисципліну в колективі ходили легенди: на
репетицію керівник приходив з палицею (?!), коли гнівався, гучно кричав: “У
тебе що, дві ліві ноги?”, балерин доводив до сліз. Не розумів тих, хто працював
на півсили, без «вогника в очах», дозволяв собі «вольності». Його боялись і…
поважали за професійність, за те, що завжди залишався людяним, дбав про кожного
артиста, умів підтримати своїх: місця у дитсадках, квартири, машини, путівки,
звання і премії – ці радянські блага він невтомно «вибивав» для кожного свого
працівника. допомагав із житлом, путівками тощо.
Він прискіпливо добирав артистів: брав людей з усього
Союзу, будь-якої професії – головне, щоб це була особистість. Вважав: навчити
танцювати можна майже кожного, проте важливо вміти думати на сцені, розуміти,
що і навіщо робиш.
Йому було важко: постійний прискіпливий контроль із боку
ЦК і міністерства культури множилися на чвари, без яких годі уявити будь-який
колектив. Якщо підлеглі замучували його плітками, анонімками й істериками, він
приводив їх до тями додатковими репетиціями. Працю вважав найкращими ліками і
найкращою профілактикою.
Робота не припинялась для балетмейстера і вдома. Як
згадувала дружина і Муза Павла Павловича, талановита танцівниця Валерія
Вірська-Котляр: «Всі номери він пробував
у нас вдома, на килимі – тут були перші етюди, пошуки. Павло Павлович приїхав
до Києва з однією маленькою валізкою. На цю валізку ставилася інша, така сама –
виходив столик. Усі шедеври, які дозволили нашому українському танцю, хореографії
назавжди увійти в європейську культуру – він створював на цьому столику».
Проте вдома він дозволяв собі і розслабитися: коньячок
або горілочка, молоде порося з хріном, рибка, анекдоти з перцем у вузькому
колі. Але до артистів приходив зібраний і підтягнутий. На шиї рушник – витирати
піт, у руках палиця – коли обпертися на неї, а коли й гахнути нею по чиїхось
ногах, якщо вони рухаються «не так». Він придумував малюнок танцю, потім
протанцьовував кожен його рух, потім репетирував цей рух із виконавцями.
Працював із композиторами, узгоджував ескізи костюмів і декорацій, перевіряв
якість тканини і міцність швів і навіть придумав форму підборів для сценічного
взуття.
Павло Вірський за роки творчої діяльності створив понад
сто номерів, більше п’яти концертних програм, до яких увійшли такі яскраві
хореографічні композиції як «Ми - з України», «Ляльки», «Моряки», «Гопак»,
«Сестри», «Чумацькі радощі», «Ой, під вишнею», «Повзунець», «Подоляночка», «Про
що верба плаче», «Запорожці», «Шевчики», «Ми пам'ятаємо!» та інші. Причому
Павло Вірський інтерпретував тільки український фольклор і тільки на його
основі створював масові яскраві хореографічні полотна і проникливі ліричні, героїчні
або гумористичні танцювальні мініатюри.
Багато з них не втратили своєї актуальності донині і
прикрашають сучасний репертуар ансамблю. А легендарний «Гопак» став візитівкою
ансамблю, який зриває овації в найкращих залах світу.
Павло Павлович у своїй творчості завжди спирався на
народні національні традиції. Тема історії, витоків нації хвилювала і цікавила
митця з молодих років. Він першим задумав відтворити у танці картини козаччини,
історію Січі, замальовки з побуту українців. Хореограф докладно вивчав твори
Тараса Шевченка, праці відомого історика й етнографа Дмитра Яворницького.
Здобуті знання допомогли у створенні майбутніх композицій, сценічних костюмів,
музичного супроводу.
Слід зазначити, що Павлові Павловичу пощастило з
однодумцями і колегами у діяльності зі становлення танцювального ансамблю. Так
у художньому оформленні його програм брали участь відомі художники: А.
Петрицький, Ф. Нірод, Т. Яблонська, Г. Нестеровська, Л. Писаренко та інші. Тому
на концертах колективу глядач насолоджувався не тільки чудовим виконанням, а і
гарними костюмами, які, безумовно, є невід'ємною складовою спектаклю. Обробку
народної музики і нову музику до танців створювали багато композиторів України.
Усі танцювальні номери відбувались у супроводі симфонічного оркестру, яким
довгі роки керував сподвижник П. Вірського, композитор, народний артист України
Ігор Іващенко.
В останні роки життя для розширення географії концертних
програм Вірський співпрацював із видатними балетмейстерами з різних куточків
України. Найкращим виявився творчий дует із балетмейстеркою Закарпатського
ансамблю Кларою Балог, їхня постановка “Березнянка” підкорила глядачів.
