«Серж із Києва. Українець до кінця» (до 120-річчя від дня народження Сергія (Сержа) Лифаря (1905-1986), українського артиста балету, хореографа, педагога, теоретика балетного мистецтва) – проєкт «Народжені Україною…»

 

 Сергій Лифар (1905-1986) – геній танцю, хореограф, реформатор балету, людина з дуже непростою долею, киянин.

Лифар – постать унікальна і легендарна. Його описували як танцівника неймовірної фізичної краси, наділеного дивовижною властивістю «сяючої присутності». Він був не тільки видатним артистом балету, а й реформатором танцю, танцювальної техніки.

Саме завдяки Лифарю балетна трупа французької національної Опери, яку він очолив у 1929-му – 24-річним, стала одним із провідних танцювальних колективів світу. І все було б добре, якби не війна. Лише уявіть собі – у клоаці Другої світової сяяв діамант Паризької опери, де заправляв Лифар. Співпраця з нацистами кинула на репутацію Лифаря дуже важку тінь. Згодом його за це судили. Він дивом уник смертного вироку. Його вистави бойкотували; йому в обличчя кричали: «Зрадник!».

Але є ще один, фактично невидимий, аспект з життя «бога танцю». Родина Лифаря зазнала чималих випробувань: діда ледве не розстріляли більшовики; молодший брат, ризикуючи життям, утік з Радянського Союзу на Захід у 1932 році. Батьки, які залишилися в Києві, весь час перебували під пильним наглядом ОДПУ-НКВС і були приречені на довічну розлуку з чотирма своїми дітьми.

 

Багато сторінок біографії Сергія Лифаря навіть сьогодні залишаються доволі темними.

Серж Лифар ніколи не вказував свого справжнього соціального статусу – син чиновника селянського походження. Навпаки, натякав, що по лінії матері належить до дворян. У своїх спогадах навіть згадує про театр з кріпаків, який начебто був у його прадіда. Близькість до російської емігрантської, а також французької мистецької еліти певно спонукала його якщо й не до відвертого вигадування відповідної біографії, то до суттєвого її коригування. Краєзнавець Дмитро Малаков зауважив, що «…Мабуть в еміграції йому хотілося виглядати родовитіше, багатше, і цим можна пояснити несумісність спогадів з упертими фактами...»

Батьки Сержа Лифаря, як по батьковій, так і по материній лінії, були українцями, належали до селянського прошарку.

Родина батька, Михайла Яковича Лифаря походила з села Велика Мотовилівка Васильківського повіту Київської губернії. Документальних свідчень того, що Лифарі належали до козаків, поки що не знайдено, але, цілком можливо, що пращури Сержа Лифаря колись воювали у Війську Запорозькому.

Мати Сергія Лифаря, Софія Василівна Лифар (уроджена Марченко) походила з селянської родини з с. Македони Канівського повіту Київської губернії. Її батько, Василь Дмитрович Марченко, попри те, що належав до селян, спромігся стати заможним землевласником. Мав чимало землі, займався розведенням племінних коней та великої рогатої худоби. Згодом це дозволило йому стати власником п’ятиповерхового будинку в Києві по вулиці Ірининській, 3-а. В тому будинку на другому поверсі в квартирі №7 і розмістилася родина Лифарів. В сім’ї росло четверо дітей – дівчинка і троє хлопчиків. Сергій був третьою дитиною.

Потім прийшла революція, роки національно-визвольних змагань – діда ледве не розстріляли більшовики, а бабусю – Марію Василівну – жорстоко вбили грабіжники. Будинок реквізували і передали у власність житлового кооперативу. Однак квартиру Лифарям все ж залишили. Разом з ними мешкали декілька родичів з Великої Мотовилівки, яких вони прихистили під час страшної доби розкуркулення і колективізації.

Мати Сергія Лифаря померла в травні 1933 року від висипного тифу. Їй навіть не виповнилося і 60-ти років. Батько (лісничий за фахом) під час німецько-радянської війни залишався в Києві. Після війни працював у Ботанічному саду АН УРСР.

 

21 жовтня 1932 року молодший брат Сергія Лифаря Леонід, військовий льотчик, здійснив успішну втечу з Радянського Союзу в Мешхед – перське (іранське) місто, а звідти у Францію.

За родину Лифарів одразу ж взявся особливий відділ ОДПУ. Одразу ж були «приняты меры к их агентурному обслуживанию», тобто, підключені донощики, які були в кожному будинку міста. Вже 25 листопада 1932 року була заведена справа. Щоправда, ускладнював працю чекістів той факт, що Лифарі мало з ким спілкувалися. «Несмотря на принятые нами меры о разработке проживающих в Киеве родных Лифарей, до сих пор не удается найти агентурного подхода, объясняется это тем, что родные Лифаря ни с кем не общаются, ведут замкнутый образ жизни», – бідкалися в ОДПУ.

Чекісти перевірили абсолютно всіх сусідів і родичів Лифарів.

Мало того, представники каральних органів з’їздили у Велику Мотовилівку, перевірили й там усіх родичів Лифарів – підозрювали, що французькі шпигуни можуть встановити зв’язки з мотовилівцями. І це, зауважте, під час голодоморних років.

У Галузевому архіві СБУ, серед тисяч інших справ, і сьогодні зберігається агентурна справа 1934 року з назвою «Артисти». Підзаголовок – «французский шпионаж». У ній – про те, як київські чекісти безуспішно ловили в Києві та Мотовилівці шпигунів. Єдина втіха, що в результаті цих ловів ніхто не був розстріляний.

