Блог відділу мистецтв Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.
Ми пропонуємо знайомство з найцікавішими і найвидатнішими митцями України і світу, з новими книгами про мистецтво, з цікавинками світу мистецтва, а також кінопрезентації, майстер-класи для дітей і багато корисної і захопливої інформації.
Бути послідовником корифеїв, тобто творити реалістичний театр, який би хвилював глядача і гостротою поставлених проблем і високою художністю, дуже важко, а в нинішні непевні часи, то навіть небезпечно. Якщо йти шляхом корифеїв, треба бути на стороні народу, виказувати всі його болі, говорити в художніх образах правду, і про владу в тому числі.
Іван Казнадій
7 липня виповнюється 100 років від дня народження заслуженого діяча мистецтв України, знаного актора і режисера театру ім. М.Кропивницького Івана Васильовича Казнадія (1925-2006).
Іван Васильович Казнадій – талановитий актор, режисер, людина енциклопедичних знань, невтомний пропагандист театральної спадщини корифеїв, майже 50 років був вірним служителем Мельпомени. Він зробив вагомий внесок у розвиток і збереження української театральної культури, підіймаючи тим самим українську національну свідомість.
Казнадій-режисер здійснив постановку 150 вистав на сценах театрів: Київського ім. І. Франка, Дніпропетровського ім. Т. Шевченка, Білоцерківського ім. П. Саксаганського, Львівського театру Прикарпатського військового округу, Кіровоградського ім. М. Кропивницького.
Режисер віддавав перевагу творам української драматургії. А найбільше митець любив п’єси М. Кропивницького та І. Карпенка-Карого.
На сцені Кіровоградського театру він поставив 50 вистав, найвідоміші серед них: «Для домашнього вогнища» І. Франка, «Хазяїн» І. Карпенка-Карого, «Замулені Джерела», «Дай серцю волю, заведе в неволю», «По ревізії», «Перед волею» М. Кропивницького, «Соло на флейті» І. Микитенка, «Варшавська мелодія» Л. Зоріна, «Фараони» О. Коломійця, «Майська ніч», «Циганка Аза» М. Старицького, «В степах України», «Платон Кречет», «Богдан Хмельницький» О. Корнійчука та ін.
Йому як режисеру був притаманний самобутній почерк і стиль по створенню на сцені великих масштабних полотен.
Іван Васильович був ще й неперевершеним драматичним актором і зіграв велику кількість ролей у власних постановках та спектаклях інших режисерів.
Недарма існує думка, що театр – справа сімейна. Адже дружиною Івана Васильовича Казнадія була самобутня драматична актриса, заслужена артистка України Світлана Андріївна Мартинова, яка більшу частину творчого життя служила на сцені Кіровоградського театру ім. М. Кропивницького. Це була актриса широкого діапазону: яскрава, динамічна, емоційна.
Любителям театрального мистецтва запам’яталися такі її ролі: Варка в «Безталанній» І. Карпенка-Карого, Женя в «Замулених джерелах» М. Кропивницького, Маруся Богуславка, циганка Аза, Зовиця у виставах «Маруся Богуславка», «Циганка Аза», «Майська ніч» за п’єсами М. Старицького, Тетяна у драмі «У неділю рано зілля копала» О. Кобилянської, Лариса в опереті «Біла акація» І. Дунаєвського, Гелена у «Варшавській мелодії» Л. Зоріна та ін.
Іван Васильович Казнадій належав до людей, які найбільше задоволення отримували, роблячи подарунки іншим. Зустрічі у затишній оселі Івана Казнадія і Світлани Мартинової тривали годинами. За чаюванням і бесідами час спливав непомітно. Іван Васильович, наче фокусник, діставав все нові й нові раритети. Весело виблискував очима і проголошував: «А ось іще для вас!».
У 1974 році місцева влада Кіровограду провела так звану «реконструкцію» приміщення театру, у результаті якої ложі, у яких сиділи корифеї українського театру, були зламані, акустичні пристрої зали та сцени були знищені, а фасад та загальний історичний вигляд приміщення було втрачено. Іван Казнадій виступив з різкою критикою рішення місцевої влади, назвавши злочином знищення архітектурної та культурної пам'ятки, за що й поплатився. Його незабаром звільнили з посади головного режисера театру й у 1976 році перевели до Київського музично-драматичного театру ім. П. Саксаганського у місті Біла Церква Київської області, де він пропрацював до 1983 року.
У 1983 році Казнадій знову повернувся до Кіровограда. Талановитому, визнаному далеко за теренами області і країни режисеру через утиски влади довелося працювати черговим режисером та керівником художньої самодіяльності у другорядних театрах та клубах майже 10 років, до самої пенсії.
У 1991 році Україна проголосила незалежність. 1996 року Івана Казнадія відновили на посаді головного режисера театру, з метою відродження історичних традицій театру корифеїв.
Тоді ж, Іван Казнадій й виступив перед місцевим керівництвом з ініціативою щодо реставрації приміщення театру й повернення йому його історичного вигляду. Реставрація тривала протягом 15 років, до 2012 року.
За весь час роботи у театрі ім. М. Кропивницького, що, за календарем ЮНЕСКО, вважається першим професійним українським театром, або «театром корифеїв», як його називають в Україні, Іван Казнадій поставив 44 вистави як суто українських, так і зарубіжних драматургів, і одну – власного авторства («Дума про незалежність України», 1996).
Окрім театральних вистав, Іван Казнадій також брав активну участь у організації українських фольклорних народних вуличних урочистостей та театралізованих народних обрядів, які блискуче знав, і які з задоволенням ставив у вже незалежній Україні.
Понад п’ятдесят років Іван Васильович Казнадій створював свята для людей.
Завдяки своєму таланту театрального режисера та серцю патріота, Іван Казнадій зробив дуже великий внесок у розвиток й збереження української театральної культури, підіймаючи тим самим, попри усі незгоди, українську національну гордість та свідомість.
Чимало вихованців Івана Васильовича стали відомими митцями. 22 з них удостоєні звання «Народний артист України», 37 – «Заслужений артист України», 20 режисерів захищали свої дипломні роботи під його керівництвом.
Іван Казнадій помер 26 травня 2006 року. Могила Івана Казнадія та його дружини Світлани Мартинової знаходиться у Почесному секторі Далекосхідного цвинтаря у Кіровограді.
У 2025 році виповнюється 170 років з дня народження
видатного київського архітектора, громадського діяча, підприємця та колекціонера
Георгія Шлейфера (1855-1913). Він відіграв надзвичайно важливу роль у забудові
Києва на зламі ХІХ і ХХ століть.
Завдяки прибуткам від підприємницької діяльності,
видатний зодчий не мав потреби у постійному проєктуванні та працював для
власного задоволення над найбільш ефектними спорудами.
Шлейфер походив із київських німців, батько - Павло
Шлейфер - теж був архітектором і художником.
Свого часу Шлейфер-старший навчався у Петербурзі. Там
його роботи експонувалися на академічних виставках разом з творами Тараса
Шевченка.
Обидва митці були добре знайомі між собою.