Павло Вірський майже 25 років був незмінним художнім
керівником колективу, якому віддавав свою майстерність, душу, сили. Під його
орудою ансамбль досяг неймовірного творчого піднесення, заслужив любов і шану
глядачів, всесвітню славу, усілякі відзнаки та нагороди (звання «заслуженого»
1959, «академічного» 1971, ордени, дипломи тощо).
Звісно, радянська система знищила не одного генія. Чому
вцілів Вірський? Можливо, тому, що він примусив світ аплодувати радянському
мистецтву. Сорок днів гастролей ансамблю в Парижі, а всі квитки було розпродано
другого дня. Французькі газети писали: «Ця навала українських козаків зводить
парижан із розуму». Чотири місяці тривали гастролі країнами Латинської Америки,
на них було продано 400 тис. квитків. Королева Єлизавета, Хо Ши Мін, Фідель
Кастро влаштовують прийоми й завалюють подарунками. Сальвадор Далі кликав Павла
Павловича на гостини, Мао Цзедун запросив ансамбль на гастролі в Китай.
Павло Вірський своїми аншлаговими гастролями на всю
планету сказав: “Ми – з України!”
Після концертів він стояв за кулісами, прислухаючись до
овацій. І виходив, коли зал вимагав утретє станцювати гопака на біс: розумів,
що артисти вже не мають сили, і своїм виходом немов прикривав їх від шаленства
публіки...
Утискати генія дуже сильно не наважувалися навіть за
часів Сталіна. До того ж Вірський чудово усвідомлював, у якій країні працює,
завжди пам’ятав про свого репресованого у 1937 р. молодшого брата і вміло
балансував над ідеологічною прірвою.
Усе частіше боліло серце хореографа і родина боялася
третього інфаркту. Але він знаходив розраду в роботі: поспішав реалізувати свої
нові ідеї. От тільки роки обструкції позначилися на його здоров’ї. І дедалі
частіше артисти їхали в турне без свого хореографа.
Помер Павло Павлович раптово, 5 липня 1975 року, в нього
трапився черговий інфаркт. Хореограф щойно відзначив своє 70-ліття, був
сповнений творчих сил і планів, збирався у гастрольну подорож. Але доля
розпорядилася інакше…
Колектив танцюристів був на гастролях у Сибіру, коли
Щербицький відправив за ними особистий літак, щоб ансамбль міг бути присутнім
на похоронах свого Пал Палича.
Через два роки потому ансамбль, який ледь не з моменту
створення називали «ансамблем Вірського», одержав право офіційно носити ім’я
свого творця. Учасники і керівництво ансамблю (з 1980 року ансамбль очолює
народний артист України Мирослав Вантух) продовжують яскраву творчу історію
колективу, тримають високу планку майстерності, зберігають традиції, закладені
видатним хореографом.
Національний заслужений академічний ансамбль танцю
України імені Павла Вірського – це наша справжня всесвітньо відома танцювальна
гордість. Колектив із честю демонструє досягнення національної культури, таким
чином роблячи достойний внесок у розвиток світового культурного надбання.
21 лютого 2005 року Національний банк України в серії
“Видатні особистості України” випустив пам’ятну монету на честь 100-річчя від
дня народження хореографа.
Творчість Павла Вірського синтезувала досягнення кількох
поколінь українських хореографів у сфері сценічної інтерпретації народного
танцю. Він завжди спирався на традиції. Але традиції сприймав творчо,
збагачуючи їх досвідом фахового класичного танцівника й талановитого
багатопланового хореографа. А Національний
заслужений академічний ансамбль танцю України досі під його крилом та зберігає
в репертуарі численні постановки видатного хореографа.
Детальніше про видатного українського хореографа:
https://www.youtube.com/watch?v=KcUMY03bfxs
Цікаві факти української культури - Павло Вірський
https://www.youtube.com/watch?v=jTySsmTSeYU
Павло Вірський - геній танцю
https://www.youtube.com/watch?v=gXTZV5yxmT0
Зроблено в Україні. Як виглядав ансамбль Вірського, чиї виступи відвідували визначні особистості
https://www.youtube.com/watch?v=gYIMo30xU3E
Доленосна зустріч для Вірського: після якої розмови життя хореографа стало пеклом? – Історія на часі
https://www.youtube.com/watch?v=Tf3qubWuUFU
Національний заслужений академічний ансамбль танцю України імені Павла Вірського
https://www.youtube.com/watch?v=keT5sei0GaM
«Україно моя, Україно» у виконанні Національного ансамблю танцю України імені Павла Вірського
https://www.youtube.com/watch?v=MNtL-0mNB-o
Український танець «гопак» ансамблю ім. Павла Вірського
https://www.youtube.com/watch?v=A5MnUxcLhbQ
Заборонений танець в росії (Танець "Запорожці"
у виконанні Національного ансамблю танцю України імені Павла Вірського)
https://www.youtube.com/watch?v=zKPnzge8DsI
Немає коментарів:
Дописати коментар