 

Лифар був паризькою зіркою. Газети сповіщали про кожен його крок, кожне слово і кожен рух. Він був однією з центральних постатей світського життя Парижа. Так було до війни, так залишилося і після гітлерівської окупації французької столиці.

Артист цілком свідомо зробив ставку на співробітництво з окупаційною владою. Навряд чи він замислювався про людиноненависницьку політику нацистів. Та й хіба він бачив її? Йому потрібні були декілька речей, без яких він не уявляв свого життя: сцена – танець – і слава – оплески, визнання. Він просто фізично не міг бути «скромним», а ще, так само як і Жан Кокто (приятель і співавтор), не міг ретельно обирати собі друзів.

Під час гітлерівської окупації Париж продовжував бути культурною «вітриною Європи» – саме тим, чим його хотів бачити Гітлер. У місті мешкало і творило чимало митців – письменників, акторів, художників, філософів. Там жив не тільки фанатично відданий нацизму Селін. Там писали музику Олів’є Мессіан і Франсіс Пуленк. Творив Майоль. Малювали свої шедеври Пікассо і Матісс. Утім, праця на сцені все ж має свою специфіку.

Важливо розуміти, що для нацистів Серж Лифар був у балеті приблизно тим самим, ким Вагнер у музиці, або Ніцше у філософії. У нього був абсолютно міфічний статус. Німці захоплювалися і його танцем, і його постановками. Створений Лифарем французький неокласичний балет – витончене поєднання академізму і помірного модернізму – був для них еталоном танцю.

Поки Лифар насолоджувався славою, всі його, як тепер сказали би, «зашквари» ретельно збиралися і підраховувалися. До пори до часу. Наприклад, Лифар привітав Німеччину після захоплення Києва – це була телеграма від 25 вересня 1941 року. Листувався з Геббельсом, з яким уперше зустрівся в окупованому Парижі. 23 червня 1940 року показував Оперу Гітлеру.

Попри те, що гітлерівці визнавали беззаперечний талант Лифаря, вони ретельно перевіряли, чи не має він єврейських коренів.

Зарплата у Лифаря була однією з найвищих у Парижі – 39 000 франків. І він, вважаючи, що заслуговує на ще більшу, просив підвищити її до 59 000… Працівники сцени, яких десятками нещадно викидали з роботи, ненавиділи Лифаря. Можливо, його б і вбили, але німці видали йому не тільки нічну перепустку, а й дозвіл на зброю, і він носив з собою браунінг, хоча й невідомо, чи вмів він ним так само вправно користуватися, як власними ногами.

Лифар неодноразово виступав у німецькому посольстві, товаришував з послом Німеччини Отто Абецем, який відповідав за перші антисемітські заходи в окупованій зоні.

У березні 1944 року він здійснив гастрольний тур по Швейцарії та Італії, організований посольством Німеччини, що було чимось екстраординарним – воно цим ніколи не займалося. Все це мало на меті підкреслити – французька культура за німецької окупації процвітає, а не нидіє – тобто, лило воду на млин німецької пропаганди. Всюди був тріумфальний успіх і Лифар з того неабияк тішився.

 

23 липня 1943 року відбулась прем’єра «Сюїти в білому». Безсюжетна «Сюїта» і по сьогодні залишається одним із кращих балетів Сержа Лифаря й є чи не вершиною усієї його творчості. Була ще маса інших, начебто дрібних фактів, які, тим не менш, ретельно збиралися і згодом були пред’явлені Лифарю під час суду над ним.

Після визволення Парижа Лифаря одразу ж звільнили з Опери – він став вигнанцем, парією, але завдяки численним шанувальникам таланту, а також впливовим знайомим, йому вдалося уникнути смертного вироку, а згодом повернутися на сцену Гранд-Опера.

Ліва преса малювала на Лифаря злі карикатури, до того ж, доволі гомофобні. Спочатку він знайшов притулок у Монте-Карло, де очолив місцевий балет. Але про колишній успіх можна було забути. Його освистали в Королівському балеті Лондона, де він виступав 24 червня 1946 року.

Під час гастролей у 1948 році по США теж зіштовхнувся з протестами. З ним відмовлялися працювати працівники сцени. Вони не могли пробачити Лифарю те, що один із них, Жан Юг, комуніст, профспілковий активіст, загинув у квітні 1942 року в Біркенау. І Лифар начебто досить байдуже до цього поставився. Але молоді танцівники, для яких він був учителем, наставником, його підтримували. Вони відмовлялися без нього танцювати, ставали на його захист. І це було для нього втіхою.

У 1956 році Серж Лифар остаточно попрощався зі сценою. Втім, танцювати продовжував до 1969 року. Потім натхненно займався хореографічним інститутом Опери і Університетом танцю.

Попри успіх і славу, йому завжди не вистачало овацій. Їх завжди було замало. Він мріяв станцювати на сцені Київської опери. Мріяв про овації в рідному місті. Але втілити мрію в життя йому не вдалося. В Києві він побував у 1961 році під чужим прізвищем. Провідав могили батьків. Місто його дитинства і юності, яке він обожнював до останніх своїх днів, змінилося… Незмінним залишався хіба що Дніпро.