А у 1846-1847 роках вони брали участь у конкурсі на
заміщення вакантної посади викладача малювання Київського університету…
Після завершення навчання Павло Шлейфер повернувся до
Києва та викладав малювання в Інституті шляхетних дівчат.
У 1849 році Павло Шлейфрер одружується з Кароліною
Шнауфферт. Хоча про саму Кароліну відомостей майже не збереглося. Відомо лише,
що подружжя мало сім дітей, серед яких Георгій був третім.
Для забезпечення родини батько влаштовується на роботу
архітектором Київського Навчального округу. За час роботи він збудував другу
Київську та Житомирську гімназії, здійснював нагляд за будівництвом
Чернігівського благородного пансіону.
Серед найбільш відомих проєктів Павла Шлейфера —
будівництво Лютеранської кірхи, збудованої у 1855-1857 за проєктом архітектора
Івана Штрома.
Діяльність батька була гарним прикладом для юного
Георгія. Тому, вважається, що вибір професії став для нього визначеним
заздалегідь.
Тож після завершення Першої гімназії юний нащадок
київського зодчого їде на навчання до Петербурзького будівельного училища.
У 1882 році Георгій Шлейфер знову повертається до Києва
та оселяється у батьківському домі на Тарасівській, 12.
Перший гучний успіх чекатиме молодого зодчого того ж
року: за декілька місяців він здобуває перемогу у конкурсі на будівництво
Київської біржі. На цей момент молодому архітектору було лише 28 років.
Монументальна споруда у стилі пізнього неоренесансу
тривалий час вважалася окрасою рогу вулиць Хрещатика та Інститутської.
Київська Біржа стає важливим центром не лише ділового,
але й культурного життя міста. У залі будівлі часто відбувалися художні
виставки, зокрема, щорічні експозиції Товариства пересувних виставок.
Талановитий архітектор швидко здобув професійний
авторитет та визнання колег. У 1883 році він успішно балотується до Міської
Думи.
З того часу, Георгій Шлейфер впродовж чотирьох десятиліть
брав участь у розв’язанні питань розвитку та забудови Києва. За рік він очолить
будівну комісію. Без його дозволу у Києві фактично не зводилася жодна будівля.
У 1885–1894 роках як член Київської міської управи
відповідав за будівельні справи, з 1882 по 1911 рік — неодноразово обирався
гласним до міської думи.
Брав участь у вирішенні низки питань щодо муніципального
господарства. Зокрема, у 1886–1887 роках надавав свою садибу на Подолі для
дослідів у справі артезіанського водопостачання.
У 1885 році Георгія Шлейфера обрали одним з директорів
Київського кредитного товариства; у 1897 році він став головою правління
товариства і цю посаду обіймав до кінця життя. Під його керівництвом кредитне
товариство виросло і зміцніло.
На честь 25-річної діяльності архітектора при київській
1-й гімназії була заснована стипендія. За положенням, вибір стипендіатів
належав Шлейферу, а після його смерті право перейшло до педагогічної ради
гімназії.
Одним з найбільших гучних будівельних проєктів кінця ХІХ
— початку XX століття стала забудова величезної садиби професора Фрідріха
Мьорінга, що займала площу понад 10 га між Хрещатиком та Липками.
Після смерті професора, його спадкоємці продали
київському домобудівному товариству, яке очолював Георгій Шлейфер, цю ділянку
за 800 тисяч карбованців.
Саме він займався плануванням, трасуванням вулиць та
забудовою величезного кварталу. У досить стислий термін на ділянці облаштували
вулиці: Миколаївську (архітектора Городецького), (Мьорингівську) Марії
Заньковецької, Станіславського (Нову), Ольгинську та площу Івана Франка
(Миколаївську).
Нові вулиці забудували розкішними прибутковими будинками,
збудованими за проєктами провідних тогочасних зодчих: Едуарда Братдмана,
Владислава Городецького, Миколи Казанського, Мартина Клуга, Олександра
Вербицького, Миколи Яскевича та інших.
«Київський Париж» одразу здобув величезну популярність
серед киян, ставши своєрідною візитівкою міста. Місцевість часто з’являлася на
поштових листівках поруч зі стародавніми сакральними пам’ятками стародавнього
зодчества.
Ключові споруди нових кварталів зводилися переважно у
творчому німецькому тандемі Шлейфера та Брадтмана. Завдяки їхній спільній праці
на ділянці з’явилися розкішний п’ятизірковий готель «Континенталь», прибутковий
будинок Гінзбурга, драматичний театр «Соловцов» (Івана Франка) та цирк
Крутікова або Гіппо-палас.
Як вияв найбільшої вдячності до праці видатного
архітектора, у день відкриття театру Соловцова, у 1896-ому, Георгій Шлейфер
одержує у театрі свою персональну ложу…
Знаменитий «хмарочос Гінзбурга» (1912) був виконаний на
замовлення будівельника-підрядника, купця першої гільдії Лева Гінзбурга. Він
мав 12 поверхів, висоту разом із шпилем - 67,5 метрів, був обладнаний ліфтами
фірми «Otis» і коштував 1 500 000 рублів.
Хмарочос стояв на місці нинішнього готелю «Україна», його
називали шедевром у стилі модерн. За призначенням це прибутковий будинок на 94
квартири (близько 500 кімнат). На першому поверсі розташовувався торгівельний
центр, а на 12-му в 1918 році відкрив свою студію художник Олександр Мурашко.
Будинок був зруйнований у 1941 році.
У вересні 1941 року від вибуху міни була також зруйнована
будівля цирку. Обидві наріжні будівлі, які були окрасою «Київського Парижу»
були розібрані для розширення непарної частини вулиці.
Деякі будівлі відбудовувалися наспіх та зі значними
втратами у декоруванні та інтер’єрах. На жаль, своє первинне розкішне
оздоблення фасаду втратила також будівля Театру Франка, яка після радянської
реконструкції та перебудови зараз має досить невиразну архітектуру.
У 1897 році київський мільйонер та власник цукрових
заводів Лазар Бродський замовляє Георгію Шлейферу проєкт власної хоральної
синагоги. Для будівництва обрали найрозвиненішу будівельну компанію Льва
Гінзбурга. Вартість цього проєкту була просто захмарною та складала 150 тисяч
карбованців. Синагогу відкрили у 1899 році до дня народження замовника.
«Велика кам’яна будівля нової молебні, яка обернена
фронтом до вулиці Малої Васильківської, збудована у романському стилі у формі
базиліки. Великий високий зал для молитов, окреме приміщення для жінок, та
кімната для звершення таїнства шлюбів. Перед залою для молебню є передня та
бічні кімнати, з яких ведуть сходи на балкони. Вівтар молебні, як і лавки для
вірян, горіховий», — детально описує інтер’єр синагоги відома тогочасна газета
«Кієвлянин».
У радянський час будівлю синагоги націоналізували. З 1955
року в ній розташовувався Ляльковий театр. Синагогу повернули Єврейській
громаді на початку 1990-х років. Зараз це центральна синагога Києва, яку також
називають Синагогою Бродського.
За життя Георгій Шлейфер мав у власності кілька будинків
та був відомим міським домовласником.
У 1909 році для власних потреб він зводить собі розкішний
двоповерховий маєток на вулиці Інститутській, де проживав з дружиною Ольгою та
донькою Аріадною.
