Арткалейдоскоп «Хранитель українських старожитностей»: ІВАН МАКАРОВИЧ ГОНЧАР (до 115-річчя від дня народження українського митця) – проєкт «НАРОДЖЕНІ УКРАЇНОЮ…»

 Іван Макарович Гончар (1911–1993) – видатний діяч культури, скульптор, живописець, графік, народознавець, колекціонер, заслужений діяч мистецтв, Лауреат Державної премії імені Т.Шевченка (1991). Він є засновником відомого в Україні й за її межами громадського музею, який від 1960-х років став осередком українського відродження (нині Національний центр народної культури "Музей Івана Гончара").

            Мистецькі здібності проявилися ще у 4-му класі, коли юнак здобув перше місце в районній художній виставці. Але визначальною людиною в житті Івана Гончара став музикант і фольклорист Максим Коросташ. Той завітав у село у 1927 році і, дізнавшись про талановитого хлопця, взяв під свою опіку. Саме він допоміг Гончару вступити до Київської художньо-індустріальної школи, поселивши у своїй квартирі на Гоголівській вулиці. Це знайомство та переїзд до столиці уможливили дружбу Гончара із письменницею Оленою Пчілкою та музикознавцем Климентієм Квіткою.

Іван Гончар брав участь у Другій світовій війни, яку пройшов до Берліна офіцером-зв’язківцем, командиром взводу. Він згадував цю війну, але саме через біль і занепад культури:

«Ніколи я так не відчував гострого болю за долю нашої української культури, як по війні, після демобілізації з діючої армії...

Тяжкі враження від спустошливої війни, що ураганом пронеслася по всій радянській землі й забрала з собою неоціненні скарби нашої мистецької культури, я вже не кажу про всім відомі людські жертви. Побувавши поза межами нашої Вітчизни – в Німеччині, Польщі, Чехословаччині, Угорщині, Австрії, я на власні очі побачив, як там свято бережуть пам’ятки своєї культури національної, і мимоволі пригадувалося, як по-варварськи знищувались подібні на Україні.»

Саме тому Іван Гончар дав обіцянку — присвятити себе збереженню української культури, якщо виживе у війні.

З початку травня до середини грудня 1945 року Іван Макарович Гончар перебував у Німеччині. Будучи художником-фронтовиком йому випала нагода бути у відрядженнях у різних містах Німеччини, Польщі, Чехії, Австрії, які він зображував у своїх творах, в основному картинах.

Серед його малюнків є невеличкі етюди Відня та парковий ландшафт міста. У колекції Відня присутні види церкви Karlskirche (святого Карла). Європа на малюнках Гончара постає у всій своїй красі, і зображення міста на картинах маляра — поза часом. Тільки датування робіт 1945 роком нагадує, що на картинах зафіксована повоєнна Європа, де щойно закінчилася страшна війна.

Перед Віднем, Іван Гончар був у Празі, яка справила на нього велике враження, оскільки це перше європейське велике місто, де він побував, яке, відносно, було незруйнованим і де вирувало життя. Запис у його щоденнику від 5 липня 1945 року розповідає, що Відень постав перед ним без особливої зелені та напівзруйнованим:

«Виїхали рано з посьолка на Відень. Їхали цілий день по чехословацьких і австрійських землях. Але велика різниця кинулась в очі, коли переїхали з Чехословацької землі на Австрійську. Тут уже не та культура, не ті дороги, бідніший народ, немає тої чистоти і т.д. А крім всього немає тої привітливості народа, як в Чехословакії. Пізно вечером ми доїхали до передмість м. Відня до р. Дунай, і тут у брудному робітничому посьолку залишились на ніч.»

Опісля Іван Гончар їздив також у приміський Баден. Його записи в щоденнику розповідають, що в час перебування у Відні та околицях його тривожили страшні думки про вплив війни на людину та її психологічний стан.

У Відні Іван Гончар мав унікальну можливість реалізуватися як скульптор. Митець працював у майстерні австрійського скульптора Бена у Віденській Академії мистецтв. 

В кінці 1945 року Іван Гончар повертається в Україну. Із собою везе багаж не лише воєнного досвіду, а й вражений і натхненний європейським мистецтвом із завзяттям творити його ж в Україні.

Іван Гончар створював скульптури. Критики зазначають, що його характерним стилем були динамічні композиції та сміливе зображення форм. Іван Гончар є автором пам’ятників В. Сосюрі (1947), Л. Українці (1959), Т. Шевченкові (Шешори, 1964), У. Кармелюку (1964) та ін.

Повернувшись в Україну, за власними ж словами, Іван Гончар «перевдягнув гімнастерку на вишивану сорочку.»

 «Іван Гончар не мислив собі без вишитої сорочки (всього їх було в нього близько 20-ти). І саме у цій Іван Макарович відзначав свій 80-річний ювілей. У години хатнього Музею українських старожитностей, незалежно від того, скільки приходило відвідувачів – поціновувачів автентики – чи п'ять-десять, чи ціла група, чи одна людина – він обов'язково надягав вишиту сорочку як символ української ідентичності, підкреслюючи цим вірність української традиції та обраному ним шляху утвердження науковому».

У 50-х роках, уже фактично на все життя, скульптор пішов на культурний “фронт”.

Все почалося з імпровізованих експедицій Україною, де Гончар збирав експонати для музею — так само імпровізованого. Його він влаштував у власному будинку. Митець жив неподалік Києво-Печерської лаври. Спілка художників УРСР виділила йому землю, де й було збудовано будинок, що став на той час першим приватним музеєм.

У його оселі у 1960-х роках часто збиралася молодь, яка хотіла більше дізнатися про народну творчість та українську культуру, за що Гончар зазнавав звинувачень у націоналізмі та переслідувань.

Найбільше всього Іван Гончар мріяв про те, щоб всі його матеріали та зібрання осіли в одному музею і слугували для майбутніх поколінь для вивчення власної історії та культури. Він вважав свою збірку цільною і дуже не хотів, щоб вона була розпорошена по різних музеях. Фактично так і сталося, хоча й не одразу.

У своїй просвітницькій діяльності відвідувачам музею і слухачам своїх лекцій художник прагнув донести, що втрата національних рис у мистецтві – тяжка втрата для загальнолюдської культури, руйнування традицій і звичаїв народу дасть жахливі наслідки для майбутніх поколінь. Домашній осередок неформальної роботи Івана Гончара з відвідувачами, а особливо із студентською молоддю, не залишався поза увагою ревнителів офіційного курсу в культурі.