 

https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3369412-serz-lifar-nejmovirna-tazkist-butta-za-gracijnou-legkistu-ruhiv.html

Серж Лифар. Неймовірна тяжкість буття за граційною легкістю рухів

 

https://novapolshcha.pl/article/serzh-lifar-polski-prigodi-zirki-baletu/

Наталя Білоус. Серж Лифар. Польські пригоди зірки балету

 

https://tykyiv.com/ce-kyiv/kiianin-iakii-zminiv-svit-baletu-istoriia-serzha-lifaria/

Ольга Соломаха. Киянин, який змінив світ балету: історія Сержа Лифаря

 

https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3689031-serz-lifar-1-korol-i-solominka.html

Серж Лифар. 1. Король і соломинка

 

https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3689093-serz-lifar-2-vignanij-prometej.html

Серж Лифар. 2. Вигнаний Прометей

Кулінарний квест «Читай. Готуй. Смакуй.». Проєкт «Смачна Україна»

 Продовжуються весняні канікули у бібліотеці - пізнавальні змагання, розумні ігри та море веселощів! У відділі мистецтв Чернігівської обласної бібліотеки для дітей відбувся захід "зі смаком" української кухні - кулінарний квест «Читай. Готуй. Смакуй.». П'ятикласники з 27-ї школи дізналися про надзвичайно багату кулінарну спадщину України, різноманітні та цікаві українські традиції харчування.

На імпровізованих зупинках діти мали креативні і веселі конкурси. Наприклад, на зупинці «КУЛІНАРНИЙ ЕРУДИТ» було завдання «Прибери зайву страву» (потрібно обрати страву, яка не входить до складу української кухні). А на зупинці «КУЛІШ ТА КАША – ЇЖА НАША» - із літер скласти за 10 хвилин якомога більше назв українських страв.

У фіналі - підрахунок балів і смачні нагородження учасників і переможців!

Інформаційно-пізнавальна виставка «Фуд-гід Україною» (регіональні особливості страв українців)

 Про багатство української кухні, про смачні візитівки регіонів та чим пригощають у різних куточках нашої країни розповідає інформаційно-пізнавальна виставка «Фуд-гід Україною» (регіональні особливості страв українців) із проєкту «Смачна Україна», яка знаходиться у відділі мистецтв Чернігівської обласної бібліотеки для дітей.

Кожен регіон має власні особливі та улюблені традиційні рецепти, які обов'язково варто спробувати.

Наприклад, у ПІВНІЧНИХ ОБЛАСТЯХ УКРАЇНИ готують ситно, смачно і ґрунтовно. Ці краї славляться урожаєм картоплі, і це позначилося на особливостях місцевої кухні.

На Поліссі одна з улюблених страв – це оладки з тертої картоплі – деруни, або драники. У Коростені Житомирської області з цієї страви зробили бренд: тут щорічно проводять Міжнародний фестиваль дерунів, куди з'їжджаються проявити своє мистецтво кухарі зі всієї України і не тільки. А в парку, де він проходить, навіть встановили пам'ятник деруну.

Деруни з начинкою: традиційно їх робили із сиром і тушкували в печі. Зараз популярні деруни з грибами, м'ясом, тертим сиром.

У Чернігівській області із задоволенням пригощають печенею – це страва в горщиках, до її складу входять картопля, квашена капуста і м'ясо. У Городнянській громаді Чернігівщини є власний рецепт приготування картоплі — булани. Це проста повсякденна страва, яка дещо нагадує кльоцки. Подавали їх як окрему страву, разом із м’ясом чи супами, щедро приправляли шкварками, смаженою цибулею, сметаною чи капустою. А на солодке – пиріжки з калиною, адже Чернігівщина багата на ягоди.

Ще один рецепт печені в горщиках, яку готують на Сумщині, оригінальний тим, що з картоплею закладається і м'ясо, і печінка. Усе це готується з болгарським перцем, сметаною і сиром. Ще одна варіація: м'ясо, квасоля, гриби і сметана. А борщ тут готують зі свининою і на буряковому квасі. Є ще шпундра — традиційна страва зі свинини та буряків. Зараз про неї почуєш не часто, а проте в деяких селах Сумщини шпундру готують і донині.

Київщина багата на різноманітні страви. Тут можна спробувати меню багатьох країн світу. Але найсмачнішим є рецепт котлет по-київськи: всередину смаженого у фритюрі курячого філе кладуть шматочок вершкового масла, сир, зелень, обмазують яйцем і панірують у сухарях. Вона виходить соковитою та смачною.

Якщо перерахувати головні особливості київського борщу, то вони будуть такими. По-перше, київський борщ завжди готували щонайменше з двох видів м’яса, віддаючи перевагу яловичині, а не свинині. Головними приправами були лаврове листя, чорний перець, в’ялені груші та чорнослив.

На солодке до столу подавали сухе варення або ж київські цукати: чорнослив зі сливи-угорки, абрикоси, персики в цукрі, волоські горіхи в цукрі, тощо.

У різних областях країни ви знайдете унікальні страви, що відображають місцеві традиції, уподобання та доступні інгредієнти. Завітайте до бібліотеки та пориньте у світ автентичних українських страв по регіонах!

Майстерклас "Весняна краса". Створюємо квіти з крепованого паперу.

Відділ мистецтв Чернігівської обласної бібліотеки для дітей запрошує на майстерклас по виготовленню ніжних і тендітних польових квітів з крепового паперу. Від вас - зовсім трішки старання і фантазії, а також:

• крепований папір різних кольорів
• дерев’яна шпажка
• ножиці
• двосторонній скотч
• клей
• нитки

Вшанування Т.Г Шевченка. Могила у Каневі - 1925, пам’ятник у Харкові – 1935 р.