На жаль, на сьогодні він зберігся у перебудованому
вигляді.
Також наступного року архітектор зводить поруч і
розкішний п’ятиповерховий будинок у стилі модерн. На рівні другого поверху
обидві будівлі сполучалися між собою та слугували апартаментами для членів його
родини.
У своєму особняку архітектор розробив спеціальне
освітлення та скляну стелю для власної галереї живопису. За спогадами нащадків
зодчого, на свята він гостинно відкривав двері для відвідувачів, а також часто
надавав свої картини для різних виставок.
Після революції колекція картин була розділена між
музеями Києва. Понад 20 картин, серед яких також і портрет матері Кароліни
Шлейфер, знаходяться у колекції Національного художнього музею.
Впродовж багатьох років Георгій Шлейфер опікувався
охороною пам’яток. У лютому 1912 року він був одним з фахівців-істориків та
аматорів, які при Київському художньо-промисловому та науковому музеї заснували
відділ «Давній Київ». Якось на засіданні комісії він запропонував власним
коштом видати перший том «Матеріалів з історії та топографії давнього Києва», а
також надати допомогу в перегляді старовинних планів Києва, що зберігалися в
губернському архіві.
Помер Георгій Шлейфер 9 квітня 1913 року від шлункової
кровотечі у віці 58 років. Похорон відбувся з надзвичайною пошаною до нього як
видатного київського діяча, зодчого, мецената. Церемонія прощання була у
картинній галереї.
Поховали Георгія Шлейфера на цвинтарі біля Аскольдової
могили (надгробок зруйнований у радянські часи).
Цікава інформація про видатного київського архітектора за посиланнями:
Ненудна історія | Архітектор Георгій Шлейфер, творець
"Київського Парижу" / Київський Молодіжний центр | КМЦ
Пам’ять архітектора вшанували німецькі офіцери під час
окупації нашого міста у 1941-1943 роках, перейменувавши на честь Шлейфера площу
біля театру Франка, де колись Шлейфер насолоджувався виставами у свій власній
ложі…
Чергова виставка-огляд "Мистецькі НЛО - нові літературні об’єкти" відкрилася у відділі мистецтв Чернігівської обласної бібліотеки для дітей. Більшість книг на ній – це видання, підготовлені за сприяння державної установи «Український інститут книги» за кошти державного бюджету України та призначені для поповнення бібліотечних фондів.
Саме ці неймовірні книжки познайомлять юних читачів із історією українського театру, історією народних прикрас, вбранням періоду Гетьманщини, їжею, із дивовижними фактами про столицю нашої країни – Київ.
Завдяки прочитанню цікавої інформації, користувачі поринуть у таємничий світ найвідоміших картин українського живопису, дізнаються про видатних вітчизняних композиторів ХХ-ХХІ ст. та їхні музичні шедеври.
Завітайте до відділу мистецтв та оберіть найцікавішу книгу для себе!
Про традиційні чернігівські страви - етнорозвідка відділу мистецтв Чернігівської обласної бібліотеки для дітей «Їмо вдома: традиційні страви Чернігівського краю». Традиційна кухня в Україні створювалася протягом багатьох століть і у неї давня історія. У нас завжди до приготування їжі ставилися відповідально, а вміння смачно готувати вважалося мистецтвом.
Українська кухня надзвичайно унікальна й водночас багата на вишукані та смачні страви. Кожен регіон має власні особливі та улюблені традиційні рецепти.
Наприклад, на Чернігово-Сіверському Поліссі готують ситно, смачно і ґрунтовно, адже в меню багато страв з грибами, картоплею, рибою та найрізноманітніших напоїв з ягодами. Багато видів дерунів, які або випікають тільки з картоплі, з додаванням по рецепту яєць та борошна, і то зовсім трохи, або з начинкою - м’ясною, грибною, сирною.
У Чернігівській області із задоволенням пригощають печенею – це страва в горщиках, до її складу входять картопля, квашена капуста і м'ясо.
У Городнянській громаді Чернігівщини є власний рецепт приготування картоплі - булани. Це проста повсякденна страва, яка дещо нагадує кльоцки. Подавали їх як окрему страву, разом із м’ясом чи супами, щедро приправляли шкварками, смаженою цибулею, сметаною чи капустою.
А на солодке – пиріжки з калиною, адже Чернігівщина багата на ягоди.
Дізнайтеся більше про чернігівські страви та пройдіть
тест на знання кухні Чернігівщини за посиланнями:
Чернігівські страви. Частина І. Борщ із сушених карасів, юшка з кишечками,
капусняк, подвійна уха
Відділ мистецтв Чернігівської обласної бібліотеки для дітей запрошує ознайомитися із книгами, які розкажуть про особливості та традиції Великодня, символіку писанок у різних регіонах України. А також із поробками, які виготовлені саме до цього величного свята із паперу, ниток і тканини: великодні кошики, курчата, лялька-мотанка із крашанками, яйця-мотанки, великодні листівки та топери…
Великдень - свято Воскресіння Ісуса Христа, Воскресіння і пробудження природи до життя після довгого зимового сну. Запрошуємо до бібліотеки на знайомство з новими, пізнавальними і цікавими книгами і за новими знаннями!
Чернігівська обласна бібліотека для дітей пропонує підготувати до Великодня теплі і яскраві листівки, щоб привітати своїх друзів і рідних. Такі листівочки неодмінно додадуть настрою і стануть чудовим елементом святкового декору.
П’ятнадцяте століття, маленьке тосканське село Анк’яно біля містечка Вінчі, що своєю чергою знаходиться неподалік Флоренції. Немовля мирно спить у колисці. Раптом з неба спускається великий птах. Птах кружляє і сідає просто на край колиски. Його розкішні крила кидають тінь на дитину. Птах схиляється до немовляти і легенько проводить своїм пір’ям по його обличчю, торкається хвостом губ малюка. Дитина широко розплющує очі… Багато років потому сам Леонардо да Вінчі записав у нотатнику свій найперший спогад: “Мені привиділося, ніби я лежав у колисці, і до мене спустився коршак, розкрив мій рот своїм хвостом і кілька разів ударив мене тим хвостом по губах”
Цей дивний сон (чи фантазію) Леонардо інтерпретував як доленосний знак – мовляв, природа сама означила його прагнення до польоту думки й непогамовну цікавість.
Будинок, в якому ймовірно виріс Леонардо
Цей хлопчик, народжений 15 квітня 1452 року, був позашлюбним сином заможного нотаріуса П’єро да Вінчі та простої дівчини на ім’я Катерина. Формально хлопчик не міг успадкувати прізвище чи стати нотаріусом через свій статус. Про матір довгий час було відомо мало – вважали, що це селянка з околиць. Але сучасні італійські дослідники знайшли сенсаційні документи у Флорентійському архіві: виявляється, Катерина могла бути поневоленою дівчиною з Кавказу. Професор Карло Вечче у 2023 році оприлюднив акт звільнення невільниці на ім’я Катерина, підписаний П’єро да Вінчі у листопаді 1452 року. 1 Цей документ, складений через шість місяців після народження Леонардо, містить неточності та виправлення – наче стривожений нотаріус П’єро писав його поспіхом, усвідомлюючи, що зробив незаконну дитину з невільницею.