Довго так тривати не могло. На початку 1970-х рр. до Гончара зачастили перевірки, комісії, почалися «партійні розбори». Його попереджали, вмовляли віддати усі експонати у фонд держави, бо можуть спалити, а його вбити. «Це ж він духовний батько дисидентів - найзапекліших антирадянських елементів, це в його хаті відбуваються конспіративні зустрічі ворогів антирадянської влади на Україні…»

Партійний прес стає дедалі тяжчий. Від нього вимагають здати колекції музею, з чим він не погоджується. «Вимагати здати свій музей – це насильство над художником. Що значить забрати в мене останнє».

Він боляче переживав виключення з партії (1972 р.) «за антипартійну діяльність», більш ніж десятилітнє «відлучення» від офіційної праці. Він писав: «…мої творчі доробки ось уже 4-й рік не сприймаються, замовлень не дається. Навіть ті твори, що стояли в музеях, знімаються з експозиції. По суті я, як митець, ізольований від народу».

І.М.Гончар захищався, пишучи заяви-пояснення в партійні органи, але натикався на нерозуміння. Він ставив питання не про відновлення членства в партії, а про торжество справедливості над беззаконням.

В добу горбачовської перебудови вирішили переглянути справу Івана Макаровича і чи був націоналізм в його діяльності. За допомогою звернулись в Інститут історії. В результаті було визначено, що ніякої антипартійної пропаганди він не вів.

«У таких умовах дискримінації, – скаржився він, – тяжко не лише творити, а й взагалі жити… Але я знайшов у собі сили і вперто працював… і за цей період (15 років), як митець створив більше, ніж за весь творчий час… Нещодавно мені повернули партквиток. Справедливість восторжествувала».

Митець самозречено відстоював право людини доторкнутися до традиційної культури свого народу, і музей продовжував діяти.

Музей Івана Гончара став одним із найзначніших осередків "руху шестидесятників".

На початку 1990-х років, коли Україна здобула незалежність, а Іван Гончар – заслужене визнання своєї творчості та просвітницької діяльності, було підняте питання про створення державного музею на засадах, запропонованих митцем.

Проте митець так і не дочекався від влади конкретних дій з виділення приміщення для музею. 18 червня 1993 р. Івана Макаровича не стало.

По смерті Івана Макаровича Гончара у 1993 році його зібрання та творча спадщина стали основою Державного музею І.М. Гончара, а з 1999 року – Українського Центру народної культури " Музей Івана Гончара". Директором музею став прийомний син Івана Макаровича Гончара – Петро Гончар, єдиний спадкоємець унікальної колекції, відомий художник та продовжувач справи.

У 2009 році УЦНК "Музей Івана Гончара" було надано статус національного і його перейменовано в Національний центр народної культури "Музей Івана Гончара".

Національний центр народної культури "Музей Івана Гончара" має унікальну колекцію народного мистецтва, започатковану митцем у польових експедиціях наприкінці 1950-х років.

Колекція музею налічує понад 15 тисяч етнографічних та мистецьких одиниць, серед яких 2,7 тисячі зразків з тканини (рушники, сорочки, верхній одяг, килими, взірці вишивок), близько 700 предметів кераміки (гончарний посуд, дитяча іграшка, кахлі), колекція писанок, дерев'яні різьблені речі, вироби з металу та скла, колекція народних музичних інструментів (кобзи, бандури, цимбали, сопілки, колісна ліра, цитра, коза, трембіти, флояра та інші).

Пріоритетною у колекції Музею є збірка українських народних картин, зокрема, славнозвісних «Козаків Мамаїв», а також ікон народного письма (500 одиниць). Окремими полотнами представлено професійне малярство. Також в Центрі зберігається особиста бібліотека I. М. Гончара, що нараховує 2 750 книг.

У музеї зберігається багато фотографій Івана Гончара.

Доповненням до колекції є 18 томів рукописного історико-етнографічного мистецького альбому "Україна й українці". Зібрані в них кілька тисяч світлин, разом із замальовками краєзнавчого характеру, відображають українські традиції в одязі, архітектурі, орнаменті і є чудовим ілюстрованим матеріалом.

Матеріали для альбому Іван Гончар збирав протягом чотирьох десятиліть – від кінця 1950-х до 1993 року. Унікальні історико-документальні світлини кінця XIX – початку XX століття з багатьох сіл і міст України упорядковані ним на великих аркушах й оформлені авторськими малюнками. 18 томів альбому містять тисячі світлин, які представляють етнічну самобутність різних регіонів України. Поступово проводиться видання альбомів.

 

Детальна інформація за посиланнями:

https://honchar.org.ua/

Музей Івана Гончара

https://msmb.org.ua/biblioresursi/bibliografiya/osobistosti/prometey-ukrainsykogo-duhu-do-100-richchya-ivana-gonchara-skulyptora-hudozhnika-etnografa/

«Прометей українського духу» (До 100 річчя Івана Гончара – скульптора, художника, етнографа) / Міська спеціалізована молодіжна бібліотека (МСМБ)

https://espreso.tv/news-kdb-pidpalili-yogo-khatu-ale-vin-stoyav-na-svoemu-do-ostannogo-ivan-gonchar-ryativnik-ukrainskoi-kulturi

Мирослава Барчук. "КДБ підпалив його хату, але він стояв на своєму до останнього": Іван Гончар – рятівник української культури.

https://www.youtube.com/watch?v=g-DaOVkJQM0

Іван ГОНЧАР: УКРАЇНА СПОКОНВІЧНА / Студія "МИ"

https://www.youtube.com/watch?v=KuIIFCSISdY

"Іван Гончар.100 років" - (документальний фільм) / АртВелес

https://www.youtube.com/watch?v=oLumaa3ARGI

Наш Іван Гончар: топ-митець, креативник, колекціонер | огляд артбуку "УКРАЇНА Й УКРАЇНЦІ" / Severynivna

Ювіляри у царині світового мистецтва. Арткалендар. Січень 2026

Творчість митців різних країн світу визнана і за межами їх батьківщини, і вони є складовою загального світового мистецтва.

Про деяких митців-ювілярів січня 2026 року відділ мистецтв Чернігівської обласної бібліотеки для дітей подає коротку інформацію та запрошує навідатися до відділу за більш детальними фактами та літературою про знаних людей.

https://www.slideshare.net/slideshow/2026-6733/285113108

Арткалейдоскоп «ІЛЮСТРАТОР УКРАЇНСЬКОЇ ПІСНІ». До 170-річчя від дня народження Амвросія Андрійовича Ждахи

 Ждаха Амвросій Андрійович - український художник кінця ХІХ-початку ХХ століть, ім’я якого звучить не так часто. Він є автором міні-картин унікального художнього мистецтва – це ілюстрації до “Кобзаря” Т. Г. Шевченка та поштові листівки з козацькою тематикою.