 Щорічно, 9 та 10 березня, відповідно до дня народження і смерті, Україна та увесь світ вшановує світлу пам’ять Великого Кобзаря - Тараса Григоровича Шевченка (1814-1861) – видатного українського поета, прозаїка, драматурга, художника, політичного і громадського діяча.

Ім'я Тараса Шевченка відоме в усьому світі: у багатьох країнах йому встановлені пам'ятники, його твори перекладені майже на всі мови світу, його ім'ям в Україні названі навчальні заклади, театри, площі, вулиці, міста.

Одним із найкращих зразків монументальної Шевченкіани у світі та найкращим пам’ятником Шевченку в Україні вважається монумент, встановлений у Харкові у 1935 році.

Постанову про спорудження першого в радянській Україні монумента Кобзареві Харківська міськрада затвердила 2 червня 1929 року. Через рік було оголошено Всеєвропейський конкурс на кращий проєкт. При консульствах п’яти держав відкрили приймальні, куди свої роботи могли відправити іноземці. Зрештою відгукнулося більше сотні митців, роботи яких оцінювали і відсіювали впродовж трьох років.

В листопаді 1933 року на додатковому огляді, де розглядалися допрацьовані проєкти, переможцями визнали дует скульптора Матвія Манізера й архітектора Йосипа Лангбарда.

Образ Кобзаря створювався непросто. Працюючи над проєктом, Матвій Манізер багато подорожував шевченківськими місцями, скрупульозно вивчав зовнішність Шевченка, твори, листи, ознайомився з посмертною маскою поета.

Над образами шістнадцяти фігур, розміщених біля підніжжя Тараса, скульптор працював з ретельністю. Власне, кожен із цих персонажів є самодостатньою скульптурою і досконалим витвором мистецтва. Можливо, досягти такого результату Манізеру вдалося завдяки старанню акторів курбасівського «Березоля», що впродовж місяця годинами щодня позували йому. Скажімо, образ шевченківської Катерини майстер ліпив iз Наталії Ужвій, яка до всього ще й тримала на руках свого двомісячного сина. Із молодих Сусанни Коваль і Леся Сердюка ліпилися юна селянка, парубок iз косою, а заодно й дужий кріпак із зв’язаними руками. Амвросій Бучма став прототипом повстанця часів Коліївщини і селянина з жорнами на плечах. Найбільше ж дісталося вже немолодому Івану Мар’яненку, який «грав», лежачи на підлозі, «закутого» в мотуззя, але непідкореного ворогом старого запорожця.

Сам пам’ятник будували цілий рік дві сотні робітників. Металічні конструкції, вагою 30 тонн, відливали у ленінграді. Цікаво, що монумент було виготовлено не з граніту, як може здатися на перший погляд, а з рідкісного каменя лабрадориту.

«Це, без сумніву, коштовна порода, що дуже рідко зустрічається в природі, — каже харківський скульптор Сергій Ястребов. — На земній кулі є лише п’ять його родовищ — в Америці, Африці й в Україні. У 1927 році в Нью–Йорку проходила міжнародна виставка природних будівельних матеріалів, де наш лабрадорит завоював гран–прі. Зараз ці запаси вже повністю вичерпані. Тому пам’ятник Тарасовi Шевченку в Харкові можна, без сумніву, назвати коштовною перлиною у діамантовій оправі».

Причому не лише через рідкісність використаної породи, а й через її чималеньку кількість — на будівництво пам’ятника пішло 75 вагонів різних будматеріалів, iз яких третина — саме лабрадорит. Останній, до речі, мав яскраво–чорний колір, проте з часом трохи посвітлішав.

Лабрадорит, до речі, ще й дуже міцний камінь. Старожили кажуть, що у роки Другої світової війни окупанти нерідко розважалися, стріляючи по скульптурах пам’ятника, але ті все витримали. У результаті саме біля підніжжя Кобзаря у 1943 році відбувся перший мітинг, присвячений визволенню Харкова від німецьких загарбників.

Відкрили ж монумент 24 березня 1935 року, через сім місяців після того, як Харків перестав бути столицею. Ця подія стала справжнім святом, на яке приїхали земляки Шевченка з Моринців і яке зібрало таку кількість бажаючих узяти в ньому участь, що довелося перекрити рух центральною вулицею міста.

Найбільш зворушливим моментом торжества стала мить, коли заграли перші акорди «Заповіту» і його враз підхопили хор iз семисот чоловік та всі, хто знав слова культового вірша Кобзаря. Кажуть, важко було повірити, що в зрусифікованому місті так багато людей знає творчість українського генія.

Сьогодні пам’ятник Тарасовi Шевченку — найвідоміший архітектурний символ Харкова.

Вірять харків’яни в магічну силу лабрадорового монумента. Скульптор між його шістнадцятьма фігурами спеціально заховав колесо від трактора часів колективізації, тож існує повір’я, що кожен, хто знайде його без підказки, зустріне незабаром у місті своє кохання або залишиться у Харкові назавжди.

Шматочок магії дістався і пальцю ноги лежачого гайдамаки. Кажуть, якщо його потерти, загадавши бажання, мрія неодмінно збудеться. Бідолашний палець вже затерли до мідного блиску.

У березні 2023 року комунальники, працівники «Зеленбуду», та волонтери укріпили пам’ятник Тарасу Шевченку — обклали монумент мішками із піском, щоб вберегти від руйнації в разі обстрілів.