Якщо ця гіпотеза правильна, то Леонардо був лише наполовину італійцем за кров’ю, а його мати пройшла драматичний шлях від далекого краю до свободи на чужині. Яким би там не було, Леонардо зростав у домі діда й батька, оточений природою Тоскани, бабусиними казками й власною уявою.
З дитинства Леонардо вирізнявся спостережливістю та допитливістю. Хлопчик годинами блукав пагорбами навколо Вінчі, придивлявся до кожної квітки й жучка, до потоків води й польоту птахів. Кажуть, ніби вже тоді він мав незвичайну любов до тварин. Життєписець Джорджо Вазарі розповідав, що Леонардо “дуже любив коней та всіх тварин” і навіть у юності, проходячи повз ринки, де продавали пташок, він купував їх у клітках лише для того, щоб на волі випустити – даруючи птахам “втрачену свободу”. 2 Цей жест співчуття разюче випереджав свій час – адже Леонардо жив за доби, коли права тварин нікому й на думку не спадали.
Джорджо Вазарі — італійський художник, архітектор і перший у світі мистецтвознавець, який у 1550 році написав одну з найважливіших біографій Леонардо да Вінчі – «Життєписи найвидатніших живописців, скульпторів і зодчих».
Близько 1466 року сім’я перевезла підлітка Леонардо до Флоренції – міста мистецтва, яке стане його першою школою. Батько віддав його навчатися до відомої майстерні скульптора і художника Андреа дель Верроккіо. Там юнак швидко вразив усіх своїм талантом. Він був красивий лицем і станом, фізично дужий, мав чарівні манери – “краса його особи викликала подив, а сила духу була така, що він опановував усе, за що б не брався” – писав про нього Вазарі. 2
Леонардо був лівшею і писав свої нотатки у дзеркальному напрямку – зліва направо, так що прочитати їх можна було лише в дзеркалі. Дехто пояснював це прагненням до таємничості, інші ж вважають, що йому так було зручніше, аби не розмазувати чорнило лівою рукою по свіжому письму. Згодом “дзеркальне письмо” стало візитівкою Леонардо, за якою можна було легко впізнати його записи.
Дзеркальне письмо Леонардо – фото openculture.com
В майстерні Верроккіо Леонардо навчався всього: малюнку, живопису, ліпленню з глини, механіці. Він брався за кожне завдання з ентузіазмом – але часто захоплювався новим, так і не завершивши попереднього. Учитель дивився на такого учня з подивом і, мабуть, трохи з побоюванням. Одного разу Верроккіо доручив Леонардо дописати фігуру ангела на своїй картині “Хрещення Христа”. Юний живописець намалював ангела, що тримає шати, з такою майстерністю, що решта фігур, виконаних самим Верроккіо, виглядали поруч слабко. За легендою, побачивши ангела Леонардо, Верроккіо відклав пензля і більше ніколи не брався за живопис – не зміг витримати, що його перевершив власний учень-підліток. 2 Ця історія, можливо, перебільшена, але вона підкреслює, що слава про дивовижного хлопця ширилася Флоренцією.
Ангел в лівому нижньому куті (той, що лівіше) — творіння пензля Леонардо
У 24 роки Леонардо спіткало випробування, яке могло зламати кар’єру і саме життя. 1476 року флорентійські судові книги зафіксували скаргу: анонімно було звинувачено кількох молодих людей, серед яких і Леонардо, в содомії (у статевих стосунках з юнаком простолюдином). У той час це був страшний злочин – карався вигнанням чи навіть смертю. Леонардо арештували. Уявімо його стан: вчора – шанований учень майстра, а сьогодні – в’язень, знеславлений в очах міста, де церква і мораль нещадні до “грішників”. На щастя, справа розвалилася – звинувачення так і лишилося без доказів, можливо, тому що один з фігурантів був родичем могутніх Медічі. 3
Суд Флоренції закрив справу. Але юнак вийшов з цього випробування глибоко травмованим. За свідченнями, Леонардо був наляканий до смерті – адже від страти його відділяла лише відсутність доказів. Після виправдання він ще якийсь час жив у Флоренції, але вже наступного року покинув рідне місто і подався шукати кращої долі на півночі Італії.
Втім, були й позитивні сторони в тому, як складалося його життя. Через відсутність формальної освіти (як позашлюбний син, він не вивчав глибоко латину й гуманітарні науки в університеті) Леонардо самотужки здобував знання з природи. Себе він згодом жартома називав “omo sanza lettere” – “людина не книжна”, маючи на увазі, що не володіє класичною латинською вченістю.
Omo sanza lettere – людина не книжна
Але саме ця “не книжність” підштовхнула його до експерименту і власних спостережень. Юний да Вінчі захоплено креслив механізми, придумував машини, яких ніхто не бачив. Ще в підмайстерських роках він пропонував проєкт каналу від річки Арно до моря, розробляв підйомні крани, водяні колеса.
Флорентійська знать навіть замовляла йому сміливі інженерні плани – наприклад, як підняти храмовий купол і підвести під нього сходи. Леонардо мав дар переконувати: на папері його фантазії виглядали здійсненними, хоча надалі виконавці його задумів на практиці нерідко стикалися із нереальністю виконання.
Він також мав веселу вдачу і неабияку вигадливість. Є оповідь, як його батько, сеньйор П’єро, приніс якось юному Леонардо круглу дощечку-щит – сусідський селянин просив розмалювати її для декору. Леонардо вирішив перетворити цей простий предмет на щось екстраординарне. Він випрямив і відполірував деревину, замкнувся у своїй кімнаті й почав він почав думати, що б таке намалювати на ній, щоб налякати кожного, хто побачить її, і щоб вона мала ефект голови Медузи. Для натхнення він зібрав у кімнаті різну живність – ящірок, жаб, комах, кажанів, змій.
Нарешті на щиті з’явилась моторошна голова дракона: паща роззявлена, з зубів капає отрута, з очей виривається полум’я, з ніздрів – дим. Леонардо настільки захопився, що натикав у майстерні купу мертвих ящірок і комах – сморід стояв страшенний, але він того не помічав “через любов до мистецтва”. (ілюстративне зображення)
Коли батько зайшов поглянути на роботу, син виставив щит у напівтемряві. Сеньйор П’єро аж відсахнувся – він прийняв намальованого дракона за живого і мало не кинувся тікати. Леонардо сміючись заспокоїв його: “Саме такого ефекту я й хотів досягти”. Вражений батько потай продав цю картину одному купцю за 100 дукатів, а селянинові натомість замовив у простішого майстра щит з сердечком і стрілою. 2 Так юнак вперше заробив своїм мистецтвом великі гроші (щоправда, сам він отримав лише похвалу, гроші залишились у батька).