Народився Амвросій Ждаха 6 грудня 1855 року в місті Ізмаїл. Батько його - Андрій Ждаха, походив від задунайських козаків, а мати - Уляна Смаглій була родом із Київщини. Вже наступного року рідне місто художника перейшло до Османської імперії й сім’я переїхала на Миколаївщину до Очакова.

Любов до мистецтва Амвросію прищепили ще з дитинства. Українські пісні в родині лунали дуже часто, адже батько володів грою на бандурі і часто акомпанував матері, яка мала гарний голос.

Малювати Амвросiй почав iз раннього дитинства, а в 6 років, навчаючись у повітовому училищi, він відвідував недiльнi рисувальнi класи Одеського товариства красних мистецтв.

Вже юнаком у 1872-1873 рр. він бере приватні уроки у відомого художника Віктора Ковальова.

Проте сім’я дуже швидко збідніла і можливості здобувати художню освіту були перервані, за рішенням батька, навчанням в Єлисаветградському кавалерійському училищі. Однак хлопець довго там не вчився, військова справа не була його покликанням. Хіба що, дуже любив коней, яких тоді й навчився малювати.

У 1877 році Амвросій Ждаха вступає на службу до Одеського відділення Херсонського земського банку креслярем. Часті службові відрядження по селах різних губерній давали йому можливість знайомитися з народним побутом, фольклором українців, декоративним мистецтвом, традиціями та фіксувати все за допомогою малюнків.

У 80-х роках ХІХ ст. митець зблизився з представниками товариства розвитку національної культури “Громада” у Одесі.

В цей період художник також долучився до трупи мандрівного театру, який очолювали М. Кропивницький та М. Старицький. Амвросій Ждаха малював ескізи українських народних костюмів для п’єси за твором Тараса Шевченка “Назар Стодоля”. В нього замовляли ілюстрації й інші корифеї та діячі “Громади” і зближення з ними вплинуло на подальше життя митця.

На довгому життєвому шляху А. Ждаха плідно працював у різних напрямках. Його завжди приваблювала історико-етнографічна тема, митець малював ілюстрації до творів різних тогочасних українських письменників: П.Куліша «Чорна рада» (1901), М. Комарова «Оповідання про Антона Головатого» (1901), «Слово о полку Ігоревім» (1904), етнографічного збірника «Українське весілля» (1905), Г. Квітки-Основ’яненка «Добре роби, добре й буде» (1906), повісті Ф. Равіти-Гавронського «При битій дорозі» (1912) та Є. Гребінки «Чайковський» (1914).

Попри таку плідну працю у сфері книжкової графіки саме за порадою Миколи Лисенка, який на той час збирав українські народні пісні, Амвросій Ждаха розпочав створювати листівки з ілюстраціями до них. Вони та малюнки до “Кобзаря” стали основним надбанням художника, роботу над якими розпочав у 1896 р. і не полишав до кінця свого життя.

Амвросій Ждаха також є автором 40 узорів українських писанок; великої кількості ескізів – проєктів меблів, інтер’єрів світлиць, кухонь, кімнат, ескізів обкладинок та заставок журналів, видавничих знаків та екслібрисів, близько п’ятисот малюнків сюжетів, типажів, буквиць, узорчатих заставок і кінцівок до українського «Євангелія».

Перші два випуски листівок до українських народних пісень мали великий успіх і дуже швидко були розпродані. Так перша серія листівок вийшла у 1911 р., і це всього десять листівок ілюстрації до десяти пісень. Вона була видана друком найвищого рівня в Німеччині (Лейпциг) та Австро-Угорщині (Прага).

Друга серія вийшла у 1913 році. До неї увійшло 11 ілюстрацій до народних пісень, одна з них «При битій дорозі» - ілюстрація до однойменної повісті Ф. Равіти-Гавронського.

Обидві серії листівок були миттєво розпродані ще й тому, що київське видавництво «Час», з яким співпрацював А. Ждаха, провело громадсько-патріотичну акцію: від продажу листівок кошти збиралися на пам’ятник Т.Шевченку. На всіх листівках є текст: «Жертвуйте на пам’ятник Т.Шевченку у Києві».

У 1914 році були підготовлені до випуску третя і четверта серії листівок – ілюстрації до пісень «Ой, під вишнею, під черешнею», «Ой, ішли наші запорожці славні», «Розвивайся ти, дубочку», «Ой, п’є Байда», «Максим козак Залізняк», «Ішов милий у дорогу», «Пусти мене мати погуляти». Але розпочалася Перша світова війна і видати друком їх не вдалося. Але оригінали вже були передані за кордон, і там безслідно зникли.

Окрім самих малюнків на кожній листівці був мотив і початкові слова пісні. Тексти були написані українським історичним шрифтом, а на самій ілюстрації було багато традиційних орнаментів, знайдених самим художником під час відряджень або ж взятих з книжок.

На листівках автор зображав і реальні місця козацької доби, до прикладу, Чортомлицьку січ.

Листівки Ждахи стали унікальним явищем: вони були водночас і мистецьким твором, і пам’яткою історії.

Темами для цих листівок могли бути як історичні події, битви, в самих персонажах можна було вгадати деякі персоналії, так і побутові сцени: збори козака в похід, життя села, стосунки між людьми.

Художник приділяв багато уваги не лише самим козакам та їхньому військовому життю, а і їхнім стосункам з іншими, або ж ставленню інших до козаків. На кількох листівках зображене щось на кшталт сільських забав.

Зображує автор на листівках і молодше покоління. Тут вже можна розглянути й вигляд села. Загалом кольори картини дуже яскраві й передають позитивну атмосферу.

Поруч із веселими сценами існує й інша тема — мотиви смерті й розлуки. Чимало пісень, які ілюстрував Ждаха, розповідають про прощання козака з родиною, смерть у поході чи самотність на могилі серед степу. Художник умів передати і цей сум: у темних барвах, у поглядах персонажів, у символічних чорних птахах чи яворах над водою.