Шевченківський національний заповідник – сакральне місце для кожного українця.

Бо саме тут похований видатний український поет, художник, громадський діяч та справжній символ нації Тарас Григорович Шевченко. Заповідник розташовується на Тарасовій горі (раніше Чернеча гора), на околиці Канева. На території комплексу знаходиться могила Тараса Шевченка, музей Тарасова світлиця, Музей Т. Г. Шевченка, різні пам’ятні знаки та паркова частина.

Найбільший в Україні пам’ятник Тарасу Шевченку встановлений саме на Тарасовій горі в Каневі. Тут, на високому дніпровському кручі, згідно з його заповітом, і похований видатний поет-пророк Тарас Шевченко. Спочатку на місці поховання місцевими жителями був насипаний курган і встановлений хрест, і лише в 1939 встановлено пам’ятник, який можна бачити сьогодні. Його автором також є скульптор Матвій Манізер.

Великий поет помер 10 березня 1861 року у Санкт-Петербурзі, де й був похований. Але друзі Шевченка пам’ятали, що він мріяв повернутися в Україну, пам’ятали його «Заповіт», тому вирішили перепоховати. Завдяки клопотанню Михайла Лазаревського, 8 травня домовину з тілом викопали й залізницею доправили у Москву. А далі труну повезли возом: Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, Бобровиця, Бровари. У Києві Шевченка зустріли студенти університету Святого Володимира, який нині має ім’я Шевченка. У церкві Різдва Христового на Подолі відбулося прощання киян із видатним поетом. Студенти мали намір поховати Тараса на горі Щекавиця, над Дніпром, що нібито й відповідало заповіту. Але Григорій Честахівський, приятель Шевченка, запевняв, що поет хотів бути похований біля Канева, тому 20 травня труну з останками Кобзаря пароплавом «Кременчук» по Дніпру доставили у Канів. Після двох діб панахиди в стародавньому Успенському соборі Тараса поховали за 8 кілометрів від Канева, на Чернечій горі, яка нині називається Тарасовою.

У 1884 році на пожертви ентузіастів за ініціативи Варфоломія Шевченка (Тарасового родича) було зведено перший музей Кобзаря – народний. Це була хата під соломою, яка складалася з двох частин. В одній частині оселився просвітник і педагог Василь Гнилосиров. Як відданий прихильник Тараса Шевченка, він зобов’язався доглядати за могилою і створив «Книгу для відвідувачів», яку ведуть і нині. Першим у книзі розписався видатний композитор Микола Лисенко.

Другу половину хати займав сторож і доглядач могили Шевченка Іван Ядловський. Йому заплатили за п’ять років роботи, але працював він півстоліття (1884–1933 роки). Хата-музей існує й нині. Вона називається «Тарасова світлиця».

У тому-таки 1884 році на могилі Тараса Шевченка за проєктом Віктора Сичугова було встановлено чавунний хрест. Протягом 1935–1937 років звели будинок музею. Його автор – видатний український архітектор, творець українського архітектурного модерну Василь Кричевський.

Сучасний пам’ятник на могилі Кобзаря поставили у 1939 році. Творцями були скульптор Матвій Манізер та архітектор Євген Левінсон. Бронзового Тараса видно дуже здалеку, а особливо велично він виглядає з Дніпра, який котить води під Тарасовою горою.

До вершини гори ведуть 344 сходинки. Монументальний сходовий комплекс, із фонтаном та майданчиками для відпочинку, збудували у 1977 році. На вершині, просто під могильним курганом, є чудовий оглядовий майданчик, звідки відкриваються неймовірні, еталонні краєвиди долини Дніпра. Широке русло, острови, лівобережна заплава, яка тягнеться аж до обрію. На лівому боці Дніпра, навпроти гори, створено ландшафтний заказник «Тарасів обрій», а сама гора, разом з усіма об’єктами, розташованими на ній, утворює Шевченківський національний заповідник.

Впритул до Тарасової гори підходить територія Канівського природного заповідника. Це один із найстаріших та найменших природних заповідників України.

У Попередній список ЮНЕСКО Могилу Тараса Шевченка та Національний історичний та природний музей-заповідник внесли у 1989 році. Він виділений за змішаним критерієм.

Тарас Шевченко - видатний український поет, прозаїк, драматург, художник, політичний і громадський діяч. Він був людиною універсальних обдарувань та інтересів. Все його життя і творчість були присвячені українському народу. Поет мріяв про ті часи, коли його країна буде незалежною суверенною державою, коли в Україні шануватимуться мова, культура та історія народу, а люди будуть щасливими.

Тарас Шевченко став одним з головних символів не тільки української культури, а й української національної ідеї, а його творчість здобула любов і повагу багатьох поколінь.

«Мистецькі НЛО: нові літературні об’єкти».

 Книжковий фонд відділу мистецтв Чернігівської обласної бібліотеки для дітей поповнився новими виданнями. Кожна нова книга – це завжди подія і нове знайомство.

Відтепер на наших книжкових полицях можна знайти нові підручники з музики та нотні видання, книги з методології викладання історії мистецтва; для всіх зацікавлених мистецтвом України – історії із життя видатних митців країни та багато інших цікавезних новинок.

Запрошуємо всіх завітати до відділу мистецтв та ознайомитися із виставкою-презентацією «Мистецькі НЛО: нові літературні об’єкти».