Минав час, Леонардо ставав самостійним майстром. Та в душі він відчував, що Флоренція – хоч і колиска мистецтв – більше не дає йому простору. Його неспокійний розум жадав нових викликів. А після пережитого скандалу в рідному місті залишався неприємний осад. Тому на початку 1480-х Леонардо, як тільки випала нагода, охоче пристав на пропозицію поїхати до Мілана. Офіційно він вирушив музикант та посланець при дворі міланського герцога – кажуть, привіз тому дивовижну срібну ліру власної роботи у формі кінської голови. Але окрім музичних талантів, Леонардо мав і практичніший план. Він вирішив запропонувати себе герцогу Лодовіко Сфорца не просто як художника, а як інженера-винахідника, який зробить Мілан непереможним.
На службі у герцога: міланський період
Прибувши до Мілана, майже тридцятирічний Леонардо написав Лодовіко Сфорца листа, якого сьогодні називають першим “резюме” в історії.
У десяти пунктах він перелічив свої здібності. Перші дев’ять – не про живопис, а про воєнні машини та інженерію. Леонардо запевняв, що вміє будувати легкі й міцні мости, конструювати гармати, катапульти й тарани небаченої сили, проектувати броньовані колісниці, пробивати будь-які фортеці, відводити воду під час облоги, навіть створювати “пристрої, щоб іти по воді” (прообрази водолазного спорядження).
Лише в останньому, десятому пункті він побіжно згадав, що може, “в часи миру”, виконувати архітектурні та скульптурні роботи і малювати картини “не гірше за будь-кого іншого”. 4
На завершення він нагадав про задум спорудити величезного бронзового коня в пам’ять попереднього герцога – мовляв, готовий взятися, що принесе славу родині Сфорца.
Цей майстерний лист дійсно зацікавив Лодовіко. Як відзначають біографи, Леонардо був пацифістом у душі, називав війну “безумством найгіршого ґатунку”, але прекрасно розумів пріоритети свого потенційного покровителя, владного і воєвничого герцога. Тому й наголосив на тому, що той хотів чути.
Війна – це безумство найгіршого ґатунку
Так Леонардо став придворним універсальним майстром при Лодовіко, прозваного Моро (Мавр). Наступні 17 років – майже півжиття – він провів у Мілані. Це був надзвичайно плідний період. Герцог використовував Леонардо на повну: той і проєкти каналів креслив, і фортеці укріплював, і організовував грандіозні свята та турніри з фантастичними декораціями, і портрети для герцогині малював.
Лодовіко мав слабкість до пишних видовищ, і Леонардо дивував двір винаходами: то сконструює автоматизовані декорації до вистави, то механічного лева (про ньго пізніше), що вміє рухатися. І герцог не шкодував коштів на такі забаганки.
Сам Леонардо жив у Мілані на широку ногу, очолював власну майстерню з учнями. В 1490 році до нього пристав десятирічний хлопчина Джан Джакомо, прозваний Салаї (що значить “чортеня”). Леонардо записав у своєму щоденнику “Джакомо прийшов до мене на службу на день св. Магдалини, йому 10 років”. Далі майстер додав зі сміхом: “ladro, bugiardo, ostinato, ghiotto” – “злодій, брехун, упертий, ненажера”. Цими словами він охарактеризував непосидючого вихованця, бо вже за перші місяці Салаї встиг наробити лиха: крав гроші у вчителя, бив посуд, об’їдав усіх за столом, крав дрібні речі у гостей та навіть продав за цукерки дорогу шкуру, подаровану Леонардо для роботи.
Незважаючи на таку поведінку, Леонардо не прогнав “чортеня”. Салаї залишався поруч 30 років – і слугою, і помічником, і, як подейкують, найближчим другом, можливо навіть коханцем майстра. Про їхні стосунки багато домислів, але одне ясно: терпіння Леонардо було янкольским. (Ймовірно автопортрет Салаї при допомозі Леонардо)
Він витрачав на примхи Салаї чималі гроші – купував йому розкішний одяг, прощав крадіжки, з усмішкою терпів витівки. Поряд з ним згодом з’являться й інші учні, зокрема порядний та вірний Франческо Мельці, який стане для Леонардо як душевний син, але Салаї із своїми бісиками залишатиметься найбільш колоритною тінню майстра.
У Мілані Леонардо нарешті отримав можливість розкрити себе як художник на повну. Близько 1495 року Лодовіко Сфорца доручив йому розписати стіну трапезної (їдальні) в монастирі Санта Марія делле Граціє. Так народилась знаменита “Таємна вечеря” – стінопис, який згодом проголосили одним з найвеличніших творінь Ренесансу.
Леонардо підійшов до роботи філософськи й експериментально. Замість звичної техніки фрески (швидке малювання по сирій штукатурці) він вирішив писати a secco – по сухій стіні спеціальними фарбами, щоб мати час опрацьовувати деталі.
Молодий монах-новіціат Маттео Банделло, який тоді жив у обителі, потай спостерігав за генієм. Пізніше він описав, що Леонардо працював нерівномірно. “Я бачив, – пише Банделло, – як він рано-вранці підіймався на риштовання, і цілий день, від світанку до смеркання, не випускав пензля з рук, забуваючи про їжу і пиття. Потім могло статися, що два, три дні, а то й чотири він не торкався стіни, але щодня приходив, щоб лише годину чи дві постояти перед фрескою, вдивляючись, обдумуючи і критикуючи про себе свої фігури”.
Через цю повільність стався курйоз: настоятель монастиря почав скаржитися герцогу, що художник гаяє час. Мовляв, що це за робота – прийде, витрішки продає півдня і пензлем не махне. Лодовіко Сфорца викликав Леонардо і чемно попросив пояснень. Майстер без роздратування розтлумачив високопоставленому патрону те, чого не зрозумів обмежений чернець: геній іноді працює, коли здається, що нічого не робить. Народження задуму відбувається в душі й розумі – і тільки так можна створити справжнє велике мистецтво. Леонардо додав, що йому лишилось дописати на фресці лише дві голови – Христа і Юди. Образ Христа, мовляв, він взагалі сумнівається, що зможе написати гідно, бо не знайде у світі краси, яка пасувала б Синові Божому. А от із головою Юди проблема іншого роду: важко уявити натуру настільки огидну, щоб уособити зрадника, людину з “таким злом у душі, яка після стількох благодіянь від Учителя вирішила зрадити свого Господа”.
Леонардо сказав, що шукає в Мілані найпідліше обличчя, і якщо не знайде, то… змалює з натури обличчя самого настоятеля – настільки той докучливий і недалекий. Лодовіко розсміявся і наказав більше не турбувати генія. Приголомшений чернець поспішив відстати від художника.
Таємна вечеря
Леонардо таки завершив голову Юди (на картині він третій зліва від Ісуса, схилився трохи назад) – вона в нього вийшла жахливо реалістичною. Натомість лик Христа майстер так і лишив трохи незавершеним, ледь наміченим – можливо, рука його й справді не наважилась на повну сміливість, а може, він хотів додати образу небесної таємничості (зараз це не дуже видно, адже фреска сильно постраждала із часом). Так чи інакше, “Таємна вечеря” стала тріумфом Леонардо. Сам герцог був у захваті. Король Франції, який пізніше побачив фреску, був готовий “зрізати всю стіну” і перевезти шедевр до себе, аби тільки він йому дістався.