Деякі листівки царський уряд визначив, як “небезпечні”. До прикладу, “Ой, біда, біда чайці-небозі”. Через її національний характер, роботу сприйняли, як загрозу самодержавству. На ній зображений Хмельницький, який закриває собою жінку з дитиною, символ України. Що цікаво, є свідчення, що художник спочатку хотів зобразити Мазепу (за легендою саме він є автором цієї пісні), але митця попросили відмовитись від цієї ідеї через цензуру і сприйняття Мазепи в російській імперії як “зрадника”.

Листівки були не єдиною сферою діяльності митця. Оскільки він займався книжковою графікою, то ілюстрував також “Кобзар” у 1896-1901 роках. До цього інші художники вже створювали ілюстрації до окремих творів, проте Амвросій Ждаха взявся за те, щоб проілюструвати збірку повністю і зробити її доступною для широкого кола читачів. Для оформлення зображень графік планував використати орнаменти з кераміки, писанок або ж шиття, а для текстів — відтворити шрифт на основі українських стародруків. Таку ж техніку він використовував і в пізнішій роботі над листівками. Тоді книгу, на жаль, не вдалося видати, проте, деякі ілюстрації збереглися в окремих колекціях.

Під час української революції 1917-1921 рр. А. Ждаха бере участь, як гравер, у конкурсі проєктів-ескізів національних паперових грошей та грошових знаків, так званих розмінних марок.

З 1924-го і до кінця свого життя в 1927 р. Амвросій Ждаха викладав курс лекцій з українського декоративно-ужиткового мистецтва в Одеському політехнікумі мистецтва, а також креслення та графіку.

Помер Амвросій Ждаха 8 вересня 1927 року та похований на Другому Християнському цвинтарі в Одесі.

Дізнатися більше про Амвросія Андрійовича Ждаху - українського ілюстратора і художника, першого з українських графіків, який розпочав працю над комплексним оформленням «Кобзаря» Тараса Шевченка, можна за посиланнями: 

https://ukrainianartscience.in.ua/index.php/uad/article/view/61

Корнєв, Андрій Юрійович. Ілюстрації до українських народних пісень у творчості художника Амвросія Ждахи

https://md-eksperiment.org/post/20241114-istorija-ta-spadok-amvrosija-zhdakhy-v-ukrayinskomu-mystetstvi

Історія та спадок Амвросія Ждахи в українському мистецтві

https://spadok.org.ua/vydatni-ukrayintsi/reproduktsiyi-avmrosiya-zhdakhy-na-starykh-poshtivkakh

Репродукції Амвросія Ждахи на старих поштівках

https://niez.com.ua/museums/entsyklopediia-zapovidnyka/istorychnyi-kalendar/%D0%BE%D1%81%D0%BE%D0%B1%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%96/2914-samobutniy-mytets-khudozhnyk-i-hraver-pedahoh-zhdakha-amvrosiy-andriyovych-1855-1927.html

Самобутній митець - художник і гравер, педагог Ждаха Амвросій Андрійович (1855-1927) / Історичний календар. Особистості

https://drukarnia.com.ua/articles/amvrosii-zhdakha-N9erl

Амвросій Ждаха — художник козацької України

Кіноафіша. Пригодницько-історичний екшн "Довбуш". Історія фільму

https://youtu.be/48oo-9-9vYA - ДОВБУШ. Фінальний трейлер. Прем'єра фільму відбулася 24 серпня 2023 р.

Історичний пригодницький екшен "Довбуш" режисера Олеся Саніна вийшов у прокат 24 серпня 2023 року. Фільм про ватажка загону опришків Олексу Довбуша — це одна з найбільш очікуваних українських прем'єр останніх років.

УКРАЇНСЬКИЙ ФІЛЬМ, який ЗМІГ? Огляд НАЙДОРОЖЧОГО в історії УКРАЇНИ фільму «ДОВБУШ» | GEEK JOURNAL -  https://youtu.be/XaWb01I0O8k?si=7N0s7obGdMPqsWMz 

Дія відбувається в Карпатах на початку 18 століття. Брати-гуцули Олекса та Іван Довбуші тікають у гори через свавілля і жорстокість польської шляхти. Вони стають опришками та опиняються поза законом. Шукають помсти панам за вбивство батьків, але починають конфліктувати одне з одним. Перший прагне справедливості, другий — грошей. Згодом, за сюжетом, Олекса готує та очолює повстання селян на Покутті.

Це сучасне прочитання однієї з найколоритніших історичних постатей — карпатського лицаря Олекси Довбуша. Його ім'я стало безсмертним, тому що цінності, за які він боровся, поза часом. Свобода і справедливість, вірність своїм переконанням, любов до рідної землі сьогодні хвилюють так само гостро, як і три століття тому, — йдеться в описі.

Це третій ігровий повний метр творця історичних стрічок "Мамай" і "Поводир" Олеся Саніна. "Довбуш" став найдорожчим фільмом в історії українського кіно. Бюджет становить 120 млн грн. 

Головну роль виконав зірка "Безславних кріпаків" Сергій Стрельников. Також у стрічці знялися Олексій Гнатковський, Дар'я Плахтій, Роман Ясіновський, Ростислав Держипільський та польські актори Матеуш Косьцюкевич, Єжи Шейбал, Агата Бузек.

Більше про свій фільм режисер "Довбуша" Олесь Санін розповів під час пресконференції після допрем'єрного показу, що відбувся у столичному кінотеатрі "Оскар" у торговельно-розважальному центрі Gulliver. Ось найцікавіші цитати.

"Цей фільм — моє особисте бачення легенди про Олексу Довбуша. Звичайно, кіно створено на основі історичних документів, але не біографічне. Це історія про легендарну особистість та моє власне трактування цієї постаті та інших образів. Розповідь про людину, яка хотіла просто жити, але за певних обставин їй довелося взяти до рук зброю. 

Про історію та легенду про Довбуша

Історія Довбуша розгорталася в містичний час, коли люди вірили у близьку присутність Бога. Вони жили близько до неба, залежали від усього й боялися всього — неврожаю, грози, ведмедя, армії, податків, влади. Тому шукали собі когось, хто прийде та врятує їх. І час від часу знаходили такого месію. 

Одного разу сталося так, що Олексій Добощук сам вирішив боротися за власну свободу, бо ніхто інший не міг. Сказав: "Я не відступлюся, не втечу зі своєї землі, я буду за неї боротися, я хочу жити щасливо тут, на своїй землі". Тоді за ним пішли інші та стали з ним пліч-о-пліч, і виникло щось схоже на опір. А сам його вчинок надихав людей століттями. 

