Він народився в багатодітній родині колезького асесора. Батько, за свідченням Якова, був козацького роду, а мати – донька дрібного поміщика. У родині захоплювалися літературою, музикою і театром. Від старших братів і сестер (одна з них стала професійною актрисою) Яків змалку перейняв інтерес не лише до театрального мистецтва, а й до ідей повалення російського самодержавства, народництва (старший брат належав до народницького таємного товариства «Унія», яке діяло в Полтаві 1874-75 роках).
Навчався Яків Жарко в Полтавській гімназії, але за участь у революційному русі у 1880 році був виключений. Відтоді перебував під гласним наглядом поліції російської імперії і мав зобов’язання раз на тиждень відмічатися підпискою «про невиїзд». В гімназійні роки потоваришував із письменником й активістом «Братства Тарасівців» Володимиром Самійленком та відомим письменником Панасом Мирним, почав писати вірші українською.
Під час проходження військової служби, на яку зголосився добровільно,
закінчив навчальний курс та земську фельдшерську школу.
Після смерті від сухот братів і сестер полишає батьківську оселю і з 1886 до 1896 року стає актором мандрівних театральних труп Михайла Старицького, Марка Кропивницького та Панаса Саксаганського. Зіграв низку характерних ролей, зокрема Омелька і Старотуза у п’єсах «Мартин Боруля» і «Безталанна» Івана Карпенка-Карого. Залишивши сцену, жив на Катеринославщині (нині — Дніпропетровська обл.), у Маріуполі.
Влітку 1904 року разом із сім'єю (на той час у нього вже було троє синів)
переїхав у Єкатеринодар (нині Краснодар, рф), що був на той час значним
осередком української культури зі школами, де викладалась українська мова,
кількома театрами, де ставилися й українські п’єси, і друкарнями.
Працював діловодом у Комітеті піклування про народну тверезість, згодом став одним з організаторів і керівників місцевих товариства «Просвіта» та відділення Революційної Української партії (РУП). Більшовицький переворот не сприйняв.
У 1920-х роках працював на різних посадах у Кубанському художньому музеї, що став потужним науковим центром та осередком культури в краї.
У ніч на 15 грудня 1929 р. у зв’язку з публікацією віршів "З єгипетського циклу" Якова Жарка було заарештовано за вигаданими звинуваченнями — його підозрювали... «в шпигунстві на користь Великобританії». Хоча перебування у в’язниці тривало лише трохи більше місяця, цькування письменника не припинялося - арешти, обшуки і допити тривали до його смерті. Під час неодноразових обшуків зникли майже всі рукописи.
У березні 1931 року арештовують його сина, Василя Жарка, інженера-фізика та
будівельника за фахом. Підставою для цього, вірогідно, став початок будівництва
Біломорського каналу імені йосипа сталіна, де необхідні були інженери.
Важким було матеріальне становище хворого 71-річного письменника. «Зараз, — гірко сповідувався він,
закінчуючи автобіографію, — живу я з
жінкою, якій 70 років, у кухні, на пенсію 21 р. 66 к. на місяць. Продав за
малим не все (зосталися книги, які ніхто не купує), бідую, голодаю... і нікому
немає до цього діла. Хворію... Хоч би на поезіях що заробить, біля яких
длубався більш як 50 років!..».
25 травня 1933 року, після численних арештів, обшуків, допитів, Яків Васильович Жарко помер у Краснодарі на 73-му році життя. Його поховали на міському Всіхсвятському кладовищі.
Творчий спадок Якова Жарка – чотири книги ліричної і сатиричної поезії, дві
збірки байок, книга «Оповідання», про яку схвально відгукнувся Іван Франко,
численні публікацій в альманахах, збірниках, періодиці, серія
науково-популярних видань. Багато творів були підписані псевдонімами —
Жарченко, пан Шпилька, Льова Колючка та ін.
Перша збірка віршів, просякнута любов’ю до України, з’явилася у Полтаві ("Перші ліричні твори", 1884).
Друга збірка віршів ("Молодим. Пісні і думи", 1891) недопущена до
друку цензурою.
Публікувався в "Літературно-науковому віснику", редагованому Іваном
Франком.
1891 року у львівському двотижневику «Зоря» Яків Жарко опублікував вірш
«Тарасові Шевченку. В тридцяті роковини його смерті», в якому висловив оцінку
значення творів поета для майбутніх поколінь, одним із перших визначивши їх
світове значення («І думи — промінням сяють народам землі»). Вплив Шевченка
позначився на багатьох поезіях Жарка («Бандурист» та ін.).
Катеринодарський період – найплідніший у творчому відношенні: збірник
"Пісні" (1905), "Байки" (1912), "Катеринодарцям"
(1912), історичний нарис "На Кубані" (1912), "Балади і
легенди" (1913), а також підбірки до антології "Українська муза"
(1908) і до "Збірника українських байок" (1915).
Не отримала дозволу на друк ще одна збірка віршів Жарка — «Зарік» (1915).
Він друкувався в журналах «Зоря», «Дніпрові хвилі», «Літературно-науковий
вісник», «Кубань», альманахах «Складка» (Х., 1887), «Акорди» (Л., 1903),
«Розвага» (К., 1905), «Українська муза» (К., 1908), «Осінь — зима: Третій —
четвертий збірник «Хлібороба» (Х., 1915), кубанській періодиці.
В останні роки життя він написав спогади про Пантелеймона Куліша, Панаса
Мирного та про минуле українського театру (1929).
Письменник листувався з Іваном Франком, Панасом Мирним, Михайлом Коцюбинським, Іваном Карпенком-Карим, Іваном Стешенком та іншими діячами.
Детальніше за посиланнями:
http://zorya.poltava.ua/jakiv-zharko-kubanec-poltavskogo-rodu/
Ципнятова Ірина. Яків Жарко – кубанець полтавського роду
https://mala.storinka.org/by_name/ua/tag/564.html
Публікації за тегом: Яків Жарко
Немає коментарів:
Дописати коментар