Щоправда, новаторська техніка Леонардо мала недолік: фарба, нанесена на суху штукатурку, почала відшаровуватися дуже швидко. Минав лише десяток років, а витвір вже втрачав яскравість. Пізніше він сильно постраждає від сирості, від воєнних дій (одна бомба у 1943-му зруйнує весь монастир, окрім тієї стіни з фрескою!), але дивом уціліє.
“Таємну вечерю” врятували реставратори вже у XX столітті, і нині побачити її можна лише за особливих умов, малими групами, щоб не нашкодити тендітним решткам фарби.
Другим мегапроєктом міланського періоду став для Леонардо гігантський кінний монумент. Лодовіко замовив статую свого батька, герцога Франческо Сфорци, верхи на коні – найбільшу у світі. Леонардо горів цим задумом. Він роками вивчав анатомію коней, зробив безліч ескізів, навіть написав трактат про пропорції коня. Врешті зліпив з глини величезну модель – 8 метрів заввишки! Сучасники казали, що нічого прекраснішого й грандіознішого вони не бачили. Але відлити цю скульптуру в бронзі було складно.
Тоді Леонардо придумав новаторську технологію литва, та потрібно було 100 тонн металу. Герцог саме збирав бронзу – переплавляв гармати заради мистецтва. Здавалося, мрія близька до здійснення. Та у 1494 році в Італії почалася велика війна – французький король пішов походом на Неаполь. Через 5 років, у 1499-му, Франція напала і на самого Лодовіко. Герцог мусив обороняти Мілан, бронзу з монумента повернули на гармати. Лодовіко Сфорца втік, його державу завоювали.
Величезна глиняна модель так і лишилася стояти просто неба. Розповідають, що коли французькі солдати зайняли Мілан, вони влаштували у дворі лицарські стрільбища і використовували велетенського коня як мішень – глиняного гіганта розбили стрілами на друзки. Леонардо дізнався про це у вигнанні. Можна лише уявити, як боляче було бачити, як руйнується плід десяти років праці – та ще й від рук чужинців. Подейкували, що він навмисно зволікав з відливанням скульптури, бо боявся не впоратись із таким титанічним завданням.
Вазарі писав, що “дехто казав, ніби Леонардо зробив модель надто великою, бо й не збирався її закінчувати, як і багато інших своїх починань. Вправність його була настільки високою, що часом його власні сміливі задуми ставали йому на заваді. Він залишав речі незавершеними, прагнучи все більшої досконалості” Так чи інакше, міланський Gran Cavallo – Великий Кінь – став найбільшою невдачею Леонардо. І одночасно джерелом його слави: навіть знищений, він залишив по собі легенду.
Через п’ять століть, у 1999 році, за збереженими ескізами ентузіасти таки відлили бронзового коня за Леонардовим проектом і встановили у Мілані – як запізніле здійснення мрії майстра.
Настали грізні часи. Війська французів брали гору, Мілан охопив хаос. Леонардо у вересні 1499 року поспіхом покинув місто – разом з вірним Салаї і другом-математиком Лука Пачолі вони втекли під захист замків Мантуї та Венеції. Леонардо довелося лишити в Мілані багато свого – і незавершені роботи, і частину рукописів, і дворище з майстернею. Він, кому Мілан став другою домівкою, втратив покровителя і статус. Попереду була невідомість мандрів. Йому вже майже 50 – вік, коли тяжко починати спочатку. Але доля готувала йому нові зустрічі, нові вершинні творіння і нові драми.
Блукання, змови і зіткнення з Мікеланджело
Після падіння Мілану Леонардо декілька років не мав постійного притулку. Він подався у Мантую до герцогині Ізабелли д’Есте – знаменитої меценатки Ренесансу. Та прийняла його приязно, замовила портрет. Леонардо зробив чудову картину сангвіном (черввою крейдою) – той самий портрет Ізабелли, що й досі зберігся. Але довго гостювати він не став. На початку 1500 року Леонардо перебрався до Венеції, де його знання знадобились для воєнних потреб: республіка побоювалась турецького нападу, і майстер консультував щодо укріплень та придумував “водолазні дзвони” для захисту порту. Кажуть, саме Леонардо запропонував затопити вхід до венеційської лагуни старими кораблями, щоб завадити ворожому флоту – досить дотепний хід для інженера.
Вже 1502 року до Леонардо звернувся з пропозицією один з найгрізніших людей тієї доби – Чезаре Борджіа, на прізвисько Валентино, син папи Олександра VI. Чезаре найняв Леонардо головним інженером свого війська. Так да Вінчі опинився при ставці войовничого герцога, фактично – у товаристві авантюристів і найманців. Упродовж кількох місяців він багато їздив Італією – укріплював фортеці, складав карти завойованих областей (його детальна мапа міста Імола тоді стала проривом у картографії).
Мапа міста Імола створена Леонардо
Подорожі з Борджіа були сповнені небезпеки: в цьому блискучому, але підступному військовому таборі інтриги й отрута були звичними речами. При дворі Валентино Леонардо зустрів флорентійця Нікколо Макіавеллі – молодого дипломата, що пізніше стане відомим автором “Державця”. Макіавеллі і Леонардо порозумілися – їх обох захоплювала інженерія. Подейкують, вони разом обговорювали навіть фантастичний проєкт – змінити русло річки Арно, щоб позбавити Пізу води під час війни Флоренції з цим містом. Згодом, у 1504 році, Макіавеллі справді залучить Леонардо до масштабних робіт із перекриття Арно. Але природа взяла гору: річка не підкорилася задуму людей, проєкт провалився, а Леонардо отримав черговий урок скромності перед стихіями.
Наприкінці 1503 року Леонардо остаточно повернувся до рідної Флоренції. Місто, яке він колись покинув, тепер зустрічало його як знаменитість. Шестидесятитисячна Флоренція тоді була домом для багатьох талановитих людей. Але тепер у ній одночасно жили два найвидатніших художники світу – сам Леонардо, вже немолодий, знаний, і Мікеланджело Буонарроті, молодший на 23 роки, який саме прославився своєю величною статуєю Давида. Ці двоє були дуже різні характером: Леонардо – красивий, елегантний, дотепний, люб’язний; Мікеланджело – похмурий, різкий, недбалий у одязі, з колючим язиком. Один – вершина вишуканого Високого Ренесансу, другий – бунтівний геній наступної генерації. Флорентійці, гострі на язик, не могли втриматися, щоб не зіштовхнути двох конкурентів. Між Леонардо і Мікеланджело виникла тиха ворожнеча. Мікеланджело навіть залишив Флоренцію на якийсь час. 2
Є одна цікава історія, записана сучасниками, що ілюструє їхні стосунки.
Одного дня Леонардо прогулювався з приятелем біля церкви Санта-Трініта. На лавках перед палаццо сиділи містяни та жваво сперечалися про уривок з “Божественної комедії” Данте. Побачивши Леонардо, вони покликали його: “Майстер Леонардо, поясніть-но, що означає цей пасаж!” Леонардо, бажаючи віджартуватися, помітив, що саме неподалік проходить Мікеланджело, і сказав: “О, ось Мікеланджело – він вам напевне краще розтлумачить”. Він, можливо, хотів просто уникнути розмови або й пошанувати молодшого колегу, але Мікеланджело сприйняв це як насмішку. Він одразу спалахнув: “Та пояснюй сам, якщо такий розумний, ти, що взявся було відлити кінного героя в бронзі та з соромом закинув ту забаганку!” 5 Леонардо почервонів і онімів від образи. Мікеланджело, йдучи геть, ще й буркнув щось на кшталт: “Отак-от, а оці кастрати-міланці ще вірили цьому хвальку!” – маючи на увазі, що Леонардо підвів герцога і всю Міланську державу. Свідки аж роти пороззявляли – генії не часто так відверто обмінювалися дошкульностями. Леонардо ж глибоко переживав цей випад. Зазвичай стриманий, він, за переказами, не приховав сорому.