Реальний опришок Добощук, який став прообразом Олекси Довбуша, напевно, народився 1700 року. Але єдина дата, яку ми знаємо достеменно — день його загибелі 24 серпня 1745-го. Але це дата не його смерті, а день, коли почалося його безсмертя. Коли історія та слава про нього стала більшими, ніж він сам. І його ім'я стало означати більше, ніж його реальне життя. Він став легендою. 

Це історія про те, як ми сьогодні говоримо: "Слава Україні!" й відповідаємо: "Героям слава!". От моє кіно — це дослідження про героя і про славу. Зокрема про те, кого ми називаємо героєм. Іноді не тих, хто хоче сам ним бути, а ніяк не може стати, тому що люди не визнають. І про те, для чого потрібна слава та що вона робить з людьми. Такі мої художні розвідки на основі легенди про Довбуша."

Арт-знайомство «Олександр «Сей» - прототип персонажа гри S.T.A.L.K.E.R. 2.» (Історія чернігівського актора та бійця Олександра Лаптія)

 З листопада 2024 року геймери усього світу шаленіють, адже вийшла друга частина легендарної української відеогри S.T.A.L.K.E.R. 2: Heart of Chornobyl. Продовження культової серії занурює гравців у моторошну атмосферу Чорнобильської зони відчуження.

Це не просто гра, а справжня квінтесенція українських сенсів і контексту. Один із важливих аспектів гри — використання 420 українських пісень і те, що головних персонажів втілили українські актори театру, кіно та дубляжу, серед яких і ті, хто приєднався до лав Сил оборони України.

Актор та військовослужбовець бригади «Азов» Олександр Лаптій (позивний — Сей) зіграв одну з головних ролей у відеогрі S.T.A.L.K.E.R. 2. – персонажа на прізвисько «Шрам» - колишнього найманця, а нині лідера нового угруповання «Іскра».

У цивільному житті Лаптій — актор театру і кіно.

Олександр родом із Чернігова, навчався в місцевому педагогічному університеті. Певний час працював у московській школі драматичного мистецтва.

У його доробку — такі відомі українські фільми й серіали, як «І будуть люди», «Пес», «Кріпосна»,  «Нульовий кілометр», «Кріпосна», «Правило бою», «Опер за викликом», «Захар Беркут», «Черкаси», «Кіборги» та інші.

За словами Олександра, ще до повномасштабної війни він отримав у месенджері пропозицію від кастинг-директорки проєкту S.T.A.L.K.E.R. 2 — взяти участь у створенні сиквелу культової відеогри про Чорнобильську зону відчуження. Актор став моделлю для 3D-анімації одного з ключових персонажів.

«Це досить цікавий процес, який значно відрізняється від кіно. На відміну від звичного для мене кінопроцесу, де було «Камера, мотор!» і відразу заходиш в кадр, тут все починалося від калібрування. У мене було купа маркерів, а по периметру розташовувалося безліч камер — і щоб вони тебе схопили, треба зробити цілий ритуал зі зміною поз. Це була для мене нова фарбочка у професії», — поділився Сей.

Втім, команда встигла провести всього кілька знімальних днів, коли розпочалася повномасштабна війна.

Улітку 2023 року Олександр Лаптій мобілізувався до лав бригади «Азов»:

«Я зрозумів, що ця війна швидко не закінчиться. Уже рік, як я став до лав бригади «Азов». Насамперед я громадянин своєї держави, а обов'язки громадянина — захищати її територіальну цілісність, незалежно від професії».

У листопаді 2023-го робота Олександра над відеогрою відновилася. Командування дозволило йому відлучитися зі служби для створення озвучки.

Чоловік поділився, що під час створення сиквелу до останнього зберігалася сюжетна інтрига: напередодні кожного знімального дня йому надсилали лише частину сценарію.

«Сюжет гри я не знаю, я знаю тільки лінію свого персонажа і що пов'язано, буквально, з дією мого персонажа і що його оточує. У мене було таке застереження внутрішнє, що якщо я буду залучений у «S.T.A.L.K.E.R. 2.», то, можливо, мені буде нецікаво грати. Але я займаю якийсь невеличкий обсяг в цій грі. А гра — це цілий всесвіт, ціла планета.

Чернігів в безпосередній близькості від зони відчуження, від Чорнобиля, Чорнобильської АЕС. Я пам'ятаю, 1986 рік досить добре, я ще в школі вчився. І тому це майже така локація, з якою ти більш-менш знайомий. І по-друге, дуже цікавий продукт, який вироблений саме українською компанією: нестандартний, непересічний, дуже цікавий. І ти стаєш фанатом цієї гри, і ти втягуєшся. Спочатку ти перший раз проходиш, другий раз проходиш, третій раз проходиш, а виявляється, що там декілька фіналів у першому «S.T.A.L.K.E.R.», — наголосив Лаптій. Окрім цього, за його словами, всі актори підписують договір про нерозголошення інформації.

S.T.A.L.K.E.R. 2: Heart of Chornobyl — це не просто продовження культової серії, а й важливий культурний продукт, який допомагає світу краще зрозуміти український контекст. І завдяки таким людям як Олександр Лаптій, гра стала ще більш потужним голосом у боротьбі за українську ідентичність на міжнародній арені.

Дізнатися більше про процес створення гри та участь Олександра Лаптія в ньому можна за посилання:

https://ain.ua/2024/12/10/stalker2-scar/

В грі S.T.A.L.K.E.R. 2 персонаж Шрам отримав образ актора і бійця «Азову» Олександра Лаптія. Ми записали з ним інтервʼю

https://www.youtube.com/watch?v=vdpf6Mke3K0&t=761s

До і після облоги Чернігова: як Олександр Лаптій реагує на свої відповіді в інтерв'ю Суспільному / Суспільне Чернігів

https://www.youtube.com/watch?v=vYnHmyf3H6A&t=3s

Азовець у найочікуванішій грі року. Друг «Сей» про сіквел STALKER і свою роль / АЗОВ

https://www.youtube.com/watch?v=gxz2vP3Z_R0

Зйомки у STALKER 2, служба в Азові та АТО – військовослужбовець Олександр “Сей” Лаптій / Армія TV – Військове телебачення України

 Російські окупанти прагнуть знищити все українське, зокрема й народну самоідентичність. Крім того, вони намагаються стерти культурний код, руйнуючи пам’ять про значущі історичні події та постатей, які зіграли ключові ролі у становленні української держави.