Автор головної пісні країни (до 210-річчя від дня народження Михайла Михайловича Вербицького (1815-1870), українського композитора, хорового диригента, священника, громадського діяча, автора музики Державного Гімну України) - проєкт «Народжені Україною…»

Автор головної пісні країни : 210 років від дня народження Михайла Михайловича Вербицького : інформаційний дайджест

https://chernihiv-lib.org.ua/load/metodichni_materiali/avtor_golovnoji_pisni_krajini_210_rokiv_vid_dnja_narodzhennja_mikhajla_mikhajlovicha_verbickogo_1815_1870_ukrajinskogo_kompozitora/2-1-0-231?fbclid=IwY2xjawI2PJpleHRuA2FlbQIxMAABHQHHZEv_pWfsfwkzS9JcYfN3tjzHqGxq-LC63r1Lhu1Voqw7EcKGkqnMaA_aem_YsxsIAM7CKLnuwXpQEs2hA

Впродовж останніх років для усіх українців найголовніший музичний твір нашої держави - національний Гімн, став найбільшим хітом. І, напевно, всі знають, що автором музики є Михайло Вербицький.

Відділ мистецтв розповідає про відомого українця, чию музику впізнає кожен громадянин України.

Відомо, що це композитор, який написав не лише Гімн. Він є автором великої кількості духовних та світських творів, солоспівів, творів для гітари тощо. Це була дуже цікава і рішуча особистість. Він зробив величезний внесок для української музичної культури.

Музикознавець та композитор Станіслав Людкевич писав: «Вербицький є найбільшим нашим, після Бортнянського, духовним хоровим композитором, творцем хорового стилю в Галичині. Його твори «Іже херувими», «Отче наш», світські пісні «Дай, дівчино», «Поклін», «Де Дніпро наш», «Заповіт» є перлинами хорової нашої музики. Його увертюри, у які вплітає народні пісенні і танкові мотиви… є першою талановитою спробою української симфонічної музики в Україні».

4 березня 2025 року виповнюється 210 років від дня народження Михайла Михайловича Вербицького - священника Української Греко-Католицької Церкви, композитора та хорового диригента, видатного музичного та громадського діяча, одного із перших професійних композиторів Галичини.

Михайло Вербицький народився на Надсянні в родині греко-католицького священника, декана о. Михайла-Андрія та його дружини Пелагії. Його рідне село називалося Яворник Руський (сучасне Підкарпатське воєводство, Польща), де віддавна проживає багато українців.

Коли Михайлу було десять років, його батько помер, а мати, вдруге вийшовши заміж, офіційно відмовилася від батьківських прав. Вихованням Михайла та його молодшого брата Володислава зайнявся далекий родич — перемишльський владика Іван Снігурський, який був одним із найвидатніших діячів Української Греко-Католицької Церкви. Тому з ранніх років Михайло був долучений до культурного життя свого краю.

У 1828 році Снігурський заснував при катедрі в Перемишлі хор, де співав юний Вербицький. Ті роки Михайло Вербицький описав у спогадах: «Школа у Перемишлі стала консерваторією в мініатюрі, а хор дорівнював добрій опері, виявилося, що існує в Європі крім трьох відмінних за характером категорій музики: німецької, французької, італійської, також четверта — українська». При цьому храмі Михайло Вербицький закінчив також гімназію та музичну школу.

На Великдень 1829 року хор Перемишльської єпархії з великим успіхом дебютував в урочистому богослужінні, на якому Вербицький разом з Іваном Лаврівським виступили як солісти. Побачивши такий блискучий результат, Іван Снігурський запросив із Чехії кваліфікованого диригента й композитора Алоїза Нанке, у якого Вербицький отримав ґрунтовну музичну освіту. Його вчителями також були Вінцент Серсаві та Франтішек Лоренц.

Важливе значення для формування Вербицького як композитора мав репертуар перемишльського хору, в якому були твори віденських класиків Йозефа Гайдна, Вольфганга Моцарта, Людвіга Бетховена, твори композиторів «золотої доби» української музики — Максима Березовського та Дмитра Бортнянського. Духовні концерти Дмитра Бортнянського найбільше вплинули на музику Західної України та світогляд Вербицького зокрема.

У 1833 році Михайло вступив до Львівської духовної семінарії, як і годиться сину священника (адже в ті роки це була практично спадкова традиція). Хоча його двічі виключали з семінарії через «веселі пісні, гру на гітарі, запізнення на ранкові молитви».

Втретє він припинив навчання через шлюб і необхідність утримувати сім'ю. У 1836 році одружився з австрійкою Йозефою-Барбарою Сенер. У подружжя народився син Іван. Після його народження дружина Михайла Вербицького у 1839 році померла.

Музика залишалася важливою частиною життя Михайла Вербицького: він керував хором навчального закладу, чудово грав на гітарі та створював численні твори для цього інструмента, які здобули популярність у галицькому домашньому музикуванні. У цьому «допомогла» важка травма, коли п’ятнадцять тижнів Михайлу довелось пролежати у ліжку. Семінаристам було заборонено читати книжки (окрім підручників), тому його приятель приніс гітару. І Вербицький навчився віртуозній грі. Гітара була його улюбленим інструментом упродовж життя. До слова, саме Вербицький запровадив моду на гітару в Галичині.

Збереглося також створене ним «Поученіє Хітари», перший посібник такого роду в Україні.

У другій половині 1840-х років Михайло Вербицький, ще так і не ставши священником, звернувся до релігійної музики. У цей період написав повну Літургію для мішаного хору, яка і сьогодні звучить у багатьох церквах Західної України, а також інші церковні композиції, серед яких «Ангел вопіяше».