Зустріч Леонардо з Мікеланджело (ілюстративне зображення)
На хвилі цього змагання влада Флоренції вирішила використати таланти обох геніїв. У 1503 році урядова рада замовила дві монументальні фрески для нової Зали Великої Ради в Палаццо Веккіо. Леонардо доручили битву при Ангіарі, Мікеланджело – битву при Кашині. Місто прагнуло увічнити давні воєнні тріумфи республіки. Леонардо узявся ревно: почав малювати картон (ескіз) з кінною сутичкою. Він прагнув перевершити самого себе – показати справжню вакханалію війни, вихор коней і людей. У цій роботі він також випробував нову техніку: придумав наносити фарбу, змішуючи олійні фарби з воском, і прогрівати стіну жаром, аби фарби швидше сохли. Але експеримент підвів: під час цього прогрівання частина фарби розпливлася по стіні. Фреска зіпсувалася ще не завершеною. Розчарування Леонардо важко уявити – це була ще одна невдача.
Тим часом молодий Мікеланджело, який ледь почав свою фреску, взагалі покинув усе і поїхав до Рима робити могилу папі Юлію ІІ (яка теж зрештою не здійснилась). Зрештою обидві фрески так і залишилися лише у фрагментах. Але різниця була: Мікеланджело вже творив нові дива (незабаром розпише стелю Сикстинської капели), а Леонардо відчував, що Флоренція приносить йому більше прикрощів, ніж радості.
Проте один тихий шедевр все ж народився в ці роки у Флоренції – картина, яку Леонардо почав близько 1503 року за приватним замовленням. То був портрет флорентійської пані на ім’я Мона Ліза дель Джокондо. Леонардо писав її довго, аж надто довго – і, як подейкують, так і не віддав замовнику, бо продовжував удосконалювати все життя. На цьому полотні він зобразив знамениту загадкову посмішку, яка здається то радісною, то сумною – залежно від кута зору. Кажуть, під час сеансів позування Леонардо розважав Мону Лізу музикою та жартами, щоби та не сумувала і обличчя її лишалося осяяне живим виразом. Здається, він закохався у власний витвір – так і носив його з собою скрізь потім. Ця “Джоконда” стане найвідомішим образом у світовому мистецтві, символом жіночої загадки. Але тоді це був просто один з проєктів майстра, про який сучасники мало знали. Леонардо ж, можливо, бачив у ній втілення своєї мрії – показати не зовнішню красу, а внутрішню душу людини.
На початку 1506 року доля знов покликала Леонардо до Мілана. Місто тепер перебувало під владою французів, і новий французький намісник Шарль д’Амбуаз запросив старого майстра назад. Леонардо, втомлений флорентійськими негараздами, погодився. Йому дали почесний титул придворного художника Французького короля. Наступні сім років Леонардо провів між Міланом, Флоренцією та маєтками навколо – на службі у французької адміністрації. Це був період, коли він менше займався великими картинами, а більше – наукою і наставництвом.
Саме тоді він зблизився зі своїм новим учнем Франческо Мельці, юним дворянином, який стане йому як син і залишиться поряд до кінця життя. Мельці згодом писав, що“любов до Леонардо була така, що він не відходив від нього ні вдень, ні вночі до самої смерті”.
Разом вони досліджували анатомію: Леонардо співпрацював з професором Маркантоніо делла Торре, розтинаючи трупи в лікарні. Да Вінчі вивчав людське тіло з неймовірною прискіпливістю – м’язи, кістки, нутрощі. Він зробив десятки приголомшливих малюнків тіла людини у розрізі. Його цікавило все: як б’ється серце, як зароджується життя в утробі матері, що таке смерть.
З цього приводу є цікаві історія: Леонардо описав, як у лікарні спостерігав дуже старого дідуся, який помирав тихо і без болю. Дідусь сказав, що йому 100 років і він “відчуває лише легку втому життя, але не хворобу” – після чого спокійно перестав дихати. 6 Леонардо власноруч розтяв тіло цього старця, аби знайти причину такої легкої смерті.
Він побачив, що артерії серця майже закриті відкладеннями – вперше в історії описав склероз судин як можливу причину природної смерті від старості. Цей випадок справив на нього велике враження. На старості літ Леонардо все більше розмірковував про бренність. Він писав притчі та афоризми про душу, Бога, природу добра і зла.
20 висловлювань Леонардо да Вінчі
“Навчання ніколи не виснажує розум.”
“Простота — це найвища витонченість.”
“Час триває достатньо довго для тих, хто вміє ним скористатися.”
“Я люблю тих, хто вміє посміхатися в біді, хто здобуває силу з негараздів і мужніє завдяки роздумам. Лише малі розуми відступають, тоді як ті, чиє серце тверде, а совість схвалює їхні вчинки, триматимуться своїх принципів навіть до смерті.”
“Бідний той учень, який не перевершив свого вчителя.”
“Я давно помітив, що люди, які чогось досягли, рідко сидять склавши руки й чекають. Вони самі йдуть назустріч подіям — і змінюють їх.”
“Мене завжди вражала нагальність дії. Знати — недостатньо, треба застосовувати. Хотіти — замало, треба робити.”
“Найшляхетніше задоволення — це радість розуміння.”
“Досвід не помиляється; помиляються лише твої судження, які обіцяють собі результати, що не зумовлені твоїми експериментами.”
“Усе наше знання бере початок із відчуттів.”
“Хоч природа починається з розуму і завершується досвідом, нам необхідно робити навпаки: починати з досвіду і вже з нього досліджувати причини.”
“Існує чотири сили: пам’ять і розум, бажання й жадоба. Перші дві — ментальні, інші — тілесні. Три відчуття — зір, слух і нюх — важко стримати; дотик і смак — неможливо.”
“Як їжа без апетиту — нудне харчування, так і навчання без завзяття шкодить пам’яті, не засвоюючи те, що споживає.”
“Усе знання, яке завершується словами, згине так само швидко, як і з’явилося, за винятком письма — механічної частини знання.”
“Істина речей — головна пожива для розуму вищого порядку.”
“Життя, прожите гідно, є довгим.”
“Здоровий глузд — це те, що оцінює речі, які йому передають інші органи чуття.”
“Знання про минуле та про місця на Землі — це окраса й пожива людського розуму.”
“Як добре прожитий день дарує спокійний сон, так і добре прожите життя приносить спокійну смерть.”