Відділ мистецтв Чернігівської обласної бібліотеки для дітей зібрав інформацію про музеї, які зруйновані росіянами під час повномасштабної війни. Це лише невелика частина, адже, на жаль, кількість пошкоджених або ж зруйнованих пам’яток національного й місцевого значення збільшується з кожним днем…

https://www.slideshare.net/slideshow/ss-0998/284273327

Арткалейдоскоп «Феномен жіночої творчості» (до 140-річчя від дня народження СОНІ ДЕЛОНЕ-ТЕРК (1885-1979), французької художниці та дизайнери українського походження) – проєкт «Народжені Україною…»

Делоне Соня (Штерн Сара Еліївна, 1885-1978) – художниця та дизайнерка родом з Одеси, перша мисткиня в історії, чия прижиттєва виставка відбулася в Луврі.

У Вікіпедії, що не дивно, можна прочитати, що була підданою Російської імперії, в багатьох джерелах зазначається як російська художниця. Звісно ж, таке ім'я вони пропустити не могли.

Втім, сама Соня писала: «Я люблю чисті, яскраві кольори мого дитинства, України. Пам'ятаю селянські весілля моєї країни, де червоні та зелені сукні, прикрашені численними бантиками, літали у танці.

Пам'ятаю, як ростуть кавуни та дині: помідори оперізують червоним хати, і великі соняшники – жовті з чорною серцевиною – сяють у легкому, дуже високому блакитному небі».

Разом із чоловіком вона створила новий напрям у мистецтві – орфізм, що вирізняється особливими закономірностями у використанні кольорів, а назву стилю дав друг сім’ї, французький поет Гійом Аполлінер.

Богемний спосіб життя Соня поєднувала із чималим комерційним талантом та цікавістю до сучасних технологій – вона працювала над експериментальним кольоровим кіно ще у 1926 році, співпрацювала із Citroen – розписувала їхні автомобілі – та із електрокомпанією, аби створити міські афіші, що світяться. Разом із тим Соня була ладна розробляти дизайн костюмів для епатажних вистав дадаїстів чи балетів Дягілєва, а в 1925 році її «оптична» сукня прикрашала обкладинку британського Vogue. Симультанні вбрання Соні з шаленим успіхом продавалися у найпрестижніших бутиках Європи.

У рік її смерті Девід Боуї виступив у костюмі за мотивами ескізів Соні Делоне, які вона створила для вистави Трістана Тцара у 1920 році.

 

Збереглося небагато інформації про її рідних та дитинство.

За рік до своєї смерті 93-річна Соня Делоне почала надиктовувати рукопис автобіографії («Ми підемо до самого сонця»). Дитинству там виявилося відведено зовсім мало місця…

 

Народилася Сара Штерн в Одесі в небагатій єврейській родині ремісника та домогосподарки. Дівчинка рано осиротіла, і з 5 років її виховувала бездітна родина дядька, петербурзького адвоката Генріха Терка. Той у наступні роки докладе максимум зусиль для найкращої натоді освіти небоги — вона часто буватиме за кордоном і досконало знатиме чотири мови. У новій родині Сара якось мимохідь стала Сонею, а з вдячності дядьку вона на додачу взяла його прізвище — Терк (неофіційно, бо офіційного дозволу мати так і не дала).

Достеменно відомо, що найбільшим захопленням Соні було мистецтво – вона навчалася спершу в Академії в Карлсруе, потім – у Ла Палетт (і всюди нарікала на консерватизм викладачів).

У 1908 році тут, у галереї, відбулася виставка молодої художниці Соні Терк – нещодавньої випускниці Академії мистецтв Ла Палетт. Цього ж року вона уклала шлюб із критиком, колекціонером і галеристом Вільгельмом Уде, аби не повертатися з Парижа до прийомних батьків у Санкт-Петербург.

Шлюб Соні фактично був фіктивним, дослідники пишуть, що Вільгельм Уде мав коханця, і радше був другом Соні. Проте завдяки йому вона познайомилась із передовими художниками свого часу Пабло Пікассо, Андре Дереном, Жоржем Браком, опинилася в епіцентрі тогочасного художнього життя Парижа та мала змогу виставляти свої роботи.

Врешті саме завдяки галереї Уде Соня познайомилася з майбутнім чоловіком  Робером Делоне вже за рік після цієї виставки.

 

Історія Соні та Робера схожа на роман про кохання з першого погляду: «Я закохалася в нього відразу – він був сповнений нових ідей, жаги до життя», – згадувала Соня багато років потому. Знайомством із Робером у 1909 році Соня завдячує своєму першому чоловіку Вільгельму Уде, адже мати Робера була меценаткою галереї Уде та часом відвідувала виставки разом із сином-художником. Уде не перешкоджав роману своєї дружини та згодився на розлучення, а от сім’я Соні була не в захваті ані від розлучення, ані від того, що новим обранцем Соні став нащадок французьких хрестоносців. Звісно, Соня вчинила по-своєму.

У 1910 році, одразу після весілля, у затишному помешканні на Rue des Grands-Augustins оселилося молоде подружжя Делоне.

Помешкання на Rue des Grands-Augustins стало не просто сімейним гніздечком Делоне, а радше салоном, де щочетверга збиралися художники, літератори і музиканти, і серед них Блез Сандрар, Гійом Аполлінер, Ханс і Софі Арп. Зазвичай, вечірка продовжувалась на Монпарнасі, у «Bal Bullier», де гості танцювали танго та фокстрот.

Ще одним улюбленим місцем подружжя був бульвар Сен-Мішель (Boulevard St. Michel) – вже тоді вулиця освітлювалась електричними ліхтарями, а не газовими, а отже кольори були особливими. Колір, власне, був головним інтересом у творчості як Соні, так і Робера. З таких прогулянок народилася її картина «Електричні призми».

 

За два роки після весілля в них народився син Шарль — у майбутньому відомий дослідник джазу. І десь тоді, як згадувала в спогадах Соня Делоне, до неї вперше прийшла ідея, яка згодом принесла їм славу та успіх.

«Десь в 1911 році я вирішила зробити для новонародженого Шарля ковдрочку з клаптиків тканини — щось подібне я бачила в селянських хатах. Закінчений виріб, як мені здалося, розташуванням шматків матеріалу нагадував принципи кубізму, і ми спробували застосувати цей самий прийом до інших об’єктів і картин».

Ця ковдра нині зберігається в Центрі Помпіду. Поєднання яскравих шматків тканини різної форми, де колір і текстура ніби перетікають одне в одне, створюючи схожий на музику ритм, вилилося в симультанізм («зображення руху кольору в світлі») - так подружжя назвало власний метод, а з легкої руки Гійома Аполлінера у 1913 році їхню творчість зараховують також до орфізму - за іменем давньогрецького персонажа-музиканта Орфея.

