 «Напишу я слово про хату... Білу, з теплою солом’яною стріхою, що поросла зеленим оксамитовим мхом, архітектурну праматір пристанища людського. Незамкнену, вічно одкриту для всіх без стуку в двері, без «можна?» і без «войдіте!» високоморальнісну людську оселю. Бідну й ясну, як добре слово, і просту, ніби створили її не робочі людські руки, а сама природа, немовби виросла вона, мов сироїжка в зеленій траві. Опишу її неповторну зовнішність, привітну й веселу, часом сумну, молоду й стареньку вдовицю, чепурну і уважну, журливу і ніколи не горду. У полі, на горі й під горою, на городі серед квітів весною і влітку, серед насіння восени. Насіння у ній і на ній од стріхи до самого долу. Здається, щезни вона, і спустіє земля, заросте бур’яном, споганіє, і світ стане чорний від голоду й злоби.» (Олександр Довженко, український режисер та письменник, уродженець Чернігівщини)
Хата є одним із символів України, це не лише місце, де мешкають люди, - це святиня українського роду. Українську хату малювали і оспівували в творах, її вивчали як архітектурну форму і як свідчення культурних традицій і побуту, бо кожна хата багато чого може розповісти про свого господаря або про часи, в які вона була побудована.
В архітектурі української хати відображаються народні традиції, символи, звичаї та обряди.
Хата – не просто дім в якому жила сім’я, це окремий всесвіт, де народжувалися, росли, закохувалися, одружувалися, господарювали та помирали. Так повелося, що для українців побудувати дім означало не лише залити фундамент та викласти стіни, а й створите місце для родового гнізда, народити, виростити та виховати в ньому дітей.
Чернігово-Сіверське Полісся – це край дрімучих лісів, тому віддавна житло споруджували з дерева. Поліська хата протягом великого проміжку часу являла собою наземну одноповерхову споруду і пройшла багатовіковий шлях розвитку від одноподільних до дво-, три- та багаподільних споруд.
На Чернігово-Сіверщині були поширені типи двору з вільним розташуванням споруд, наближенням житла до вулиці, при цьому дотримувались народних традицій, пов'язаних з орієнтацією чільного фасаду на сонце.
Хата - це затишна оселя, зазвичай побілена зовні за зсередини, покрита солом’яним дахом, часто зовні прикрашена візерунками та розписом, багато оздоблена текстильними виробами з середини. Її форма видовжена, що обумовлене порядком розташування приміщень в ній: хата-сіни, хата-сіни-хата або хата-сіни-комора. Саме приміщення для житла наближене до форми квадрата.
Найбідніше населення будувало хати з лози чи хмизу, обмазуючи глиною з соломою (турлучні хати), з дерев'яних брусів у зруб та в закладку, обмазані глиною та білені в середині і зовні. Як зазначає Хведір Вовк, такі хати трапляються "як загальне правило – тільки на Чернігівщині".
Хати з дерева можна поділити на дві категорії: хати у шули, у стовпи, у слупи, у закидку, та хати у зруби. Перша категорія безпосередньо підходить до турлучних будинків з тією різницею, що в хатах цієї категорії лозу заміняють на досить товсті бруси, або короткі дручки. Будували їх зазвичай ті господарі, котрі не мали достатньо коштів на рублену хату.
Друга категорія дерев'яних будинків значно відрізняється від попередньої. Хати у зруб, або як ще казали "у цівки" стали, за висловом Х.Вовка "економічним ідеалом українського селянства".
Жителі Лівобережної України, щоб визначити правильне місце для будівництва, виганяли худобу і чекали, поки вона нагуляється та ляже. Як тільки худоба починала жувати свою жуйку, спокійно вклавшись, це місце і позначали як добре для майбутнього будівництва.
Дуже велике значення для щасливої новобудови мав також час її закладання. Зазвичай найкращими днями для цього були весняні та літні. Якщо закласти хату на новий місяць, то в хаті буде завжди достаток. Серед тижня найбільш сприятливими днями вважались вівторок, четвер, п’ятниця і субота.
Якщо було бажання ворожити, то найпростішим способом був такий: визначалось місце для будинку, по його кутах майбутній господар сипав під вечір чотири невеличкі купки зерна. Зранку він їх перевіряв, і якщо зерно було незайманим, то місце вважалось щасливим. Замість зерна можна було використовувати хліб.
Будівництво житла було великою подією в житті людей. Його, безперечно, пов'язували із обрядовими діями та використанням вишиваних тканин.
Зокрема на Чернігівщині, заклавши три вінці, посередині зрубу ставили догори дном діжу, вкривали її скатеркою і виставляли хліб, наїдки та горілку. Поклавши під третій вінець трохи грошей, теслі били три поклони й сідали до трапези. А в селі Роїще Чернігівського району гроші клали не під третій вінець, а під підвалини. Як хата була закладена, теслям давали по рушнику, після обіду в цей день вони вже не працювали, а йшли додому.
Вікон зазвичай робили два-три у південній стіні, одне у східній або західній. Кажуть в народі, що "старі люди знаючіші були і через те й щасливіші на всьому: собі хати будували до сонця вікнами… от воно в хаті оживляло усіх". У північній стіні вікон не робили, щоб взимку північні вітри не видували тепло. Для дверей в перший вінець, чи в підвалину хати вдовблювали шули, що потім становили "лудки", чи "одвірки".