Наприкінці 1840-х років у Галичині налагодилося активне театральне життя, Вербицький одразу заходився писати музичні номери до українських театральних вистав. Його музика додавала емоційного забарвлення постановкам і допомагала глядачам краще сприймати сюжет, тобто наближувала чужомовні сюжети до українського колориту. Музика мала настільки великий вплив, що навіть посередні п’єси ставали популярними.

Він написав музику до понад 20 вистав.

Вербицький не тільки писав музику для вистав, але й виступав як актор. У цей період він створив музику на текст Івана Гушалевича «Мир вам, браття, всі приносим», який під час революційних подій 1848–1849 років став гімном Галичини. Незважаючи на політичні обставини, які тимчасово призупинили розвиток театру, Вербицький продовжив свою творчу діяльність.

До висвячення Вербицький обвінчався вдруге на доньці капітана цісарського війська Франциска та Анни Баронів. У подружжя Вербицьких народилося двоє дітей, але старша донечка Марія померла, не доживши до двох років.

Михайло Вербицький став о. Михайлом лише 1850 років, коли закінчив Львівську семінарію та отримав ієрейські свячення, тобто у віці 35 років. Кілька років Вербицькому доводилося переїздити з однієї сільської парохії до іншої. Його першою парафією було село Завадів Яворівського району Львівської області, де він служив з 1850 по 1852 рік. Саме у Завадові народився другий син - Михайло. Але друга дружина також померла і отець Михайло сам виховував синів.

У Завадові священник створив церковний хор і донині його спів різниться від інших сіл.

Пізніше Вербицький був переведений до інших сільських парафій, і лише в 1856 році осів у селі Млини (тоді Ярославського повіту), де прожив решту свого життя.

Родина отця Михайла Вербицького завжди жила дуже скромно і переживала досить скрутні часи.

У 1860-х роках Вербицький знову звернувся до жанру співогри і написав кілька відомих творів для львівського театру «Руська Бесіда». Саме він створив музику до «Підгіряни», «В людях ангел, не жена, вдома з мужем сатана», «Сільські пленіпотенти» та інших популярних п’єс.

В останні роки життя Михайло Вербицький присвятив себе педагогічній діяльності, написанню статей і створенню музики. Серед його учнів були священики-композитори Віктор Матюк і Порфирій Бажанський.

Помер Михайло Вербицький у селі Млинах (на території сучасного Підкарпатського воєводства Польщі) від раку язика, залишивши по собі великий музичний спадок і незабутній слід в історії української культури.

У творчому доробку Михайла Вербицького твори різних жанрів, як-от: оперети, водевілі, мелодрами, музика для хорів та вокальних ансамблів тощо.

Отець Михайло Вербицький писав сакральні і світські твори. Саме йому належить збірка салонних пісень для чоловічих квартетів. Музикознавці говорять про те, що композитор залишив майже сорок церковних композицій, понад десять оркестрових рапсодій, кілька симфонічних увертюр, навіть полонези і солоспіви, музику до двадцяти театральних вистав, світські пісні.

Крім того, він створював музику, використовуючи вірші українських авторів. Наприклад, Юрія Федьковича, Володимира Шашкевича, Тараса Шевченка. Також написав близько сорока сольних пісень, які виконуються під гітару та шість — для фортепіано.

За словами українського композитора Станіслава Людкевича, найвизначнішими творами хорової музики Вербицького є «Заповіт», «Дай, дівчино», «Де Дніпро наш», «Поклін» (світські пісні) та «Іже Херувими», «Достойно», «Отче наш» (духовні пісні).

Також Людкевич додає, що саме Вербицькому «вдалося здійснити тодішній народний ідеал, потрапити в чистий та щирий тон народної душі». Таким чином, композиції Михайла Вербицького мають українську національну основу, водночас у них відображено новаторство композитора, його власний стиль.

Але його музична спадщина належно не вивчена. Пісні Вербицького миттєво розходились поміж людьми і чимало з мелодій отця донині вважаються народними.

Вшанування пам’яті Михайла Вербицького

Михайла Вербицького шанують і в Україні, і за її межами.
Вже традиційним є виконання гімну на могилі Вербицького кожним українцем, що навідується вшанувати його пам’ять.
У селі Млини, що нині знаходиться на польській території поблизу кордону, стоїть дерев’яна церква Покрови Пречистої Богородиці, збудована ще у 1740 році і яка є храмом для місцевої римо-католицької громади. Біля неї, на скромній могилі Михайла Вербицького, встановлено пам’ятник. У 2005 році, за ініціативою Степана Лукашика, над могилою композитора було зведено пантеон, освячений 12 квітня того ж року за участю Президента України Віктора Ющенка.

На Львівщині, в місті Яворів, також не забули про Вербицького: тут встановлено пам’ятник композитору, а його ім’я носять музична школа та одна з вулиць міста. У Львові є ще одна вулиця, названа на його честь. У 2013 році Львівське регіональне суспільно-культурне товариство «Надсяння» організувало Всеукраїнський конкурс на кращий проєкт пам’ятника Михайлові Вербицькому. Перемогу здобув проєкт скульпторів Андрія та Володимира Сухорських, а також архітектора Володимира Стасюка. 28 грудня 2015 року цей пам’ятник встановили у львівському сквері.

Не залишилася осторонь і Тернопільщина. У лютому 2015 року депутати Тернопільської міської ради прийняли рішення про перейменування музичної школи № 2 на честь Михайла Вербицького.