 

У 1918 році у Мадриді відкрилась Casa Sonia – майстерня і магазин Соні Делоне. Так сталося, що коротка подорож подружжя Делоне до Іспанії збіглася з початком Першої світової війни – повертатися додому до Парижа було небезпечно, а революція в російській імперії 1917 року лишила Соню без постійного доходу – власність її родини разом із прибутковим будинком була націоналізована, а отже підтримки чекати було нізвідки.

У нагоді стала пристрасть Соні до дизайну та екстравагантного вбрання. Ще в Парижі Гійом Аполлінер, гостюючи у Делоне на Rue des Grands-Augustins, відзначав, що «вони не обтяжують себе імітаціями старовинного одягу, і прагнучи належати до свого часу, вони не змінюють фасон (притримуючись теперішньої моди), а шукають натхнення у використанні нових матеріалів та численних кольорів». Соня почала створювати дизайн предметів інтер'єру, неординарні аксесуари з підручних матеріалів на кшталт повсті та декорувати знайдені на блошиних ринках речі.

Зрештою «Casa Sonia» – прообраз майбутніх бутиків Соні у європейських містах. Речі, які створювала і продавала Соня, були нішевими і ексклюзивними. Фішка її одягу полягала не в крої (він був досить звичайним), а в сміливому поєднанні кольорів і форм.

Крім речей і суконь для мадридської клієнтури, Соня здизайнувала костюми для балету Сергія Дягілєва «Клеопатра»

 

У 1921 році, після буремних воєнних років Соня та Робер Делоне знову оселилися в Парижі. Цього разу перший поверх помешкання слугував майстернею та магазином одягу і тканин «Delaunay» - досвід мадридської крамниці «Casa Sonia» став у нагоді.

Окрім цього, Соня працювала над дизайнами тканин для відомої на весь світ Ліонської фабрики та продовжувала створювати костюми для театру. Втім, тепер це були не модерні балети, а вистави дадаїстів, зокрема костюми для п'єс Трістана Тцара «Вечір колючого серця» у співавторстві з І. Зданевичем та С. Ромовим та «Газове серце», що публіка мала змогу побачити 1923 року у театрі Мішель (Théâtre Michel). Соня Делоне також створила сукні-поеми, в яких поєднувалися вірші Тцара і її симультанні композиції, і сама з’являлася в таких на паризьких богемних вечірках.

У 1979 році (рік смерті Соні) Девід Боуї виступив в ефірі Saturday Night Live у костюмі за мотивами її ескізів для постановок Трістана Тцара.

 

Втім, чекати визнання дизайнерського таланту Соні не доводилось – бутик приносив дохід, а у 1925 році сукня Соні Делоне потрапила на обкладинку британського Vogue: тоді обкладинки Vogue були мальованими, тож сукню Делоне намалював популярний fashion-ілюстратор Жан Лепап.

 

З 28 квітня до 25 жовтня 1925 у Парижі проходила міжнародна виставка декоративних мистецтв – подія, що залучила 21 країну до участі та дала назву напряму мистецтва – Арт-деко (скорочено від Arts Décoratifs французькою). Соня була у самому вирі подій, адже на виставці разом із Жаком Хаймом вона представила павільйон «Boutique simultané» із своїми симультанними сукнями, аксесуарами та предметами декору.

Не полишала Соня і цікавості до технічних новинок і, окрім облаштування власного павільйону, для концерну Citroën вона розмалювала нову модель автомобіля, представлену на виставці.

Виставка зробила її надпопулярною. У 1925-1929 роках її моделі кольорових жилетів, купальних костюмів, плетених гачком суконь, шарфів, сумок із абстрактними малюнками стали символом авангардної моди.

Якби не Перша світова, виставка відбулась би ще 1914 року, проте для Соні виставка принесла доленосну зустріч із Джозефом де Леу, власником відомого універмагу Metz & Co – в подальшому її найважливішим замовником.

На початку ХХ століття цей універмаг відрізнявся від інших тим, що співпрацював з авангардними художниками та дизайнерами. З 1925 року у найстарішому універмазі Амстердаму Metz & Co можна було придбати сукні за ескізами Соні Делоне.

Metz & Co заснований у 1740 році, і з 1908 року розташовувався у цій будівлі, аж допоки не припинив свою діяльність у 2013 році.

Співробітництво із універмагом тривало до 1960-х, за цей час Metz & Co придбав у художниці близько 200 моделей. Втім, відомо що пропонувала Соня у 10 разів більше різних дизайнів – в архівах універмагу зберігалось близько 2000 ескізів, що їх створювала та надсилала художниця. Вцілілі на горищі будівлі численні зразки тканин стали основою для «Color Moves: Art and Fashion by Sonia Delaunay» (Нью-Йорк, Cooper-Hewitt National Design Museum, 2011), присвяченій співпраці художниці з Metz & Co.

 

27 січня 1927 року у Сорбонні відбулась лекція Соні Делоне «Вплив живопису на моду», що супроводжувалася показом експериментального кольорового фільму, який Робер і Соня Делоне зняли разом з оператором Шевро.

У своїй творчості Соня не обмежувалась класичним живописом на полотні, і її експерименти з модою приносили їй не лише прибуток, а й популярність. Втім, в основі дизайну Соні завжди залишався орфізм – стиль, який вона разом із чоловіком заснувала у 1913 році. Колір – ось головний інтерес художниці, і носієм цього кольору могли бути не лише картини, а і предмети побуту, одяг, театральні костюми, автомобілі та, врешті, світло – як у кінофільмах чи згодом на плакатах з електропідсвіткою. Тож кращого лектора на тему взаємовпливу моди та мистецтва годі було й знайти.

У 1930 році у Парижі вийшов альбом «Тканини й килими Соні Делоне, 1928; Композиції. Кольори. Ідеї».

Після того як у 1931 році через американську економічну кризу закрилося ательє Соні в Парижі, вона проаналізувала запити клієнтів і зрозуміла, що їх цікавили не так моделі, як узор на тканинах, і цілком зосередилася на дизайні тканин. Серед її замовників був і універмаг Liberty London, текстильні фабрики «Родьє» і «Ліон». Художниця писала: «…розвиваючись у мистецтві, ми несли його і в повсякденне життя…воно ставало більш доступним і зрозумілим завдяки моїм тканинам. Для мене ж мої тканини були ні чим іншим, як вправами в кольорі».