На верхній вінець клали сволок – дуже товсту балку, що підтримує цілу стелю, а іноді клали два сволоки навхрест, або паралельно. На сволоці дуже часто вирізали хрест, рік і день побудови хати та ім'я власника. Зі сволоком було пов'язано багато вірувань, обрядів та звичаїв у житті нашого народу, він вважався своєрідним захисником оселі. Зокрема, на весіллі стукали діжею об нього, під нього садовили молодих, а збираючи дитину на хрестини, куми піднімали її до сволока і зичили добра та шани людської.
Сволок виготовляли з товстого стовбура дуба або липи, який обтесували, надаючи йому прямокутної або квадратної форми. У деяких регіонах існував звичай переносити міцний сволок зі старої хати до нової. Його урочисто піднімали на зруб, перев'язували рушником або хусткою, іноді господиня обгортала сволок своїм кожухом, щоб хата була тепла.
Стелю настеляють на сволок, а потім змащують її товстим шаром глини, круто замішаної з половою і водою. Для того, щоб зробити дах, спочатку кладуть паралельно поперечні бруси декілька штук на однаковій відстані один від іншого, які звуться балки. На них ставлять та прикріплюють крокви, або ж стропила, на які горизонтально кладуть лати, тобто дручки, до яких безпосередньо прив'язують солому.
Хати як найубогіші, так і хати заможніших господарів мали стріхи цілком гладкі, без гребеня, що випинався б на горі і без так званих острішків на ребрах, з високим та тонким дерев'яним комином. Стріха, або як її ще називали дах, чи покрівля була чотирисхилою, в основному солом'яною.
Стріхи на Чернігово-Сіверщині, в основному, покривали сніпками, або ж у натруску. Такі покрівлі мали менш заможні господарі.
У північній смузі Україні ганок зовсім відсутній, або його заміняє невеличкий навіс над вхідними дверима. В основному ганків не було у хатах турлучного типу, тобто збудованих у шули, слуп, чи стовпи. Біля таких хат робилися призьби.
У хатах, побудованих у зруб прибудовували ганок, або ж як його ще називали поріг. В Батурині, зокрема, він звався "крильце", а в сусідніх з ним м. Борзні та с. Красному – "рундук" та "місток".
Хати наповнювали оберегами, магічними знаками та предметами. Велику роль відігравало спеціальне оформлення інтер’єру житла. Оздоблювались отвори – вікна, комин, двері, адже саме вони могли пропустити нечисту силу. Таким чином вся хата ставала магічно-практичним оберегом, в якому кожна річ мала свою вартість та значення. І вся хата перетворювалась на осередок добробуту, схованку затишку, щастя та безпеки.
У родинній обрядовості відведено важливе місце печі. Так, у ній «перепікали» слабке здоров’ям новонароджене дитя (коли в печі погас вогонь, новонароджене дитя клали на лопату для хліба і засували в піч), щоб воно не вмерло. Піч присутня в багатьох весільних обрядодійствах. Під час сватання, дівчина показувала згоду на одруження, колупаючи піч. Якщо дівчина не давала згоди на шлюб, вона ховалася на піч, поки в хаті були свати.
На Чернігівщині під час випікання короваю попіл з печі вимітали віником, а не вигортали кочергою, бажаючи молодим заможного життя.
Традиційна поліська хата, як і українська, мала троє вікон: на чільній стіні — покутне, що було ближче до покутя і перепічне — те, що розташовувалось навпроти печі. Третє вікно, що вирубувалося на причілку, мало назву «застольне» і могло бути меншого розміру.
У хаті деякі обряди стосувались не лише найважливіших частин житла, а й меблів насамперед нерухомих. До них слід віднести масивні лави, закріплений на сінешній стіні мисник, а також скриню (бодню), яка у поліському житлі могла стояти як у хаті, так і в коморі.
Довгі лави стояли під чільною і причілковою стінами. На них сиділи, спали, готували їжу, майстрували, тримали кухонне начиння, а довгими зимовими вечорами — пряли.
Мисник, який на Поліссі називали «поліцамі», згадується у весільних піснях у зв’язку з одяганням головного убору нареченій з дівочого на жіночий. Саме про неї з цього приводу співали: «Нарядили молодіцою, посаділі під поліцою».
Невід’ємним у весільному обряді була скриня, яку найчастіше купували дівчатам саме перед весіллям. Ще недавно музейним працівникам під час експедицій не раз доводилося бачити скрині, що у минулому належали дочці, матері, бабі.
Українська хата була архітектурним об’єктом, а також виконувала функцію естетичну та символічну, знакову. По ній можна було, наприклад, визначити рівень достатку, багатства та й взагалі уподобання її господаря. Якщо хата була розташована зручно, це також вказувало на те, що господар цінує та поважає народні звичаї, ритуали та обряди. Якщо у хати була чисто підведена призьба, чисті акуратні вікна та стіни – це говорило про наявність у хаті доброї охайної господині.
Детальніше дізнатися про особливості поліської хати:
https://evshanzillya.wordpress.com/2011/08/01/25/
http://surl.li/oqmgd
http://surl.li/srnqe
http://surl.li/srnqv
http://surl.li/srnrk
https://www.pyrohiv.com/exposition/polissya/
https://www.val.ua/uk/110538.html |
Золотий баритон XVIII століття, перший український професійний оперний співак, український співак, який зачарував італійську оперу, музикант і педагог із сотенного містечка Сосниці Чернігівського козацького полку. Мова про Марка Федоровича Полторацького.