З нагоди 200-ліття від дня народження композитора, 4 березня 2015 року, українські делегації взяли участь у церемонії вшанування пам’яті Вербицького, що відбулася на цвинтарі в селі Млини Підкарпатського воєводства, де він похований. Напередодні, 28 лютого, у селі Яворник Руський на дзвіниці храму, де свого часу служив Михайло Вербицький, встановили меморіальну дошку.

На честь композитора названо вулиці й в інших містах. Наприклад, 20 травня 2016 року вулиця в Броварах отримала ім’я Михайла Вербицького.

Ще одним пам’ятним моментом стало відкриття 15 грудня 2022 року у Львівському органному залі найбільшого у світі класичного портрета композитора, автором якого є львівський художник Гліб Рахманін.

Також в Чернігові, 21 лютого 2023 року, міська рада прийняла рішення перейменувати вулицю Зої Космодем’янської на вулицю Вербицьких, вшановуючи пам’ять Михайла Вербицького та Миколи Вербицького-Антіоха.

Ці факти яскраво свідчать про те, як високо цінують постать Михайла Вербицького в українській історії та культурі.

Михайло Вербицький та музика до гімну України

Окремим важливим етапом у творчості Вербицького стало написання музики до пісні «Ще не вмерла Україна», яка згодом стала національним гімном України.

Дата створення пісні «Ще не вмерла Україна» досі залишається дискусійною.

Текст вірша Павла Чубинського у Галичині вперше був опублікований у грудневому числі часопису «Мета», який побачив світ близько 15 січня 1863 року. Цей номер був присвячений творчості Тараса Шевченка.

Ймовірно, це і надихнуло о. Михайла написати патріотичну пісню на основі цього тексту, тобто створити ноти. Адже саме після опублікування в часописі «Мета» вірш «Ще не вмерла Україна» набув великої популярності серед свідомої молоді Галичини.

Патріотична пісня прозвучала для публіки спершу у 1863 році у Перемишлі у музейній залі Духовної семінарії і виконав її сам композитор. Відтоді семінаристи поширювали пісню.

10 березня 1865 року в Перемишлі її вперше виконали на події, яка була присвячена пам’яті Тараса Шевченка. Тоді її заспівали на закінчення концерту під диригуванням Анатоля Вахнянина.

У жовтні 1910 року пісню «Ще не вмерла Україна» у кельнському відділенні «Грамофону» записали на платівку. Тоді її виконав український оперний співак Модест Менцинський. А в 1917–1920 роках композиція стала одним із державних гімнів Української Народної Республіки (УНР).

3 17 вересня 1991 року Українське радіо розпочинає свої передачі виконанням пісні-гімну «Ще не вмерла Україна», а 5 грудня того ж року вона вперше офіційно зазвучала урочисто на засіданні Верховної Ради України, присвяченому підсумкам Всеукраїнського референдуму та виборам Президента країни у виконанні уславленого хору ім. Г. Верьовки під керівництвом А. Авдієвського.

Лише 15 січня 1992 року мелодія Михайла Вербицького на слова Павла Чубинського затверджена як гімн України.

6 березня 2003року Верховна Рада ухвалила Закон України «Про Державний Гімн України». Закон утверджує національний гімн «Ще не вмерла Україна» на слова Павла Чубинського й музику Михайла Вербицького Державним Гімном.

Стаття 1 цього закону говорить: «Державним Гімном України є національний гімн на музику М. Вербицького із словами першого куплету та приспіву твору П. Чубинського в такій редакції:

«Ще не вмерла України і слава, і воля,
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці.
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.
Приспів:
Душу й тіло ми положим за нашу свободу,
І покажем, що ми, браття, козацького роду».

Михайло Вербицький – видатний композитор, чиє ім’я міцно вписане в історію України, як символ національної ідентичності та боротьби за незалежність. Його музика, що стала основою українського Державного Гімну, об’єднує мільйони людей, нагадуючи про силу, незламність і прагнення до свободи.

https://www.youtube.com/watch?v=WDquMqtkKLY
Михайло Вербицький – автор музики Гімну України | Велич особистості | квітень '2015

https://www.youtube.com/watch?v=g3ytxcmd0Mw
«Відомі львів'яни». Михайло Вербицький

https://www.youtube.com/watch?v=wvfDPpthsSE
«Серце запалене любов'ю». Вербицький Михайло Михайлович

https://www.youtube.com/watch?v=yTzomrxGf_Y
Михайло Вербицький - автор музики, відомої всьому світу

https://www.youtube.com/watch?v=A3kmKJ61osE
Гімн України. Запис 1910 року (перший запис). Anthem of Ukraine. Record of 1910 (first record).

https://www.youtube.com/watch?v=ZQZj7qLON6I
«Ще не вмерла»: фестиваль «Червона Рута» Чернівці 1989 року (Василь Жданкін, Віктор Морозов, Едуард Драч)

https://www.youtube.com/watch?v=0bIel85hh9o
Державний Гімн України/National Anthem of Ukraine

https://www.youtube.com/watch?v=oGNqtAPunwg
Михайло Вербицький. Державний Гімн України у виконанні Національного академічного хору України «Думка»

https://www.youtube.com/watch?v=NiiF280XevY
Гімн України у виконанні KOLA

https://www.youtube.com/watch?v=noAUBPrNBxY
«Ще не вмерла...» - Національний гімн України | National anthem of Ukraine