 

У 1939 році у галереї Charpentier Соня та Робер Делоне долучилися до організації виставки «Нові реальності», що згодом стала проходити регулярно та збирає разом художників абстракціоністів дотепер. Так сталося, що цей салон став останнім спільним проєктом подружжя: у 1941 році Робер помер.

Ідея салону «Нових реальностей» з’явилася під час традиційних четвергів у будинку Делоне, де митці та друзі родини проводили час за обговоренням мистецтва. Вважається, що як і у випадку з «орфізмом», назву салону вигадав Гійом Аполлінер, проте такий термін можна знайти і в записах самого Делоне, і в текстах Отто Фройдліха 1929 року.

Із 1946 року Салон було офіційно зареєстровано, а з 2004 року Réalités Nouvelles проходить у Parc Floral de Paris у Vincennes та щороку збирає роботи близько 350 художників.

 

З 1941 року Соня після смерті Робера жила у Грасі разом із давніми друзями родини – Хансом та Софією Арп та Альберто Маньєллі. Під час Другої світової війни Грас залишався острівком відносного спокою для Соні. Будинок що винаймали Арпи, оточували оливкові дерева, а з вікон було видно море. Навіть коли нацисти конфіскували цей будинок, усі разом вони перебралися до більш скромного помешкання у Грасі. Збереглися ескізи Софі Таубер-Арп з видами цього містечка, а Соня Делоне більшу частину часу присвятила збереженню пам’яті Робера – почала впорядковувати його архів (це зайняло 10 років) та опікувалася збереженням його спадщини.

 

Після Грасу у 1944 році Соня деякий час жила у свого першого чоловіка Вільгельма Уде у Тулузі разом із давнім приятелем Трістаном Тцарою та Жаном Кассу, а до Парижа повернулася вже після війни, у 1945 році.

27 лютого 1964 у Луврі відкрилася виставка подружжя Делоне. Після Жоржа Брака – це другий випадок виставки сучасних художників в історії музею, і перший випадок прижиттєвої виставки робіт жінки-художниці у Луврі. 177 робіт, представлені у Луврі, Соня подарувала Музею сучасного мистецтва Парижа. Соні на той час виповнилося 79 років і попереду на неї чекала ще низка нагород, серед них – гран-прі міжнародного салону в Каннах, золота медаль міста Парижа, орден Почесного легіону.

Соня Делоне прожила довге, яскраве та насичене життя. Художниця померла у Парижі 5 грудня 1979 року. Їй було дев'яносто чотири роки.

Водночас життя родини художниці було доволі трагічним. Брат загинув в радянській тюрмі на Соловках після п'ятнадцятирічного ув'язнення. Мати жила останні роки впроголодь, попри отримувані від дітей кошти. Будинок, отриманий Сонею в спадщину від родичів в Петербурзі, був націоналізований. Проте, її талант надихає дизайнерів і до сьогодні, а ми не маємо права про нього забувати.

 

1985 року в Музеї сучасного мистецтва в Парижі відбулася виставка, присвячена 100-річчю від дня народження Соні Делоне. Роботи художниці дуже високо оцінюються поціновувачами живопису та колекціонерами – у 2002 році картину Соні Делоне-Терк «Ринок у Міньо» продали за 4,5 млн. євро, більш ніж у п'ять разів вище за каталожну оцінку.

Твори Делоне перебувають у багатьох світових музейних зібраннях, зокрема у Музеї сучасного мистецтва у Парижі, інших. На жаль, її робіт немає в країні, де вона народилася, хоча її ім'я стоїть одним із перших серед митців світового авангарду, і вона ніколи не забувала землі, що дала їй життя та здатність бачити всі фарби світу.

 

Алла Анатоліївна Маломан — громадська та духовна діячка, племінниця відомої художниці, модельєрка, власниця дому моди «Sonia Delaunay»

(з інтерв’ю «Розсудливість і людяність спроможні врятувати світ» https://touch-magazine.eu/persons/touch-interview/alla-anatoliivna-maloman-rozsudlivist-i-ljudjanist-spromozhni-vrjatuvaty-svit.html ):

«Офіційно відродження дому моди «Sonia Delaunay» відбулося 2011 року. Ми зробили колосальну роботу — відтворили бренд і створили нові колекції. Зокрема, багато працювали над креативною частиною колекції, відбудували технологічний процес, відкрили цех із власною унікальною технологією квілтингу, розробили та виготовили понад сотню принтів, що базуються на виробах Соні Делоне, та безліч власного авторства. Створили шість повноцінних колекцій та культові предмети бренду.

Сьогодні дім моди — на піку нових перфоменсів. Індустрія моди та прихильники із різних куточків світу затаїлися в очікуванні майбутніх анонсів легендарного бренду з багатолітньою історією.»

 

Дізнатися більше за посиланнями:

 

https://tyzhden.ua/sonia-delone-ukrainski-barvy/

Ірина Курганська. Соня Делоне: українські барви

 

https://localhistory.org.ua/texts/statti/sonia-delone-zakonodavitsia-svitovoyi-modi-rodom-z-ukrayini/

Соня Делоне. Законодавиця світової моди, родом з України

 

https://kg.ua/news/hudozhnicya-i-dizaynerka-urodzhenka-kremenchuckogo-krayu-sonya-delone-poryad-iz-shanel-stvorila

Художниця і дизайнерка, уродженка Кременчуцького краю - Соня Делоне: поряд із Шанель створила образ нової жінки

 

https://www.kyivpost.com/uk/post/16174

(Не)уславлені українці, які змінили хід історії: Соня Терк-Делоне. Леді абстрактного мистецтва з Одеси

 

https://vogue.ua/article/culture/art/mi-z-ukrajini-shcho-treba-znati-pro-sonyu-delone-57374.html

Оксана Багрій. Що треба знати про Соню Делоне – королеву кольору та авангарду?

 

https://www.youtube.com/watch?v=3HTE1QNRpYk

СОНЯ ДЕЛОНЕ: Чому у Франції вона суперзірка, а в нас – забута | Дарка Бунтарка

 

https://www.youtube.com/watch?v=gaCDs2VHN-E

Соня Делоне. Ікона стилю і її клаптикове одеяло життя і творчості. Серія «Наші у Парижі» | ІnfraShkil

 

https://www.youtube.com/watch?v=k0TuxyziA80

Українська художниця, яка підкорила Париж. Історія Соні Делоне | Ранок Вдома

 

https://www.youtube.com/watch?v=-vCJZnv-ip8

Світ Соні Делоне: Від авангардної художниці до модельєра-новатора | ПанноРама