“Люди великого розуму найактивніші тоді, коли, здається, вони роблять найменше.” 7
Одночасно його цікавило, здавалось, геть усе на світі – від будови “місяця на небі і землі під ногами” до “язика дятла”: в одному зі списків справ він нагадав собі “описати язик дятла”, що дивувало дослідників – для чого це йому? Леонардо старів тілом, але не духом: замість бігати містом, як в молодості, він сидів у кабінеті, оточений манускриптами, але все одно будував повітряні замки подумки – чи то машину для польоту, чи міст через босфорську затоку, чи ідеальне місто без бруду і хвороб.
У 1513 році ситуація знов змінилася: франко-міланські покровителі Леонардо впали в немилість, і майстер опинився без діла. У його 61 рік Флоренція вже не мала для нього роботи, зате Рим – столиця пап – манила можливістю отримати замовлення від самого папського двору. Родина Медічі саме повернула собі владу у Флоренції, і брат нового Папи Льва X, Джуліано Медічі, запросив Леонардо до Рима.
Так у 1513 році він переїхав туди, де вже творили Мікеланджело (розписував Сикстинську капелу) та Рафаель Санті (прикрашав станці папського палацу). Леонардо виділили майстерню в палаццо Бельведере і платню. Але, попри добрі умови, у Римі він зробив дуже мало. Папа Лев X, як кажуть, зітхнув, спостерігаючи за працею Леонардо: “Ох, цей ніколи нічого не доведе до кінця”.
І тут на арені з’явився новий великий покровитель – король Франції Франциск I. Цей монарх був молодий, амбітний і захоплювався Ренесансом несамовито. В 1515 році Франциск увійшов з військом до Італії та розбив швейцарців під Мариньяно. Тріумфальний переможець завітав до Болоньї, де побачився з Папою Левом X, і там відбулася одна цікава подія: на урочистій зустрічі для короля показали дивовижного механічного Лева, створеного, як казали, маестро Леонардо.
Цей механічний лев умів самостійно крокувати вперед, ворушивши лапами, і коли зупинявся – відкривав у себе на грудях люк, з якого висипалися геральдичні лілії Франціїl. 8
Оригінального лева не знайдено, але збереглися ескізи та описи конструкції у записах Леонардо. Завдяки цим матеріалам у XXI столітті інженери й історики неодноразово створювали реконструкції механічного лева.
Король Франциск був у захваті: то був витвір і техніки, і придворної алегорії (лев – символ Папи Лева, що дарує лілії – символ короля). Цей лев став останньою великою виставою Леонардо на італійській сцені. Молодий король особисто умовив сивого майстра переїхати до Франції на його службу. Леонардо недовго роздумував: він розумів, що в Італії для нього час немов зупинився. А північ обіцяла спокій та пошану.
В 1516 році, взявши свої картини (у тому числі портрет Мони Лізи) і учня Мельці, Леонардо да Вінчі виїхав за Альпи. Король дав йому титул “першого художника, інженера і архітектора королівського двору” з щедрою пенсією.
Оселився Леонардо в затишному замку Кло-Люсе біля королівської резиденції Амбуаз у долині Луари. Там він провів останні три роки свого життя. Вже ні великих картин, ні грандіозних проєктів він не створював – здоров’я не те, права рука, кажуть, частково паралізувалась (можливо, інсульт). Але король часто відвідував старого – розпитував про італійських майстрів, про античність, милувався малюнками.
У замку Кло-Люсе є підземний хід, яким, подейкують, монарх міг будь-якої хвилини прийти до майстра на бесіду. Але це радше із області місцевих легенд. (На фото замок Кло-Люсе)
2 травня 1519 року Леонардо да Вінчі помер у віці 67 років. Вазарі описує цю смерть зворушливо: “Побачивши себе при смерті, він протягом кількох місяців старанно вивчав Святе Писання і таїнства віри; і, не здужаючи стояти, з допомогою друзів та учнів підвівся з ложа, аби прийняти Святе Причастя. Король, який часто й любовно навідував його, прийшов і тепер; Леонардо, бажаючи показати повагу, сів на ліжку і почав розповідати про свою неміч та те, що скривдив Бога і людей, бо не працював у мистецтві настільки, як належало б. Раптом його пройняв судомний дрож – провісник смерті – і король, схиляючись, щоб допомогти йому, підтримав його голову… І тут його дух, знаючи, що не може бути удостоєний більшої честі, покинув нас у руках короля”. 2
Смерть Леонардо да Вінчі, Інгрес, 1818 рік
Леонардо йшов з відчуттям незавершеності. Його жага до пізнання була більша за відведений вік. Він не встиг утілити й малої частки своїх задумів. В останніх нотатках майстра є сумні слова: “Di mi se mai fu fatta alcuna cosa” – “Скажи мені, чи було що-небудь здійснено (доведено до кінця)?” Це питання він ставив самому собі.
Леонардо поховали у французькому містечку Амбуаз, в капелі святого Юбера. Пізніші війни зруйнували ту каплицю, і прах його, ймовірно, безнадійно втрачений серед уламків.
Леонардо поза міфом
По смерті Леонардо його учень Франческо Мельці отримав усі його рукописи – тисячі сторінок дрібно списаних дзеркальним почерком, з кресленнями, загадками і спостереженнями. Ці нотатники, розпорошені згодом по світу, зробили революцію в нашому розумінні епохи. В них – безмежний всесвіт розуму Леонардо: від проектів танків та роботів до роздумів про космос і любов. Його малярських творів збереглося небагато – десяток-півтора, але кожен став безцінним скарбом. А його легенда розрослась уже за кілька десятиліть. Вазарі – перший біограф – писав про Леонардо з таким захватом, що створив образ мало не надприродний. Він захоплено зазначав, що той мав силу гнути підкови голими руками, що “блиск його краси міг умиротворити будь-яку засмучену душу, а словами він міг зрушити найтвердіше серце”, що він був щедрим до бідних і другом талановитих. Вже в XVI столітті Леонардо став легендою. Але яким він був насправді, за межами міфу?
Ми бачимо в ньому не бездоганного напівбога, а живу людину – іноді парадоксальну, мінливу. Він міг чарувати співрозмовників гострим розумом, але перед полотном впадав у ступор, сумніваючись, чи взагалі здатен втілити свої високі ідеї. Він міг зачаровано класти руку на пульс старого діда, який мирно згасав, – і в ту ж ніч розтинати труп, щоби збагнути, як працює серце. Він конструював машини смерті для жорстоких володарів – і водночас купував пташок, щоб випустити їх на волю. Він волів носити лляний одяг, “щоб не вдягати нічого мертвого”, уникав м’яса і співчував кожній істоті – але холоднокровно анатомував людські органи, дивлячись на тіло як на складний механізм.
Він часто не доводив свої проекти до кінця – та коли брався за пензель, міг творити без відпочинку, поки не знесиліє. Він був веселун і фантазер, але крила його уяви часто обпалювало полум’я реальності. Проте кожну невдачу Леонардо переосмислював як урок, а не як поразку.
Леонардо да Вінчі залишив по собі набагато більше, ніж картини і винаходи. Він залишив нам приклад безмежної допитливості і сміливості уяви. Його образ – не лише в загадковій посмішці Джоконди чи ескізі літального апарата. Він – у щоденному виборі шукати нове, бути людяним і йти за покликом пристрасті.
